Книга «Вінт чи бридж»

Станіслав-Іґнаци Віткевич, більш знаний як Віткаци, на відміну від Тувіма, більше експериментує з формою, аніж із самою мовою. Воно й природно, бо ж Віткаци займався візуальним мистецтвом, він — художник. І візуальне прозирає крізь його п’єси детальними описами зовнішності персонажів та інтер’єрів, кольорами одягу та іншими такого штибу дрібницями.

До книги «Вінт чи бридж — this is the question» увішло шість п’єс: «Бляха Муха», «Каракатиця», «Ласощі й макаки», «Вар’ят і монашка», «Мати» і «Соната Вельзевула». Усі вони написані з 1918 по 1925 рік, дуже цікаві як на той час, своїм новаторством, дивацькими філософськими розмірковуваннями та відвертими темами. В галузі драматургії Віткевича називають провісником театру абсурду. На відміну від Тувіма п’єси Віткаци таки старіють. Роздуми про філософію Фройда чи Ніцше, драматичні самогубства та імпульсивні постріли у коханок уже не справляють такого ефекту, як у минулому столітті. Тож трохи прикро, що ці драми було перекладено і поставлено на сцені лише минулого року.

Наразі це найбільше україномовне зібрання п’єс Станіслав-Іґнаци Віткевича. За переклад мусимо дякувати актору і співаку, вокалісту «Мертвого півня» Міську Барбарі. Власне, виглядає так, що п’єси перекладалися нашвидкуруч, щоби їх міг поставити харківський театр «Арабески», в якому з 1998 року грає Місько Барабара. І не знаю, чия в тім вина, чи редактора, чи перекладача (бо з іншими його роботами я не стикалася), але тексти вийшли трохи сирі, з невиправленими русизмами і подеколи російськими «и» замість українських «і».

Майже в кожній п’єсі з’являється митець (то письменник, то музикант), який мусить довести, що він достатньо великий. Автор оперує поняттями «абсолютне мистецтво» та «абсолютна брехня», бавиться темами моралі та релігії. Наприклад, у п’єсі «Вар’ят і монашка» Віткевич зображає роман, який зав’язується між хворим письменником у божевільні і молодою черницею, яка мала допомогти у його лікуванні. Або, скажімо, у п’єсі «Мати», яка фігурує в книжці під назвою «Вульгарна п’єса в двох актах із регулярним епілогом», зображено подружжя альфонса і повії, а також чоловікову невротичну матір, котра постійно п’є горілку і вживає морфій. А в «Сонтаті Вельзевула» автор взагалі зображає пекло, стилізоване під кабаре, чи то пак кабаре, стилізоване під пекло. Тож читач знайде у цій книжці багато любовних драм із безжальними ловеласами, які розчавлювали «серця, як полуниці», надривних моментів з убивствами і самогубствами та мазохістичних страждальців («мармелад, зроблений із чистого страждання»).

Рекомендую цю книжку шанувальникам драматургії, зокрема раннього театру абсурду, а також усім, хто цікавиться історією польської літератури.