— Треба купити суперкомп'ютер і відстежувати всі ці змінні процеси, — сказав Ральф.
— Новий комп'ютер нас не врятує. Саме лише управління даними не дасть нам більше можливостей контролювати виробництво.
— Може, подовжити терміни виготовлення? — міркував Боб.
— Ти справді думаєш, що подовжені терміни виробництва дали б нам можливість відвантажити це замовлення Гілтону Сміту вчасно? — запитав я. — Як довго ми знали про це замовлення до вчорашнього дня, Бобе?
Боб почав розхитуватися вперед-назад.
— Усе, що я хотів сказати, це те, що в нас був би якийсь люфт, щоби наздогнати затримки.
— Подовжені терміни виготовлення, — втрутилася Стейсі, — лише збільшать ТМЗ, Бобе. А це не відповідає нашій меті.
— Та я знаю, — сказав Боб. — Я ж не сперечаюся. Я згадав про терміни виробництва, бо хочу знати, що ми будемо з цим усім робити.
Усі подивилися на мене.
— Тут мені все зрозуміло, — сказав я. — Потрібно змінити наше бачення виробничих потужностей. Не можна розглядати потужність одного ресурсу окремо від інших. Справжня виробнича потужність ресурсу залежить від того, у якому місці ланцюга виробництва він перебуває. Намагання зрівняти потужність із попитом для зменшення витрат завело нас у яму. Нам узагалі це не потрібно було робити.
— Але це саме те, що роблять усі, — сказав Боб.
— Так, це роблять усі. Або тільки заявляють. Але зараз ми побачили, наскільки це тупо, — відповів я.
— То як же виробники виживають? — запитав Лу.
Я сказав йому, що й сам цього не розумів. Я підозрював, що виробництво, яке наближалося до збалансованості завдяки зусиллям інженерів і керівників, швидко опинялося в стані кризи, бо ці люди робили щось неправильно і підприємство знов ставало незбалансованим. Через рух робочої сили й понаднормову роботу, наприклад. А також через те, що брали назад людей, яких раніше звільнили. Стимул вижити перекривав фальшиві переконання.
— Зрозуміло, — сказав Боб, — але знову ж таки, що ми збираємося робити? Наймати робітників ми не можемо без затвердження керівництва підрозділу. І в нас існує політика, яка забороняє понаднормові.
— Можливо, треба знову дзвонити Йоні? — запропонувала Стейсі.
— Мабуть, ти маєш рацію, — сказав я.
Френ знадобилося півгодини, щоби встановити, у якій частині світу перебував Йона. Ще година пішла на те, щоб Йона дістався до телефона й поговорив із нами. Щойно він мені подзвонив, як секретарка зібрала персонал у моєму кабінеті, щоб ми змогли чути його по гучному зв'язку. Поки вони збиралися, я розповів Йоні про похід із Гербі, де я нарешті зрозумів його ідеї, і як ми побачили ці два явища в роботі заводу.
— Тепер ми знаємо, — вів далі я, — що не можна розглядати кожну сферу діяльності окремо й урізати її потужності. Нам потрібно оптимізувати всю систему загалом. Деяким ресурсам потрібно більше потужностей, ніж іншим. Ті, що стоять наприкінці виробничого процесу, повинні бути потужнішими за тих, що на початку, — іноді досить суттєво. Правильно?
— У десятку, — сказав Йона.
— Радий чути, що ми таки до чогось дійшли, — сказав я. — Я подзвонив, бо ми не знаємо, куди далі рухатися з такими вихідними даними.
— Наступним ви повинні, Алексе, — сказав він, — розрізнити два типи ресурсів на вашому виробництві. Перший я називаю «пляшковим горлечком», а інший відповідно «не пляшковим горлечком».
Я махаю колегам, щоб вони занотовували Йонині слова.