Книга «Гнів»

25 листопада 2013 року прокурора Теодора Шацького викликають до зруйнованого бункеру біля довоєнної німецької лікарні в Ольштині. Під час дорожніх робіт там знайдено старий скелет. Шацький упевнений, що йдеться про останки часів війни й дає розпорядження передати знахідку медичному факультету університету, де постійно бракує наочних приладь. Він навіть не припускає, що цей начебто кінець звичайної процедури виявиться початком одного з найскладніших розслідувань у його прокурорській кар’єрі... Найскладнішого й останнього.

Роман найпопулярнішого сучасного польського письменника Зигмунта Мілошевського, що завершує трилогію із прокурором Теодором Шацьким, протягом року було продано понад 200 000 примірників. «Гнів» очолив список бестселерів у Польщі за 2014 рік.

Уривок

Тим часом поблизу Ольштина, не дуже близько й не надто далеко, у непримітному нічим будинку на вулиці Рівній звичайна жінка, звичайна настільки що аж середньостатистична, заглибилася в невеселі думки про себе саму. Вона якраз дійшла висновку, що все було паскудно ще коли вона народилася. Позаяк раніше вона мала аж дев’ять місяців, щоб віддалитися від досконалої себе. Вона собі це уявляла так, що, може, вже в момент зачаття стрілка її манометра на Господній дошці приладів перебувала посередині зеленого поля, і враз здригнулася й хитнулася геть в інший бік, ніж треба. Не настільки, щоб вона народилася недорозвиненою, хворою чи дуркуватою, ні, нічого такого. Просто стрілка здригнулася й перемістилася із зеленого на помаранчеве поле. І коли перша клітина, хтозна, може ще справді хороша, поділилася надвоє, то вже були дві перші частинки недосконалої її. Тоді вже все відбувалося блискавично, і в момент народження вона складалася з такої кількості послідущих клітин, що втрати були невідворотні.

Список вад тягнувся без кінця й парадоксально, але легше було витримати психічні, бо про них знала лише вона сама. Нетерплячість. Непослідовність. Відсутність зосередженості. Відсутність емпатії. Відсутність материнського інстинкту, оце було найгірше. Знайомим вона казала, що може витримати лише власну дитину, тільки власна їй не діє на нерви. Усі сміялися, вона теж сміялася, проте не з того, що сказала, а з того, що це була брехня: власна дитина діяла їй на нерви найдужче. Навіть, якщо не дивитися в дзеркало, досить було глянути на огрядного малого хлопчика із крихітними очицями, щоб побачити себе, усі свої зіпсовані гени, вироблені зіпсованими клітинами.

Авжеж, крихітні очиці. Таке важко приховати. Волосся ще півбіди, можна пофарбувати й укласти, вузькі вуста збільшити, гострі вуха прикрити. Але крихітні очка? Не існувало такого макіяжу, який перетворив би глибоко посаджені в очних ямках баньки на прекрасні мигдалевидні очі. Такі очі, які б її врятували, щоб усі могли казати: узагалі нічого особливого, але ці очі, ну, точно першою була, як Бозя очі давала. Що ж, першою вона явно не була.

Очі приховати було неможливо, фігуру теж ні, на фігуру навіть темних окулярів не надягнеш. Ця фігура мучила її найбільше. Ніщо в ній не було особливим. Була б вона дуже худою – такі мають своїх прихильників. Дуже повні – також. З величезними персами – та за нею легіони б озиралися. А він міг би казати: ех, мої циці, циці мої любі. Але ж ні, вона була квадратна, чи то пак прямокутна. Без стегон і талії, з ногами селянської баби, на таких можна цілісінький день стояти. Наче й не була вона пласкою, але й вхопитися не було за що, опасисті мужчини теж іноді мають такі цицьки. І ще плечі, ніби вона весь час носила блузки з подушечками, у дев’яності такі були модними.

Вона саме намагалася дібрати довгу спідницю й светр, щоб здавалося, ніби в неї є талія й стегна. Дуже вже треба було виглядати нині кращою, ніж завжди. Бути нині для нього особливою, аби він знав, що не помилився.