Книга «Ніби мене нема(є)»
Книга в наявності
Відправка: 27.10.2024
Характеристики
| Автор | Славенка Дракуліч |
| Видавництво | Комора |
| Рік видання | 2020 |
| Палітурка | тверда |
| Перекладачі | Ірина Маркова |
| ISBN | 978-617-7286-65-2 |
| Кількість сторінок | 224 |
| Мова | українська |
| Розмір | 85 х 110 мм |
| Категорії | Сучасна іноземна проза Історична проза Мемуари |
| Артикул | 922452 |
Славенка Дракуліч - «Ніби мене нема(є)»
Ціна
280 грн
До відділення "Нової пошти"
у Вашому місті
До відділення Укрпошти
у Вашому місті
Міжнародні відправлення
(авіа-транспортом або наземним шляхом)
Самовивіз
Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).
Повернення товару
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
Забрати в книгарні "Наш Формат"
завтра з 10:00 до 20:00
Про що книга «Ніби мене нема(є)» автора Славенка Дракуліч
Травень, 1992 року. Молодій боснійці С. двадцять дев’ять років, вона освічена, красива, має власний будинок і роботу вчительки у невеликому містечку. Має друзів і нормальне життя. А тоді одного дня у її двері стукає сербський солдат.
Березень 1993 року. Виснажена і зневірена емігрантка народжує у Швеції дитину. Втім, на відміну від інших новонароджених у палаті, у цього немовляти немає імені, країни, мови чи батька, натомість є багато батьків, безлика маса солдатів, які ґвалтували С. у «жіночій кімнаті» концтабору.
«Ніби мене нема(є)» – це приголомшливий роман про масові випадки насилля над жінками під час війни у Боснії, заснований на реальних свідченнях жертв, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, із якими спілкувалась Славенка Дракуліч.
Відгуки (4) Новий
Цвєтаєва Карина 22.03.2024 13:56
Nash format 25.03.2024 09:29
Дана книга друкується у видавництва Комора, тож радимо звернутись до них для отримання точнішої інформації щодо електронного примірника Відповісти
Жукорська Ярина 22.12.2023 15:41
І тоді написала, що є ще третя її книга, яку я колись прочитаю, але поки це занадто важко для мене.
Це «колись» прийшло якось саме по собі й дуже швидко. Замовляючи чергову порцію книг, я взяла й цю. А коли вона опинилася на полиці, я просто не змогла опиратися.
І знаєте що? Вона далеко не найстрашніша й найважча з того, що я читала.
Чи справа в тому, що я з 24 лютого достатньо багато читаю про міжнародні злочини.
Чи наші новини інколи набагато страшніші.
Чи можливо, ми просто звикаємо до всього.
☑️ Війна - це кожна людина, те, що відбувалося саме з нею, спосіб, у який було зруйновано все, у якій було змінено її життя.
☑️ Смерть - не найгірше з того, що може трапитися з людиною.
☑️ - Щось таке коїться страшне - люди змінюються, і ти вже не годна їх упізнати.
- Найгірше те, що ти навіть себе вже не можеш упізнати.
А ще там є слова, у яких так багато змісту, - «навчитися поважати чужий страх». Відповісти
Уляна Добріка 20.10.2021 22:48
з усіх істот. Людина -
найнещасніша з усіх істот.
Людина - найпідліша
з усіх істот. (Василь Стус)
Ці слова Василя Стуса не раз виринали з глибин моєї пам'яті під час читання цієї книжки. Але оте перше твердження про "найвеличнішу з усіх істот" все більше заставляло засумніватися у правдивості, бо ця книжка про "найнещасніших і найпідліших". І як вже не раз доводилося чути, що від любові до ненависті лише один крок, так і від нещастя до підлості нерідко все той же один крок.
Ця книжка про Балканську війну, про її жертв та злочинців, і про те, як легко зненавидіти і перетворитися з жертви на безжалісного злочинця.
Ця книжка розповідає про молоду жінку, боснійку, яка стала полоненою концтабору, бранкою, із сотнями інших односельчан для подальшого обміну полоненими. Але кілька днів у концтаборі перетворюються на місяці, а дискомфорт, голод та антисанітарія - далеко не найгіршою перспективою на майбутнє. Бо найгірше - це потрапити до жіночої кімнати, стати розвагою для озвірілих солдат, бути битою та ґвалтованою на очах інших чи навіть ще гірше: поруч із тілами закатованих боснійських солдат, що в тому іншому довоєнному житті могли бути твоїми братами, родичами чи сусідами. Як і зрештою ті ж сербські ґвалтівники нерідко виявлялися колишніми сусідами, співробітниками, знайомими...
С. - ім'я головної героїні. І їй не вдалося оминути найгіршого. Вона потрапляє до жіночої кімнати. І розповідає про пережите. Але на самому початку книжки авторка, знайомлячи читача із С., показує її у лікарні для породіль, вона народила дитину, від якої хоче відмовитися. І далі продовжує згадувати, як так сталося, що ця дитина народилася і вижила. І про інших дітей, яким або не судилося народитися, або не судилося прожити більше години після народження.
Чи винні діти в гріхах і злочинах своїх батьків? Старозавітні розповіді спонукають нас нерідко у це повірити. І навіть ті, хто кричали розіп'яти Ісуса, казали: "Кров його на нас і наших дітях". Новозавітні часи спонукають нас, християн, не лише пробачити (що не тотожне із "забувати"), а й відкидати віру у прокляття, яке передається з покоління у покоління. Хоча нерідко забути простіше, ніж пробачити. С. і усі жінки, що були з нею в концтаборі - мусульманки. Скільки з них готові прийняти те вчення про пробачення і чи зможуть вони полюбити дітей злочинців, які випадково виявиться їхніми власними дітьми?
Багато років тому я навчалася в Ґрацівському університеті (Австрія), на одному з курсів гендерних студій я познайомилася з молодою боснійкою. Вона розповіла, що у неї двоє дітей. Старший син - це дитина війни. Спершу я не зовсім зрозуміла про що йдеться: дитина народилася під час війни? Моя бабуся приблизно в цей час отримала посвідчення "дитина війни" - це давало їй якісь знижки в транспорті і при оплаті комунальних послуг. Моя бабуся була, на щастя, зовсім іншою дитиною війни. Тоді я вперше задуматися над тим, як це носити в собі і народжувати не просто небажану дитину, а й дитину, яка постійно тобі нагадуватиме про чи не найгірше, що могло з тобою трапитися в житті.
І от Славенка Дракуліч знову пробудила ті спогади. Багато жінок у цій книжці відмовляються від дітей, віддають їх на всиновлення. І це дуже легко зрозуміти. Можна навіть зрозуміти тих, які роблять аборти (хоча це було в умовах війни взагалі дуже важко організувати). Але були й такі, які вбивали новонароджених. І про це є дуже шокуючий епізод в цій книжці. Це той момент, коли жертва війни перетворюється на злочинця. Коли біль, жорстокість і озлоблення перемагають будь-яку людяність.
Коли я кілька років тому переглянула фільм "Квітка пустелі", то часто думала про те, скільки жінок ефіопської зовнішності, яких я випадково бачила в трамваї, на вулиці чи на дитячому майданчику в Австрії, спіткала схожа доля. Цього тижня я дочитала "Ніби мене нема(є)" і вже не раз ловила себе на думці, що щоразу, як чую боснійську/сербську/хорватську в транспорті (а в столиці Австрії я її чую щодня кілька разів), то згадую цю книжку і задумуюся: а цю жінку це теж спіткало? Чи можливо її маму чи сестру? Як вони з цим живуть? Або ж ці чоловіки, яким зараз за 50, - вони теж були на війні? свідками чи учасниками цього геноциду?
Людська психіка так побудована, що найгірші переживання ми нерідко нібито "забуваємо", щоб залишитися психічно здоровими та врівноваженими. Але важче пробачити. Ця книжка про жінку, якій вдалося пробачити, але не забути. І як саме - розповідає її устами Славенка Дракуліч.
Цитати, що вражають:
"Дівчатам потрібен був час, аби втямити, зрозуміти, що той сморід, той нестерпний сморід - від спалювання людських тіл. Чи може людське м'ясо смердіти так... нелюдськи?"
"Виявляється, людину можна принизити навіть тоді, коли вона вже мертва. С. відчуває, що відчайдушно намагається відхреститися від усвідомлення дійсності".
"...концтабір - це не тільки місце, де вона опинилася, концтабір - це стан її тіла і душі".
"Якщо С. хоче вижити, то вона мусить слухати тих, хто носить зброю. Її життя, так само, як і смерть, більше не належать до кола її вибору". Відповісти
Дивитися ще відгуки
Читачі найчастіше обирають
Інші книги автора
Ви дивилися
Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"
