«SALE. Приреченість: політика і катастрофи»

Артикул: 300797

Паперова 490 грн

Електронна 290 грн

Garage Sale 390 грн

Немає в наявності

Наш Формат

5.0

Вподобайки

Характеристики

Категорія

ГАРАЖНИЙ РОЗПРОДАЖ

«SALE. Приреченість: політика і катастрофи»

Ціна

390 грн

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

Опис товару «SALE. Приреченість: політика і катастрофи»

NB! У КАТЕГОРІЇ "ГАРАЖНИЙ РОЗПРОДАЖ" КНИГИ З НЕЗНАЧНИМ ДЕФЕКТОМ, ЯК-ОТ ПОЖОВКЛИЙ ЗРІЗ, ЦІННИК АБО ЗБИТИЙ КУТИК, ЩО НЕ ВПЛИВАЄ НА МОЖЛИВІСТЬ І ЯКІСТЬ ЧИТАННЯ!

Бестселер New York Times.

Тематика книги

Економіка, історія, політологія, футурологія, теорія катастроф, стихійне лихо, хвороба, пандемія.

Опис книги «Приреченість: політика і катастрофи» Ніла Ферґюсона

Що спільного між початком коронавірусу й Чорнобильською катастрофою? Вони почалися з брехні. У 1986 році радянська влада приховала серйозність небезпеки, а на початку 2020-го те саме зробили китайці. Як це вплинуло на людство? «Сірий носоріг» став «чорним лебедем». Але ця книжка — не чергова спроба знайти винного. Вона про значно більше і глибше: як виникають лиха, чи можна їх передбачити, що робити, коли небезпека стає неминучою. Чому Тайваню й Південній Кореї вдалося, а США і Британії — не зовсім? Як нашкодила одночасна «інфодемія» фейкових новин і теорій змови? Чому катастрофа оголює суспільні проблеми й робить одні суспільства крихкими, а інші — навпаки сильнішими? Як подано апокаліпсис у різних релігіях і чи варто його боятися? Про це та інше розповідає відомий історик.

Для кого книжка «Приреченість: політика і катастрофи» Ніла Ферґюсона

Для широкого кола читачів, усіх, хто відчуває непевність у пандемічному світі і хоче зрозуміти, чому деякі суспільства й держави відповідають на катастрофи значно краще за інші, а якісь виходять з них навіть сильнішими та як політика впливає на появу та результат катастроф.

Чи варто купувати цю книгу?

Автор одним із перших розгледів у коронавірусі планетарну загрозу. А ще він понад 30 років цікавиться роллю хвороб в історії — «Колумбового обміну», лондонської чуми 1665- го, епідемії холери в Гамбурзі 1892-го тощо. Цього досить, щоб отримати уроки історії та краще підготуватися до викликів.

Про автора

Ніл Ферґюсон — відомий британський історик, письменник, журналіст, професор історії в Гарварді, старший науковий співробітник Стенфорду, Оксфорду й Гуверівського інституту. Автор 16 книжок.

Інші книжки автора

Відгуки про книгу «Приреченість: політика і катастрофи» Ніла Ферґюсона

Інформативна, цікава й багата на роздуми книжка, у якій поточна пандемія розглядається в певному контексті. Джерело здорового глузду в переважно істеричні часи. South China Morning Post

Ферґюсон розглядає пандемію ковіду в найширшій історичній перспективі та нагадує, що ми не вперше стикаємося з катастрофічними подіями. Спираючись на глибокі знання світової історії, він перераховує загрози на шляху людства й винахідливі способи, за допомогою яких суспільство впоралося з ними. Френсіс Фукуяма, політолог, викладач Стенфорду

Цього разу Ніл Ферґюсон розглядає недалеке від нас минуле. У фокусі уваги відомого історика навіть не недавні часи, а процес, який ще триває, — боротьба з пандемією COVID. Але книжка таки історична, адже події сьогодення автор подає в широкому контексті того, як раніше (в античності, середньовіччі, ХХ столітті) політики намагалися впоратися з катастрофами. Якщо нинішні керівники розумітимуть помилки попередників, це може врятувати нас від некомпетентності, яка є не меншою загрозою, ніж природнє лихо. Володимир В’ятрович, історик

Найкращі цитати книжки

Чим пандемії небезпечніші за війни?

За всю історію було, мабуть, сім великих пандемій, кількість жертв яких перевищила 1% населення світу; чотири з них убили понад 3% людей, а дві (Юстиніанова чума і Чорна смерть) — понад 30%, хоча кількість смертей через останню, цілком можливо, була значно меншою. Аналогічно, наявні дані про смертність унаслідок війни свідчать про невелику кількість дуже смертоносних конфліктів. Дослідження, вказують на сім масштабних війн, які вбили понад 0,1% населення світу в той час, коли вони розгорталися. Дві світові війни в абсолютному вираженні були найсмертоноснішими конфліктами в історії. Згідно з Річардсоновим аналізом усіх «смертоносних конфліктів» у період 1820–1950 років, світові війни стали єдиними семизначними числами, себто єдиними, кількість смертей у яких сягнула десятків мільйонів. Вони вбили близько 1% і 3% населення світу в 1914 і 1939 роках відповідно.

Які події стають «царями драконів»

«Царі драконів» — це «екстремальні події, які статистично й механістично відрізняються від решти своїх менших родичів». Вони «до певної міри передбачувані, оскільки пов’язані з механізмами, вираженими не так, як в інших подіях. Однак не зрозуміло, наскільки надійно можна визначити цих передвісників, перш ніж нагряне цар драконів. Як якась подія може перетворитися з «чорного лебедя» (украй несподіваного) і на «царя драконів» (величезного за масштабами)? Перетворення знаменує різницю між катастрофою, що вбиває велику кількість людей, і лихом, яке має значно ширші й глибші наслідки, ніж приблизна кількість загиблих.

Відгуки про «SALE. Приреченість: політика і катастрофи»

Шевчук Дмитро 27.01.2023 17:41

Спочатку погані новини: катастрофи траплялися, трапляються і будуть траплятися, а наша здатність їх передбачити й ефективно протидіяти їм досить умовна. При цьому важливо виробити стоїчну позицію, щоб принаймні знати, на що ми можемо впливати і проти чого можна боротися, а з чим слід змиритися. Зрештою, мали б уже усвідомити, що, перефразовуючи відомий силогізм, «усі люди смертні, ми — люди, а відтак ми приречені на смерть». Однак усі хотіли б відтермінувати реалізацію цієї приречености на якомога дальшу перспективу. А для цього треба знати, що її може наближати, як-от, скажімо, зовнішні чинники, якими є катастрофи. Тому й виникають питання про природу катастроф, їх наслідки (реальні — у випадку тих, що вже сталися, і можливі — у випадку тих, які можуть відбутись у майбутньому). Крім того, історія щоразу доводить, що небезпека іде за небезпекою, а катастрофи, навіть якщо вони не торкнулися нас безпосередньо, мають соціяльні та політичні наслідки, які дуже часто простягаються на довгу історичну перспективу. Тож доцільно пошукати відповідей на запитання, які Ніл Ферґюсон поставив перед собою: Чому деякі суспільства й держави відповідають на катастрофи значно краще за інші? Чому політика іноді спричиняє лиха?

Для України такі запитання і спроби осмислити суть та наслідки катастроф як ніколи актуальні. Два роки пандемії, дев’ять років російської аґресії, а до того ж після 24 лютого 2022 року наш світ, здається, огорнула приреченість на почерговість катастроф. Складається враження, що все цілком вписується в «парадигму» вершників Апокаліпсису: Хвороби, Війна, Голод (як тут не згадати блокування з боку Росії експорту українського зерна до африканських країн), Смерть (ядерна загроза, яка по-новому актуалізувалася погрозами російського тирана на кшталт: «Ми як мученики потрапимо в рай, а вони просто здохнуть»).

Зрештою, згадка про метафору «вершників Апокаліпсису» невипадкова. Адже в ній утілюється певне архетипне уявлення про приреченість на катастрофи і водночас неочікуваність їх настання. Розмірковуючи про природу катастроф, Ферґюсон у книжці не раз згадує про «вершників». Проглядається його переконаність у тому, що «вершники» є невилучними супутниками людської історії:

Історія каже нам про те, що слід очікувати великих «розділових знаків» катастроф у непередбаченому порядку. Чотири вершники Книги Одкровення — Завоювання, Війна, Голод і блідий вершник Смерть — несуться з нібито довільними інтервалами, щоб нагадати нам про те, що жодні технологічні інновації не зроблять людство невразливим.

При цьому слід згадати, що, крім «вершників», у книжці з’являються деякі вже звичні мешканці сучасного «інтелектуального зоопарку» — «чорні лебеді» (поняття, що його запровадив Насим Талеб на позначення будь-якої події, котра, з огляду на обмеженість нашого досвіду, здається нам неможливою), «сірі носороги» (непередбачувані події, які ми можемо помітити лише тоді, коли вони «мчать» на нас) і справжня екзотика — «царі драконів» (так французький економіст Дидьє Сорнет визначає екстремальні події, які статистично й механістично відрізняються від решти своїх менших «родичів»). Це, звісно, додає Ферґюсоновим роздумам науково-популярного характеру, хоч і не позбавляє його спроб визначити природу та соціяльні наслідки катастроф.

Основна причина міркувань про приреченість — пандемія Covid-19, поширення «бентежної постмодерної пошести». Автор працював над книжкою у вересні 2020 року і передбачав іще довге тривання пандемії. Звісно, в той час ніхто не думав, що до одного «вершника» на початку 2022 року додасться другий — масштабна війна в Европі, яку Російська Федерація розв’язала проти України. Пандемія спонукала з’ясувати природу катастроф та їхній суспільний і політичний вплив. Війна в Україні ще більше актуалізує ці спроби.

При цьому Ферґюсон не обмежується пандеміями. Кожна катастрофа, на його думку, є найбільшим порушенням в історії. Тож у книжці надибуємо прагнення відтворити історію всіх лих: геологічних (землетруси), геополітичних (війни), біологічних (згадані пандемії), технологічних (наприклад, аварії на АЕС). Саме тому можемо сформулювати першу Ферґюсонову «аксіому» для розуміння катастроф: усі вони поділяються на екзогенні й ендогенні щодо людського суспільства, себто природні та спровоковані людьми (антропогенні). Ця «аксіома», однак, має винятки. Візьмімо той же Covid-19 і його походження: одні доводитимуть, що кажани і панґоліни, а також мутація вірусів, що їх переносять ці тварини, є причиною появи коронавірусів, які спричинили пандемію; інші впевнені у рукотворному походженні вірусу і його поширенні задля скорочення населення планети і/або збільшення контролю над людьми. Цей виняток із правила насправді проявляє для нас закономірність. У більш фундаментальному аспекті природний і антропогенний складники катастроф переплітаються. Ферґюсон коментує це так:

Між людськими суспільствами і природою відбувається постійна взаємодія, тому навіть потрясіння глибинного походження, як-от великі землетруси, знищують життя і здоров’я людей лише пропорційно до близькості міських агломерацій до зміщення лінії розлому.

Переплетення природних і антропогенних складників катастроф виводить на тему політики. Бо виходить, що політичні структури тісно переплітаються з природними явищами. Приреченість перетворюється на політичний концепт, а політичні стратегії та рішення спрямовуються на те, щоб передбачити катастрофи й уникнути їх, а також зменшити їхні неґативні наслідки. Тож, згідно з основоположною тезою Ферґюсона, історію катастроф не можна розглядати окремо від економічної, соціяльної, культурної та політичної історії.

Друга Ферґюсонова «аксіома» — всі суспільства живуть у непевності й дуже легко можуть ставати крихкими та зникати. У цьому, звісно, немає нічого нового, оскільки протягом багатьох століть філософи й історики намагалися з’ясувати причини становлення і занепаду спільнот, держав та імперій. У Ферґюсоновій праці відтворено досить поширений механізм «виклику і відповіді» для цивілізацій. У цьому контексті згадується, звісно ж, концепція локальних цивілізацій Арнолда Тойнбі, де модель «виклику і відповіді» пояснює розвиток та занепад цивілізацій. Якщо цивілізація дає відповідь на виклик, яким можуть бути, скажімо, аґресивні сусіди, постійний тиск варварів, несприятливе довкілля, внутрішні загрози (бідність, дискримінація), вона переходить на вищий рівень розвитку. Якщо ж цивілізація дає невдалі відповіді на виклики, настає її занепад. Щодо Ферґюсона можна стверджувати, що він зосереджується на політичних відповідях на катастрофи та їхні наслідки. Себто в книжці стверджується, що катастрофічні наслідки, особливо в сучасних умовах, зумовлено тим, наскільки політичні рішення є системними й ефективними щодо запобігання наслідків катастроф. Наперед слід сказати, що авторові висновки не надто втішні, оскільки він переконаний, що в наших політичних системах дедалі частіше на керівні посади потрапляють люди, які абсолютно не сприймають викликів, що їх висуває сучасність. У світі панує політична некомпетентність, що проявляється як нездатність засвоїти уроки історії, відсутність уяви, тенденція готуватися до минулої кризи чи війни, недооцінювання небезпеки, прокрастинація або очікування певности, яка ніколи не настане. Здається, що Ферґюсон цілком має рацію, якщо подивимося на реакцію деяких світових лідерів і міжнародних інституцій на російську аґресію в Україні. Тут, здається, відбувається синтез усіх п’яти категорій політичної некомпетентности, що породжує нечутливість до катастрофи, яка швидко набула глобального характеру (загроза голоду, руйнування глобальної системи безпеки, порушення принципів міжнародного права та загальнолюдської моралі).
Але, повертаючись до «викликів-відповідей», слід зауважити, що, згідно з Ферґюсоном, історія демонструє, що одні суспільства є дуже крихкими, інші ж зберігають здатність «антикрихкости». Ферґюсон тут знов-таки додає науково-популярного звучання своїм ідеям, вписуючи їх у дискурс популярної філософії та використовуючи поняття «крихкости» й «антикрихкости» із книжок Насима Талеба. У «Приреченості» ці категорії використано для з’ясування того, чому деякі суспільства й держави розпадаються після катастроф, інші вистоюють, а ще інші — виходять із катастроф сильнішими.

Катастрофа «оголює» суспільства й держави, які вона вражає. Це момент істини, відкриття, коли одні виявляються крихкими, інші стійкими, а ще деякі «антикрихкими» — здатними не лише пережити катастрофу, а й зміцніти завдяки їй. Лиха мають глибокі економічні, культурні та політичні наслідки, багато з них суперечать логіці.

При цьому наскрізним мотивом Ферґюсонових розмислів є те, що «крихкости» в сучасному світі додалося, адже, як він зазначає, «світ завжди був вразливий, а ми його зробили ще вразливішим». До вразливости homo sapiens, яка існувала протягом історії людства, додаються певні виклики, що їх сучасна цивілізація створює собі сама. Це пов’язано, зокрема, з технологіями та мережами. До приречености через технології ми вже більш-менш звикли і загалом сприйняли думку, що нові технології, як правило, вирішують проблеми, породжені попередніми технологіями. Однак перманентним тлом загроз для сучасного людства далі є можливість ядерної війни чи якоїсь іншої глобальної техногенної катастрофи, з якою ми не зможемо справитися. Ще більшу роль, аніж технології, зіграла поширеність мереж, які можуть підсилювати вразливість. Ми й незчулися, як із homo sapiens перетворилися на homo irretitus (людина мережева), котра синтезувала в собі інші форми оприявлення людини в світі: homo faber, homo ludens, homo politiсus. Мережі як форма соціяльної організації завжди були частиною людської культури. Ферґюсон визначає їх як найважливішу характеристику природної та створеної людьми складности. Еволюцію людства можна навіть розглядати через призму здобування вмінь та можливостей homo sapiens розбудовувати мережі. Ба більше, мережі можна сприймати як щось дуже природне для людини. Ферґюсон із цього приводу пише:

Соціальні мережі — це структури, формувати які людині властиво за її природою: від знань і різноманітних форм репрезентації, які ми використовуємо, щоб доносити ці знання до інших людей, й аж до генеалогічних дерев, до яких ми обов’язково належимо. Мережі охоплюють схеми розселення, міграції і змішані шлюби, завдяки яким наш вид розійшовся всією планетою, а ще — міріади культів і маній, які ми час від часу мимоволі створюємо. Соціальні мережі бувають усіх форм і розмірів — від замкнених таємних товариств до відкритих рухів. Деякі з них спонтанні, з елементами самоорганізації; інші, навпаки, системніші й структурованіші. Усе, що відбувалося (від часу винайдення писемності), — це те, що інформаційні й комунікаційні технології, послідовно змінюючись, сприяли нашому вродженому, давньому прагненню творити мережі.

Чому ж мережі можуть породжувати вразливість? Ферґюсон зазначає, що передусім через те, що структура мережі посилює вірусність. Це твердження, звісно ж, сформульовано під впливом досвіду поширення Covid-19. Існування декількох центрів зараження, пов’язаних між собою, зумовило те, що вірус почав дуже скоро поширюватися і охопив велику кількість людей. Відповідно, взоруючись на пандемію Covid-19, Ферґюсон загалом робить висновок, що мережі є посередниками, інтерпретаторами, а також поширювачами катастроф. Тож дослідник стверджує, що мережевому суспільству потрібен продуманий вимикач, який за потреби зможе швидко згорнути мережевість. Якщо це перевести в площину політики, тут може критися загроза авторитаризму і згортання демократичних свобод. Адже інколи в публічному дискурсі стикаємося з переконанням, що авторитарні суспільства, вдаючись до обмеження свобод своїх громадян і контролю за ними, можуть швидко справлятися із катастрофами. Хоча таке переконання далеке від реальної ситуації.

Чергова «аксіома» приносить нам іще одну погану новину: передбачити катастрофи складно і практично неможливо. На це є низка причин, які Ферґюсон виокремлює та пояснює. Першу причину пов’язано з тим, що катастрофи належать до сфери непевности, а не ризиків. Друга причина в тому, що катастрофи мають дуже багато різних форм та проявів, і тому з ними не можна працювати за допомогою конвенційних методів та підходів. Існує також і «людський» чинник: політичні рішення і бюрократія, яка дуже повільно реаґує на ознаки наближення катастрофи чи навіть іґнорує їх. Дуже часто важко оцінити причини й наслідки тих катастроф, які вже трапилися, щоб змогти «масштабувати» їх розуміння на майбутні події і в такий спосіб зробити передбачення. Статистика не дає можливости об’єктивної оцінки, оскільки може або перебільшувати, або применшувати трагедію. До цього додається і те, що історія є надзвичайно складним процесом, котрий важко змоделювати. Тож усі моделі історичного процесу, які прагнуть передбачати майбутнє людства, на переконання Ферґюсона, розташовуються в діяпазоні між «приблизно правильно» до «абсолютно хибно».

Стверджуючи неможливість передбачити майбутні катастрофи й утверджуючи переконання у невизначеності умов існування суспільств, Ферґюсон ставить під сумнів оптимізм щодо сили науки та її здатности вести людство до проґресу розуму. Хоча, звісно, його не можна назвати радикальним агностиком. Його «песимізм» щодо науки проявився, зокрема, в критиці Стивена Пінкера, який у книжці «Просвітництво сьогодні» займає позицію «оптиміста» щодо сили людського розуму й науки. Ферґюсон, мабуть, не без втіхи вказує на хибність Пінкерового твердження про те, що матеріяльний проґрес зробив людство сильнішим щодо природних і антропогенних катастроф, а тому спалахи хвороб не перетворяться на пандемії. Звісно, у критиці Ферґюсон знов-таки апелює до пандемії Covid-19. Однак і тут слід зауважити, що все-таки не можна заперечувати, що проґрес науки був відчутний, з огляду на те, як скоро було винайдено вакцину проти цього вірусу.

Неможливість точно передбачити катастрофи зумовлює реалізацію ідеї приречености як певного «зачаклування світу». Категорія «приречености» нічого не додає до раціонального пояснення причин катастроф і можливости їх настання. Проте вона проявляє намагання зробити світ зрозумілішим. Можемо додати, що, з одного боку, приреченість підштовхує нас до певного детермінізму, а з другого — цей крок виявляється потрібен нам як формування нашої готовости до катастроф. Хоч і приреченість на катастрофи може послаблюватись, а засобом цього послаблення є політика. Створення системи ухвалення політичних рішень, які були б ефективними, дає змогу уникати катастроф або, у разі неможливости уникнути, зменшувати їх трагічні наслідки. Хоча й тут проявляється політичний «дволикий Янус», бо політика може як долати катастрофи, так і загострювати їх.

Катастрофи не можна передбачити повною мірою, але, щоб уникнути повної неочікуваности, ми їх собі уявляємо. Тож у гру входить соціяльне уявлення про катастрофи, чому сприяє сама культура. Звісно, найпростіше тут згадати сучасну масову культуру з її «передбаченнями» кінця світу у варіянтах зіткнення з астероїдами, зомбі-апокаліпсисів, глобальних пандемій (згадаймо, яким популярним 2020 року став фільм «Зараження» режисера Стивена Содерберґа, а на початку 2022 року переглядали «Не дивіться вгору» режисера Адама Макея). Ідея приречености світу формувалася та втілювалась і в попередні епохи: скажімо, частиною більшости релігій є Есхатон (кінець часу). Вивчаючи еволюцію релігійних уявлень про кінець світу на прикладі різних варіяцій міленіяризму, Ферґюсон демонструє, наскільки глибоко ці уявлення вкорінено в соціяльну уяву. Постійними супутниками історії є і розмаїті конспірологічні теорії, що просувають ідею про свідомі наміри створити умови для глобальної катастрофи. А в епоху постправди до цього додаються фейки, неґативна роль яких виразно проявилась у випадку пандемії. Скидається на те, що науковий проґрес так і не зміг звільнити людство від релігійної та псевдорелігійної есхатології, конспірології, забобонів різного штибу. Ба більше, самій науці починають приписувати роль прискорювача апокаліпсису. А, скажімо, той же міленіялізм у сучасному світі переродився і почав набувати нових форм: на думку Ферґюсона, «сьогоднішні новоявлені міленіалісти — це пророки катастрофічних кліматичних змін». Сила соціяльної уяви надзвичайно потужна. Вона справляє вплив на наше відчуття приречености навіть попри те, що сценарії кінця світу, поширені в релігіях, літературі, масовій культурі, теоріях змови, переважно не справджуються:

Неспростованим фактом лишається те, що мілленаристські пророки, гностики, які прагнуть кінця світу, науковці, що попереджають про катастрофи, й письменники, які їх уявляють, — усі вони, разом узяті, змогли передбачити не менше ніж сто кінців світу, яких ніколи так і не сталося.

Остання Ферґюсонова «аксіома», яку виводимо з книжки, така: роль політики щодо катастроф залежить від політичної системи. І тут не обов’язково мається на увазі поділ на демократичні й авторитарні режими, хоча британський історик розглядає і цю опцію. Ідеться радше про систему ухвалення рішень, гнучкість бюрократичних ланцюжків, які беруть участь у цьому процесі, швидкість реакції політиків на виклики, породжені катастрофами. Одним із мотивів звернення Ферґюсона до цієї теми є те, що напередодні пандемії Covid-19 США вважали за чи не найкраще підготовані до будь-якої пандемії, оскільки вони мають одну з найкращих медичних систем у світі. Однак перебіг пандемії протягом 2020–2021 років у США, кількість захворювань і померлих від коронавірусу продемонстрували, що країна була абсолютно не готова. Звучало чимало звинувачень у бік тодішнього президента Доналда Трампа. Питання, яке закономірно постає в аспекті зв’язку політики і катастроф, це індивідуальна відповідальність щодо подолання наслідків трагічних подій, а також лідерство окремих особистостей у протидії катастрофам. У Ферґюсоновій книжці на основі детального аналізу ситуації в США в період пандемії, а також інших катастроф (наприклад, аварії на Чорнобильській АЕС, аварії космічного шатла «Челенджер» у 1986 році) доводиться, що переважно для того, щоб зрозуміти причини і наслідки катастроф, слід шукати системні збої. Звісно, не можна відкидати роль лідерів (і з політичного, і з експертного середовища). Окремі політичні лідери поширювали неправдиву інформацію про Covid-19 (можна згадати, що фейсбук видалив пост Трампа, в якому той применшував загрозу від пандемії). Причиною неефективного долання катастроф, згідно з Ферґюсоном, є і відсутність в експертів правильної оцінки актуальних ризиків та окреслення нагальних проблем. Зокрема, в книжці згадується, що, коли наприкінці 2019‑го — на початку 2020 року починалася глобальна пандемія і рейси з інфікованими пасажирами вилітали з Вуханя в усі куточки світу, на Всесвітньому світовому форумі учасники зосереджувалися переважно на проблемі зміни клімату. Однак політика щодо катастроф більшою мірою залежить усе-таки від управлінців середньої ланки, які становлять ядро політичної системи.
Україні в книжці відведено досить багато місця. Ферґюсон розглядає катастрофи, які траплялися на території нашої країни: продовольчу кризу 1920–1921 років, Голодомор 1932–1933 років, аварію на Чорнобильській АЕС. Але скидається на те, що протягом минулих років кейс України ніби прямо підтверджує концепцію «приречености»: за одним вершником Апокаліпсису на українські землі ступив інший у вигляді повномасштабної війни, яку розв’язала Росія. Водночас вразливість України є запорукою її «антикрихкости» (якщо скористатися термінологією Талеба–Ферґюсона). Свою приреченість ми сприймаємо не лише через соціяльну уяву, а й через реальний історичний досвід. До цього додаються деякі уточнення до Ферґюсонової концепції. Скажімо, українці дуже ефективно використовують досвід мережевої організації та взаємодії. Мережі, що їх розбудували волонтери, громадські активісти й військові, стали нашою величезною перевагою, а не слабкістю. Катастрофа дає нам шанс виявити інституції та політиків, які є «застійними», а відтак звільнитися від них або їх переформатувати. Однак це не звільняє Україну від пошуку цивілізаційних відповідей на виклики глобальних катастроф. Бо ніхто не знає, на який варіянт катастроф (уявних чи реальних) ми ще можемо бути приречені. Тож, мабуть, доречно буде трохи перейнятися «легкою параноєю» щодо катастроф, якою просякнуто Ферґюсонову працю. Бо ж на котрусь із них у майбутньому ми приречені, хоча це не точно. На завершення є і добра новина: приреченість працює і в інший бік… Наприклад, приреченість на суспільний розвиток, а передусім на перемогу над ворогом, приреченість на сусідство з яким нам «підкинула» історія.
Відповісти

2 0

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Схожі товари

Ви дивилися

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"