Книга «Наш Станиславів»

Якось один мій далекий приятель, до речі, великий прихильник мовних викрутасів, поцікавився в електронному листі, чи міг би я дати розгорнуту відповідь на запитання: "Якщо сніг падає на Станиславів, то яка погода у Івано-Франківську?". "Переважно теж снігова, але не конче", - відписав я не думаючи. Щойно згодом я усвідомив, що не помилився. Адже насправді це два різні міста. Так, це два сусідні міста, просторово дуже близькі, власне кажучи, перше перебуває всередині другого, місто в місті. Але ніяк не можна вважати їх тотожними. Станиславів був і залишається в межах історичного центру - ви легко впізнаєте його за рештками фортечного муру, колеґіатою, катедрою, синагогою, за ратушею, разюче центральноєвропейською ринковою площею, за сецесійними віллами вздовж Липової алеї та повсюдними еклектичними і конструктивістськими кам'яницями - таке собі поселення тисяч на тридцять-п'ятдесят мешканців. Нижні поверхи будівель нині шалено розпахує малий і не тільки бізнес (крамниці, кнайпи, офіси!), території старих стін розпадаються на різновеликі, переважно ядучо-яскраві клапті (фарби з Італії! Польщі! Туреччини!), кожен власник сам собі пан щодо архітектурних рішень, звідусіль вилазить поверхова, наче фінська, металочерепиця, "естетика євроремонту" - отже, життя набуває кольоровішого вигляду, щось усе-таки змінюється, ми подаємо ознаки життя. Івано-Франківськ натомість - це вся пізніша навколишня забудова, всі ці так звані мікрорайони, промислові території, пустирі, панельні джунґлі, ракові пухлини пізньосовіцької урбаністики, сморід і морок, селяни в місті, малолітні злочинці, алкоголіки, наркомани, цілодобові поплавки, стрілянина під дискотеками, але не тільки все це, - щось мусить бути й таке, за що навіть цей край світу не можна не полюбити. Чи саме за це його й можна полюбити? Івано-Франківськ - мої мрії і сни, як казав один сентиментальний поет. Так, насправді це два міста - внутрішнє й зовнішнє, таємне і явне, буденне і магічне. На сторінках цього альбому зафіксовано спробу проникнення у внутрішнє. По-іншому кажучи - намагання відновити певні фраґменти вже не існуючої єдності за допомогою найкришкішого словесно-візуального матеріалу, до того ж поданого переважно в уривках. Отже, це швидше навіть не творення міфу, а натяк на можливість його творення - станиславівський феномен 90-х, вибране. При цьому ніяк не приховати справжньої й потаємної мети - освідчення в любові. Юрій Андрухович