| Автор | Генрі Марш |
| Видавництво | Видавництво Старого Лева |
| Рік видання | 2015 |
| Палітурка | тверда, матова |
| ISBN | 978-617-679-174-4 |
| Кількість сторінок | 320 |
| Мова | українська |
| Категорії | Художня література Сучасна іноземна проза |
| Артикул | 702739 |
Кур’єрська доставка в межах Києва
(окрім Столичного Шосе)
До відділення "Нової пошти"
у Вашому місті
До відділення Укрпошти
у Вашому місті
До відділення Justin
у Вашому місті
Міжнародні відправлення
(авіа-транспортом або наземним шляхом)
Самовивіз
Склад, пр. С. Бандери (проспект Степана Бандери, 6, Київ, Україна, 02000).
Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).
Повернення товару
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
LiqPay (Приват24)
Правда – то його релігія, кажуть про Генрі Марша колеги. Власне, у цій книжці спогадів і роздумів відомого британського нейрохірурга ви знайдете багато захоплюючих історій, у яких головне – це етика стосунків між лікарем та пацієнтом, тонка межа між гіркою правдою і крихкою надією. Бути висококласним нейрохірургом – цього не досить, щоб бути Генрі Маршем. Треба ще мати найкращі людські якості – доброту, вимогливість до себе, любов до людей і неабиякий талант оповідача.
Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%
Генрі Марш щиро розкривається перед читачем, ділиться своїми почуттями та емоціями. Він розповідає про обставини виникнення хвороби, зі співчуттям, чутливістю про пацієнтів. За сюжетною будовою кожний розділ виписаний цікаво, знайомство з пацієнтом, його хворобою, то може бути пухлина або травма. І до кінця розділу несподіванка залишається, ти не можеш передбачити чим закінчиться операція, в тебе якоїсь миті забиває дих, бо людина опинилася в ситуації, яка загрожує гибеллю, смертю.
Лікарі - не боги, їх теж охоплює паніка, вони мусять зберігати над собою контроль, стримувати тремор рук, коли щось пішло не так. Лікарів часто називають героями, богами. Ось, що говорить Генрі Марш:
"Найкращий результат роботи хірурга - це коли хворі повністю одужують і цілком забувають про нього. Усі пацієнти дуже вдячні відразу після операції, але якщо прояви вдячності тривають, це означає, що вони не одужали й вважають, що ми ще будемо їм потрібні. Вони прагнуть нас задобрювати, немов злих богів або провісників непередбачуваної долі. Дарують презенти й присилають поштівки. Називають героями, часом богами. Найбільший наш успіх - це коли хворі повертаються додому, до свого життя і більше ніколи нас не потребують."
Генрі Марш вперше приїхав до Києва в 1992 році, не розумів, що означає незалежна Україна, яка для всіх іноземців тоді була півднем Росії. Він описав стан нейрохірургічного інституту в Києві на той час. Описав свої враження:
"Ми повернулися до готелю. Як і в Москві (звісно, тоді ще приїхати в Київ чи будь-яке місто в Україні з іншої країни можна було лише через Москву), тут було повно гарних жінок. Мені пояснили, що це не професійні повії, а порядні жінки, які відчайдушно намагаються заробити на життя. Один вечір, проведений із західним бізнесменом, часом дає більше грошей, ніж місячна зарплата. Зніяковілі та заскочені, ми пробралися повз них у наш номер, де хильнули віскі з дьюті-фрі, засмучені та шоковані невідповідністю між тим, що бачили наші очі, та тим, що ми почули під час відвідин лікарні."
На сторінці 83 прізвище тоді ще лікаря спінальної нейрохірургії вказано з помилкою, Куріець, а не Курілець.
Ігор Курілець замість довгих промов про кількість ліжок в лікарні сказав відверто: "У нас все жахливо".
"Більшість лікарів, яких я зустрів, не вітала таких як Ігор, що хоробро вказували на відсутність одягу на королі".
"Радянський Союз називали "Верхньою Вольтою з ракетами" - Верхня Вольта тоді вважалась найбіднішою країною Африки."
Генрі Марш описує свою зустріч з чиновниками "з круглими щоками та порожніми очима", автор книги точно все підмітив, проаналізував ситуацію у віднедавна незалежній Україні, той спадок радянщини, який нам ще довго розгрібати.
З роками нейрохірурги починають призначати менше операцій, ніж коли були молодими. Бо шанси повернутися до нормального життя після операції бувають дуже мізерні. Хірург завжди боїться помилитися, а що раптом пацієнт має рацію, сподіваючись без надії. І стається взаємне безумство коли і лікар, і пацієнт не сприймають реальності.
Генрі Марш акцентує на своїх невдачах, звіряється нам у своїх докорах, у своїх провинах, у неможливості забути скалічених людей. Як він каже, це великі хірурги пам'ятають про свої перемоги, а поразки ж забувають. Я вірю Генрі Маршу, я побачила добру, співчутливу людину, з докорами сумління.
Ця книга написана чудово, але мені було її читати страшніше, ніж трилер чи книгу жахів. Це книга про біль і смерть. Генрі Марш мав розмови із тими в кого життя добігало кінця. Він знає як почуваються ці люди, він ставиться до них із розумінням. Коли людині ставлять діагноз, який фактично звучить вироком, людина все одно чіпляється за надію.
"У багатьох пацієнтів виникає те, що психологи називають "дисоціацією", і тоді лікар усвідомлює, що він має справу з двома особами одночасно - вони знають, що помирають, і в той же час сподіваються на те, що будуть жити. Коли людина помирає, вона перестає бути раціональним споживачем медичних послуг."
А от якщо йдеться про лікарів, які хворіють, то тут все інакше:
у них нема жодних ілюзій з приводу того, що їх чекає, якщо діагноз - фатальний. Вони знають якою буває біда і що дива не існує.
Щиро. Правдиво.
Стосовно цього видання. Книзі не завадила б якісніша робота редактора, тут його робота була проведена неналежним чином, на мою особисту думку. Відповісти