Книга «Люди з Більбао народжуються, де хочуть»

Іспанія, 1943 рік. повія в місті більбао народила хлопчика і віддала його на опіку єзуїтів. ґаліція — жінка народила дівчинку і віддала її монахиням жіночого монастиря. хуліан і вікторія. вони батьки марії, нашої авторки і головної героїні.

Марія Ларреа — дочка емігрантів. Вона виросла серед акторів театру, декорацій, вогнепальної зброї батька, баскського революціонера і буйного п'яниці, біля красивої мовчазної матері, під насмішки друзів. І попри все стала кінорежисеркою, закохалася, створила сім’ю і відірвалася від місця свого походження. Аж доки двадцятисемирічній Марії ворожка не сказала, що вона — не донька своїх батьків. Так доля потягнула її назад, у минуле.  І щоб дізнатися правду, Марія мусить повернутися до Більбао, міста, в якому народилася...

Автобіографічний пазл, наповнений несподіваною романтикою серед болючої правди, веде лінією життя авторки — від сирітства і брехні батьків до палкої кориди, кохання і народження письменниці.

Чому варто прочитати книжку «Люди в Більбао народжуються там, де вони хочуть бути»?

• Приголомшлива історія, що своєю енергією та силою захоплює з першого слова.
• Автобіографічний пазл, наповнений несподіваною романтикою серед болючої правди, що запрошує в історію життя.
• Історія про сирітство, брехню та оманливе батьківство. Про кориду, кохання, пошуки себе і народження письменниці.
• Видання вийшло за фінансової підтримки CNL (Франція).

Про авторку:

Марія Ларреа — французька сценаристка, режисерка та письменниця. Її перший роман «Люди в Більбао народжуються там, де вони хочуть бути» був нагороджений Премією дебютного роману у 2022 році, а також Премією Les Inrockuptibles у номінації «Дебютний роман». Він увійшов до шорт-листа найкращих книжок нового літературного сезону (libraires, фіналіст Prix du roman Fnac, шорт-лист Prix Les Inrockuptibles, фіналіст Prix Summer та ін.).

Цитати:

Клара віддала дівчинку. Черниця прийняла малу й вирішила подарувати їй кращу долю: того дня, назавтра після Богоявлення, вона назвала крихітку Вікторією. Перша перемога над пеклом.
Вікторія — моя мати.

Саме страх Хосефи перед голками та кров’ю дав змогу її дитині народитися на світ 28 червня 1943 року. Миючи руки, повитуха запитала породіллю, як та планує назвати цього гарненького хлопчика.

Хосефа припускала, що малюк — син Хуліана, її постійного клієнта, тому без вагань і церемоній назвала дитину на його честь.

Хуліан — мій батько.

Мене гіпнотизував міраж, витворений палючою спекою; контури вулиці викривлювалися, а місто перетворювалося на послідовність хвиль і розпливчастого бетону. Батько — кармінові вуста, блискучі очі, вологе чоло — розмовляв із Жераром, власником бару, але я нічого не чула. Цмулила собі крізь соломинку гренадин, нарешті діставшись до найкращої частини — солодкого рожевого сиропу, не до кінця перемішаного з важкою солоною водою «Віттель». І далі тримаючи гучність плеєра на максимумі, я раптом побачила, що батько, похитуючись, виходить із бару. Миттю збагнула, що маю йти за ним, тому зіскочила зі свого високого сідала. От тільки батько не повертався додому. Натомість він зупинився і втупився в невидиму точку. Я віддано йшла за ним, наче маленький зброєносець. Вимкнула музику. Батькова постава не віщувала нічого доброго. Руки в боки, нижня щелепа двигтить.

Я вперше їла в їдальні. Мені майже одинадцять, і я штовхаю тацю вздовж двох металевих рейок. Діяти — тобто вибирати між чумою та холерою — потрібно було швидко, бо далі наступали старші. Перед моїми очима постала пишнота напівфабрикатів.

Сама Франція промовляла з моєї тарілки: кордон бльо, терта морква, картопляна запіканка з м’ясом «пармантьє», огірки з вершками, селера з ремуладом. Усі ці екзотичні страви були для мене синонімами сучасності та свободи. Солоні, кислі, теплі. Я сповнювалася радощами, виходячи у світ через харчі з їдальні. Моїм хрещенням стала дуже довга волосина, виявлена в телячому рулеті, яку я без анінайменшої огиди витягувала зі свого невинного рота.

Не вірила, що хтось міг би полюбити мене, бо почувалася бридкою і нікчемною. Але завжди всміхалася, наче щаслива дурепа, як заявив перший хлопчик, на якого я подивилася. Кожна мить життя ставала ганебним нагадуванням про моє народження: коли я голила ноги, коли відбілювала пушок над верхньою губою, коли промовляла своє ім’я. «Слухай, Маріє, це кумедно: нашу прибиральницю звати так само!». Я часто страждала від жорстокого звукового шлейфу, що висміював моє походження. Шепелявість. «Марія, ти сробеш преберання». Я і собі сміялася разом із ними, заштовхуючи сором якомога глибше.