Славенка Дракуліч

Книга «Ніби мене нема(є)»

Артикул: 922452

Переглянути фото книги

Паперова 280 грн

Книга в наявності

Відправка: 02.02.26

Goodreads

4.35

Наш Формат

4.8

Вподобайки

121

Характеристики

Автор	Славенка Дракуліч
Видавництво	Комора
Рік видання	2020
Палітурка	тверда
Перекладачі	Ірина Маркова
ISBN	978-617-7286-65-2
Кількість сторінок	224
Мова	українська
Розмір	85 х 110 мм

Категорії

Сучасна іноземна проза Історична проза Мемуари

Славенка Дракуліч - «Ніби мене нема(є)»

Ціна

280 грн

До відділення "Нової пошти"

у Вашому місті

До відділення Укрпошти

у Вашому місті

Міжнародні відправлення

(авіа-транспортом або наземним шляхом)

Самовивіз

Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).

Перевірити наявність на складі

Повернення товару

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

Забрати в книгарні "Наш Формат"

сьогодні до 20:00

На книжкових полицях

Про що книга «Ніби мене нема(є)» автора Славенка Дракуліч

Травень, 1992 року. Молодій боснійці С. двадцять дев’ять років, вона освічена, красива, має власний будинок і роботу вчительки у невеликому містечку. Має друзів і нормальне життя. А тоді одного дня у її двері стукає сербський солдат.

Березень 1993 року. Виснажена і зневірена емігрантка народжує у Швеції дитину. Втім, на відміну від інших новонароджених у палаті, у цього немовляти немає імені, країни, мови чи батька, натомість є багато батьків, безлика маса солдатів, які ґвалтували С. у «жіночій кімнаті» концтабору.

«Ніби мене нема(є)» – це приголомшливий роман про масові випадки насилля над жінками під час війни у Боснії, заснований на реальних свідченнях жертв, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, із якими спілкувалась Славенка Дракуліч.

Відгуки про книгу «Ніби мене нема(є)»

Цвєтаєва Карина 22.03.2024 13:56

Добрий день. Чи є можливість купили електронний варіант книги? Відповісти

0 0

Nash format 25.03.2024 09:29

Вітаємо
Дана книга друкується у видавництва Комора, тож радимо звернутись до них для отримання точнішої інформації щодо електронного примірника Відповісти

0 0

Жукорська Ярина 22.12.2023 15:41

Два місяці назад я читала іншу книгу цієї ж авторки - «Війна всюди однакова».
І тоді написала, що є ще третя її книга, яку я колись прочитаю, але поки це занадто важко для мене.

Це «колись» прийшло якось саме по собі й дуже швидко. Замовляючи чергову порцію книг, я взяла й цю. А коли вона опинилася на полиці, я просто не змогла опиратися.

І знаєте що? Вона далеко не найстрашніша й найважча з того, що я читала.

Чи справа в тому, що я з 24 лютого достатньо багато читаю про міжнародні злочини.
Чи наші новини інколи набагато страшніші.
Чи можливо, ми просто звикаємо до всього.

☑️ Війна - це кожна людина, те, що відбувалося саме з нею, спосіб, у який було зруйновано все, у якій було змінено її життя.

☑️ Смерть - не найгірше з того, що може трапитися з людиною.

☑️ - Щось таке коїться страшне - люди змінюються, і ти вже не годна їх упізнати.
- Найгірше те, що ти навіть себе вже не можеш упізнати.

А ще там є слова, у яких так багато змісту, - «навчитися поважати чужий страх». Відповісти

0 0

Уляна Добріка 20.10.2021 22:48

Людина - найвеличніша
з усіх істот. Людина -
найнещасніша з усіх істот.
Людина - найпідліша
з усіх істот. (Василь Стус)

Ці слова Василя Стуса не раз виринали з глибин моєї пам'яті під час читання цієї книжки. Але оте перше твердження про "найвеличнішу з усіх істот" все більше заставляло засумніватися у правдивості, бо ця книжка про "найнещасніших і найпідліших". І як вже не раз доводилося чути, що від любові до ненависті лише один крок, так і від нещастя до підлості нерідко все той же один крок.

Ця книжка про Балканську війну, про її жертв та злочинців, і про те, як легко зненавидіти і перетворитися з жертви на безжалісного злочинця.

Ця книжка розповідає про молоду жінку, боснійку, яка стала полоненою концтабору, бранкою, із сотнями інших односельчан для подальшого обміну полоненими. Але кілька днів у концтаборі перетворюються на місяці, а дискомфорт, голод та антисанітарія - далеко не найгіршою перспективою на майбутнє. Бо найгірше - це потрапити до жіночої кімнати, стати розвагою для озвірілих солдат, бути битою та ґвалтованою на очах інших чи навіть ще гірше: поруч із тілами закатованих боснійських солдат, що в тому іншому довоєнному житті могли бути твоїми братами, родичами чи сусідами. Як і зрештою ті ж сербські ґвалтівники нерідко виявлялися колишніми сусідами, співробітниками, знайомими...

С. - ім'я головної героїні. І їй не вдалося оминути найгіршого. Вона потрапляє до жіночої кімнати. І розповідає про пережите. Але на самому початку книжки авторка, знайомлячи читача із С., показує її у лікарні для породіль, вона народила дитину, від якої хоче відмовитися. І далі продовжує згадувати, як так сталося, що ця дитина народилася і вижила. І про інших дітей, яким або не судилося народитися, або не судилося прожити більше години після народження.

Чи винні діти в гріхах і злочинах своїх батьків? Старозавітні розповіді спонукають нас нерідко у це повірити. І навіть ті, хто кричали розіп'яти Ісуса, казали: "Кров його на нас і наших дітях". Новозавітні часи спонукають нас, християн, не лише пробачити (що не тотожне із "забувати"), а й відкидати віру у прокляття, яке передається з покоління у покоління. Хоча нерідко забути простіше, ніж пробачити. С. і усі жінки, що були з нею в концтаборі - мусульманки. Скільки з них готові прийняти те вчення про пробачення і чи зможуть вони полюбити дітей злочинців, які випадково виявиться їхніми власними дітьми?

Багато років тому я навчалася в Ґрацівському університеті (Австрія), на одному з курсів гендерних студій я познайомилася з молодою боснійкою. Вона розповіла, що у неї двоє дітей. Старший син - це дитина війни. Спершу я не зовсім зрозуміла про що йдеться: дитина народилася під час війни? Моя бабуся приблизно в цей час отримала посвідчення "дитина війни" - це давало їй якісь знижки в транспорті і при оплаті комунальних послуг. Моя бабуся була, на щастя, зовсім іншою дитиною війни. Тоді я вперше задуматися над тим, як це носити в собі і народжувати не просто небажану дитину, а й дитину, яка постійно тобі нагадуватиме про чи не найгірше, що могло з тобою трапитися в житті.

І от Славенка Дракуліч знову пробудила ті спогади. Багато жінок у цій книжці відмовляються від дітей, віддають їх на всиновлення. І це дуже легко зрозуміти. Можна навіть зрозуміти тих, які роблять аборти (хоча це було в умовах війни взагалі дуже важко організувати). Але були й такі, які вбивали новонароджених. І про це є дуже шокуючий епізод в цій книжці. Це той момент, коли жертва війни перетворюється на злочинця. Коли біль, жорстокість і озлоблення перемагають будь-яку людяність.

Коли я кілька років тому переглянула фільм "Квітка пустелі", то часто думала про те, скільки жінок ефіопської зовнішності, яких я випадково бачила в трамваї, на вулиці чи на дитячому майданчику в Австрії, спіткала схожа доля. Цього тижня я дочитала "Ніби мене нема(є)" і вже не раз ловила себе на думці, що щоразу, як чую боснійську/сербську/хорватську в транспорті (а в столиці Австрії я її чую щодня кілька разів), то згадую цю книжку і задумуюся: а цю жінку це теж спіткало? Чи можливо її маму чи сестру? Як вони з цим живуть? Або ж ці чоловіки, яким зараз за 50, - вони теж були на війні? свідками чи учасниками цього геноциду?

Людська психіка так побудована, що найгірші переживання ми нерідко нібито "забуваємо", щоб залишитися психічно здоровими та врівноваженими. Але важче пробачити. Ця книжка про жінку, якій вдалося пробачити, але не забути. І як саме - розповідає її устами Славенка Дракуліч.

Цитати, що вражають:
"Дівчатам потрібен був час, аби втямити, зрозуміти, що той сморід, той нестерпний сморід - від спалювання людських тіл. Чи може людське м'ясо смердіти так... нелюдськи?"

"Виявляється, людину можна принизити навіть тоді, коли вона вже мертва. С. відчуває, що відчайдушно намагається відхреститися від усвідомлення дійсності".

"...концтабір - це не тільки місце, де вона опинилася, концтабір - це стан її тіла і душі".

"Якщо С. хоче вижити, то вона мусить слухати тих, хто носить зброю. Її життя, так само, як і смерть, більше не належать до кола її вибору". Відповісти

1 0

Каліш Наталія 02.03.2021 23:38

Найстрашніша книга, яку я читала. На основі реальних історій.
С. - головній героїні книги - 29, мені в цей час - 10. Це так близько в часі й просторі. Україна переживає часи відновлення незалежності та становлення державності, утворення інституцій. Розпався не тільки Радянський Союз. На політичній карті Південної Європи тривають війни.
Про війну за останній час я прочитала багато і кожна книга мене вражала. Це "Доця" Тамари Горіха Зерня, "Інтернат" і "Хлібне перемир'я" Сергія Жадана, "Амадока" Софії Андрухович, а ще про концентраційній табір "Хлопчик у смугастій піжамі" Джона Бойна і в передчутті війни "Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала" Мірослава Влеклого. Але у цій невеликій за обсягом книжці авторка Славенка Дракуліч показала ще один, найстрашніший як на мене бік війни. Хоч на війні страшно все, але є речі, гірші за смерть.
С. вчителька у Боснійському селі, загубленому в горах. Їй здавалося, що в цьому віддаленому селі з нею нічого не може трапитися. Попри те, що вона давно не має звісток від батьків і сестри, вона досі переймається річними оцінками своїх учнів, бо дехто не дочекався закінчення навчального року, а втікав з батьками світ за очі.
Для неї війна розпочалася, коли сербський молодик у брудній військовій формі з гвинтівкою у руках вдирається в її кімнатку при школі. Жінок і дітей тримають у спортзалі, а чоловіків одразу розстрілюють. Далі автобус, концентраційний табір (мені, наївній, здавалося, що це поняття тільки з Другої Світової війни), "жіноча кімната", знущання, катування, ґвалтування, табір для біженців, табір для переселенців...
Це просто не вдається усвідомити, на які тортури здатні особини мого виду.
С. намагається просто вижити. Хоча й не за будь-яку ціну. Вона вибирає психологічну захисну реакцію - відсторонення. Ніби я - не я. Фізична оболонка тут, але ментально насправді її тут нема(є).
Жінок авторка не називає на ім'я, залишивши від імені тільки одну букву. Як і від деяких географічних назв, які можна було б впізнати. Хіба що залишила Сараєво.
Жертви війни залишилися незнаними. Вони намагаються забути, приховати свої шрами на тілі і в душі, так, ніби це ганебно, ніби вони у тому, через що їм довелося пройти. А злочинці залишилися практично непокараними. Правда, це щось нам нагадує?
Головна героїня не тільки вижила. Вона дала свідчення у Міжнародному трибуналі в Гаазі. С. не зламалася, переживши стільки, змогла навіть здійснити справді геройський вчинок - доносити, народити дитину, зачату в нарузі, і попри намір віддати на усиновлення, змогла прийняти й ростити сина далеко від рідної землі, що ввібрала стільки крові й страждань. Й надіятися на краще.
Навіть не знаю, кому могла б порадити цю книгу ?. "Ніби мене нема(є)" тільки для сильних. Так як і вижити в тих умовах вдалося тільки сильним і трошки щасливішим за інших. Моторошна, жахлива, пекуча. Дуже правдива і від того ще страшніша.
Ніколи знову... Відповісти

1 0

Дивитися ще відгуки

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Інші книги автора

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"