Книга «Катананхе»

Про що книга «Катананхе» Софії Андрухович

Вони живуть у звичайній київській багатоквартирній панельці із заквітчаними клумбами перед під’їздами й тісними балконами, з яких літніми вечорами так приємно слухати місто й споглядати, як на нього опускається ніч. Вони — це Леся та Олекса, а також їхня донька-підлітка Тая і собака Діна. Їхнє життя теж здається звичайним, навіть банальним, аж поки у нього не вривається вихором надмірна пристрасть, яка загрожує зруйнувати та поховати під собою все — усталені звички, почуття одне до одного, ба навіть уявлення про самих себе…

Занурюючи читача в оповідь, що спочатку здається буденною, історія, яку розповідає Софія Андрухович, з кожним новим абзацом закручується немов пружина, обростає напругою й за якісь кількадесят сторінок вже несеться на читача нестримною лавиною, що заледве дозволяє перевести подих. І ця літературна лавина настільки майстерна, настільки витончена та прекрасна, що ми можемо лише зачудовано нею насолоджуватися.

Квітка у підвалі багатоповерхівки або світ, сповнений метафор

Цей роман — про людські стосунки, любов і роздратування, про травму й про війну, якої вже немає, проте залишилися люди, у чиїх душах і головах вирують бурхливі й часто деструктивні пристрасті. Авторка влучно добрала назву всьому, що відбувається в оповіді. Катананхе — звичайна садова квітка з ніжно-блакитними пелюстками, яку в середньовіччі використовували задля приготування любовного зілля. Вона є алюзією на вчинки нелогічні й непередбачувані героїв, наче вони перебувають під дією такого питва.

Про Софію Андрухович

Софія Андрухович — українська письменниця, перекладачка з англійської і польської мов, авторка восьми книжок художньої прози. Нагороджена кількома престижними відзнаками й преміями, серед яких: «Книга року ВВС» 2014-го за роман «Фелікс Австрія», премія імені Шолом-Алейхема 2023 року за роман «Амадока». З чоловіком, донькою і собакою живе в Києві.

Інші твори Софії Андрухович

• «Фелікс Австрія»
• «Амадока»
• «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди (Новітня класика)»

Софія Андрухович в інтервю VOGUE так охарактеризувала свою нову книжку:

«"Катананхе" — роман про постійне буденне насильство. У тексті є відчуття внутрішньої катастрофи, що дедалі дужчає, проступають розлами всередині кожного з персонажів, підважується цілісність родини і людської спільноти. Книжка проєктує недалеке майбутнє, в якому присутні спогади-спалахи воєнних буднів у Києві. "Не варто обманювати себе, що внутрішньо ми залишаємося такими самими. Певна частина людської структури стала жорсткішою, жорстокішою. Та це не означає, що не зостанеться місця для чогось хорошого. Міра безжальності в "Катананхе" повязана із сьогоднішнім моментом. З тим, як нас перетворює війна. Неможливо себе обманювати, що війна не накладає відбитку. Вона так чи інакше спотворює. Жорстокість, про яку я пишу, резонує з невисловленими страхами, накопиченою напругою, що наростає роками й залишається в тілах, з намаганням передбачити, що буде далі".»

Особливості роману «Катананхе»

• Фрагментарність оповіді. Текст наче складений з окремих подій, думок, розмов. Читачеві доведеться самотужки складати загальну картину, паралельно розмірковуючи про символи й відсилки до міфології в романі.
• Війна без війни. У тексті російсько-українська війна є радше спогадами героїв і тлом, на якому розгортаються побутові й душевні події героїв.
• Без конкретики. У романі ніхто з героїв, та й сама авторка, не називають місто, вулиці тощо. Проте можна зрозуміти, у якому саме місті все відбувається. Також немає часових рамок, лише за певними маркерами можна уявити, та й те приблизно, час подій.

Відгуки на книжку «Катананхе»

«Роман Софії Андрухович — одночасно і відродження давно померлих міфів, і містична туга за світом, що керується непрямою логікою міфу, а значить, в ньому все можна пояснити простим "а тому що", і реальність, в якій травмовані люди полишені сам-на-сам зі своїм болем і від того коять щось звіряче, але їм можна, бо знову ж таки тотемна логіка це не просто дозволяє, а схвалює.»  — Ганна Улюра, літературознавиця, літературна критикиня

«Софія Андрухович — авторка того рівня, коли кожен оприлюднений текст важливий, кожен мікродопис, інтервю, есей стають елементом творчості, який неможливо проігнорувати, щоб нашаровувати своє розуміння світів Софії. Ця повість теж важлива, бо показує нам, про що письменниці цікаво думати, як вона продовжує пропрацьовувати теми, у яких уже працювала, і як змінюється оптика її тем. Сьогодні ми багато говоримо про те, як писати про війну, які історії розповідати і навіть про те, чи можемо у 2024 уявити собі текст без війни. Однак Софія пише не про війну, вона пише про інше — про непевність, про непевність у побутовому й особистому, тож навіть якщо війна, неназвана й неокреслена, існує десь далеко, вона робить непевним наше щоденне.» — Анастасія Євдокимова, редакторка «Сенсор Медіа»

«Сильна риса «Катананхе» полягає в здатності цього роману показувати щоденну реальність небуденною.» — Тетяна Петренко, літературознавиця, літературна критикиня

Цитати з роману «Катананхе» Софії Андрухович

«Вона схопила перше відро і рушила крізь рослини, відчуваючи, як провалюється під ногами мякий скопаний ґрунт, чуючи, як із хрускотом ламаються крихкі стебла. Ще дужче запахло соками трав. Леся зупинилася в центрі клумби, набрала в груди повітря — і щедрими широкими рухами, гойдаючи передпліччя туди-сюди, вимальовувала навколо себе квітку з отруйними барвистими пелюстками. Фарбу з другого відра вона порозливала на квіти з країв, до яких не сягнула першого разу. Окинула поглядом своє творіння, останній струмінчик докрапала на довірливо розчахнуте суцвіття, що підстрибували від ваги тягучої рідини, як на пружинках. — Ось. Катананхе, — з понурою насолодою прохрипіла Леся. — Каланхое, бля.»

«Обличчя жінки спотворювалося гримасами. Вона дивилась на нього гострим палючим поглядом, немов готова розтерзати. Облизувала рот, ковтала слину. Чоловік кусав її губи і підборіддя, аж доки відчув присмак крові. Вона розкинула руки широко, виставляючи назовні темні западини спітнілих пахв із прожилками чорного бруду. Але стегнами тримала його до болю міцно. Він відчував вологе ритмічне стискання, жадібне пульсування. Вона втягувала його все глибше в себе, смоктала його своєю розпашілою утробою. Він плавився, він плакав від зворушення. Жінка впилася нігтями йому в шкіру і знавісніло засмикалася під ним. Його засліпило. Він був певен, що більше ніколи не розплющить очей.»

«Тая зупинилась, не розуміючи. Пси не махали хвостами. Вони оголювали ікла, а їхні каламутні очі дивились неприязно. І коли наступної миті вона спробувала розвернутись, то вже відчувала, як уся зграя зірвалася з місця, піднявши в повітря грудки мокрого піску, глини і клубків коріння. Набираючи швидкість, Тая встигла побачити обірвану постать у шапці, яка віддалялась від них, стаючи все дрібнішою, аж доки не зникла між деревами. Тая більше його не боялася. Тепер вона була зосереджена на тваринах , що дихали їй у спину. Деякі з них валували, їхній гавкіт зливався в суцільну сирену. Інші мчали мовчки, з налитими кровю очима, з висолопленими язиками. Їхні ікла уже торкалися Таїних литок і стегон. Псячий дух уже її оповивав.»