Книжковий інтернет-магазин Наш Формат
Кол-центр працює щодня з 08:00 до 24:00
Побажання
Таня П'янкова

Електронна книга «Вік червоних мурах»

Тип книги :

Паперова 240 грн Електронна 120 грн
epub
mobi
Книга в наявності
Goodreads
5.00
Наш Формат
5.0
6
Вподобайки
10
Характеристики
Вид Електронний контент
Тематика Художня література
Автор Таня П'янкова
Видавництво Наш Формат
Рік видання 2022
ISBN 978-617-7973-96-5
Кількість сторінок 256
Мова українська
Категорія Електронні книжки
Артикул 627618
Таня П'янкова - «Вік червоних мурах»
Ціна
120 грн

Банківською карткою VISA / MasterCard

Після успішної оплати електронна книга з'явиться в розділі "Електронна бібліотека" у Вашому особистому кабінеті. Читати книжку ви можете на сайті або завантажити файл на свій пристрій. Просимо не поширювати файли серед інших користувачів та на сторонні сайти й телеграм-канали. Піратство в Україні карається законом.
РАЗОМ ДЕШЕВШЕ
Паперова + Електронна

Таня П'янкова

Вік червоних мурах
240 грн

Таня П'янкова

Вік червоних мурах
120 грн
324 грн
360 грн
-10%

Про електронну книгу «Вік червоних мурах» від автора Таня П'янкова: опис, факти, цитати

ТЕМАТИКА

Сучасна українська проза, художня література, Голодомор 1932–1933 років.

Третя премія «Коронації слова» 2021 року

ПРО ЕЛЕКТРОННУ КНИЖКУ "ВІК ЧЕРВОНИХ МУРАХ"

Навесні 1933-го голод у Мачухах досягає апофеозу. Перше канібальство, самосуди, психічні розлади на фоні недоїдання. Село деградує. Люди, доведені до відчаю, втрачають людську подобу, вони готові їсти все, аби вижити.

І ось дві не знайомі між собою жінки, дві жертви свого часу, дві протилежні сторони великої темряви, що ім’я їй голод, опиняються на відстані простягнутої руки… Молоденька Явдоха, зрячість на рівні безуму, — і Соломія, свята сліпота. Одну голод убиває — іншу рятує. Одній обіцяє вічну темряву — іншій дає надію на щасливе відродження. І вони ще не знають, що йдуть одна одній назустріч. Ідуть, аби нарешті обійнятися і збудувати крихкий міст понад ненаситним мурашником своїх мучителів…

ДЛЯ КОГО ВИДАННЯ

Для тих, кого цікавить глибока психологічна проза. І для тих, кому небайдуже наше минуле, хай би яким болючим воно було.

ЧОМУ ЦЯ ЕЛЕКТРОННА КНИЖКА

Глибокий психологічний роман про одну з найскладніших сторінок української історії — Голодомор 1932–1933 років, де на тлі неосяжної трагедії тонко зображена кунсткамера людських доль.

ПРО АВТОРКУ

Таня П’янкова — авторка трьох поетичних збірок, романів «Кролівна», «Сонце в подолку» і «Чужі гріхи». Співзасновниця та креативна директорка Літературної агенції «Зілля»; організаторка креативних літературно-мистецьких заходів. Разом із поетом Василем Кузаном заснувала «Серію яскравої літератури», у якій уже видано альманах жіночої поезії «М’ята» і альманах чоловічої поезії «Імбир». Пише акрилом на тканині, створила колекцію авторських вінків, колекціонує автентичні ляльки.

ЕЛЕКТРОННА КНИЖКА НА СХОЖУ ТЕМАТИКУ

ВІДГУКИ ПРО КНИГУ "ВІК ЧЕРВОНИХ МУРАХ"

Голод духовний і голод фізичний взаємозв’язані. І, очевидно, кожне покоління хоче/мусить художньо осмислити такий ключовий егрегор як голод: як травму роду, як збій у ДНК, як тріщину в суспільно-політичній плиті...

«Вік червоних мурах» — текст художній, тобто харизму автора з його світоглядом, душевною чуттєвістю і фізіологічною чутливістю приховати ніяк не вдасться, бо, власне, творення художнього тексту — то і є об’єднання душі індивідуальної з душею колективною (національної, світової, Універсальної...), глибинна історія емоцій... Ігор Павлюк, письменник, член Британського ПЕН-клубу

Ця книга не так про пекло 33-го, не так про торжество «червоних мурах на кістках невинно убієнних», не так про минуле, як радше — про нас із вами. Про нестерпні фантомні болі сьогодення — як наслідок безпрецедентної ворожої «ампутації» кількох поколінь особливо жорстоким методом — шляхом виривання народу із власної землі, про видирання з м’ясом, із коренем. Без жалю, без молитви, без анестезії… Василь Кузан, письменник

Визнаю, що вперше відчуваю такий біль. Розумію лише одне: углиб давніх ран треба молитовно дивитися широко розплющеними очима, довго-довго, до забуття, до нудоти, до сліпоти, до повного усвідомлення того, хто ти і що ти... І, може, тоді на отих старих «мертвяках» іще проростуть молоді трави… Петро Гармасій, музикант

ЦИТАТИ

Голод розриває наші міцні обійми, розкидує нас хатами, селами, містами, розводить у різні боки, аби, врешті-решт, ми всі зібралися в одній велетенській бездонній ямі, котра ніяк не може насититись людським перегноєм.
Червоні мурахи викрадають наших немовлят, виймають їхні лялечки із колисок, одлучають од грудей материнських, вигодовують з них колонії нових яничар, і наші діти виростають уже не людьми — манкуртами, мурашиними невільниками, котрі усе своє життя служитимуть Червоній Мачусі, добуватимуть для неї їжу, а якщо треба — помиратимуть заради її блага.

Відгуки (6) Новий

Таня 08.08.2022 22:29
Пригадую як шестирічною дівчинкою звернула увагу, що у багатьох моїх ровесників є дідусі, а в мене… нема. На питання про це, дорослі вигадали байку, що дід Савка зник безвісти на фронті. І я тоді усім щирим дитячим серденьком повірила. Як же люто відтоді ненавиділа отих фашистів…Насправді він і ще двійко його синочків спухли і померли з голоду. І лише навчаючись на факультеті журналістики столичного університету імені Тараса Шевченка, вперше (краєм вуха), випадково, почула про жахливий Геноцид 33-го року. Згодом, працюючи за направленням у Херсоні, купила в газетно-журнальному кіоску найпопулярнішу (наклад сягав понад мільйон!) газету «Сільські вісті» (ще й досі зберігаю). Дивлюся – і не йму віри: на світлині відкриття пам’ятника жертвам Голодомору у моєму рідному селі на Черкащині. Гурт односельців і посеред них – мама… Вперше в житті пошкодувала, що покійна бабуся Марфа нічого не розповіла раніше, боялась. Потому розпитувала вже маму, якій у 33-му було 9 рочків. Відтоді ця тема мені дуже болить. І чим більше стає років, тим боліснішою, бо щоразу пропускаю крізь серце… А це, повірте, не просто.

«Вік червоних мурах» – така назва нової книги української письменниці Тані П’янкової. З її творчістю знайома давно. Припали до душі попередні психологічні романи «Сонце в подолку» та «Чужі гріхи»: всепроникно- захопливе письмо, яке потому довго не залишає. Моя реакція на новий роман – подив! П’янкова для мене – це якась неосяжна мрійливість, непередбачуваність, нові лексично-стилістичні відкриття, свіжість думки, новизна погляду… І раптом – тема 33 – ого року. Мені здавалося, що братися за таку тему, то треба було би бути… емоційно невразливим, або хоча б жити у тих краях, де відбувались сумні події. Чи, може, навпаки? Інакше, як передати-відтворити психосоматичний стан того, хто перебуває у передсмертній агонії не природного відходу? Бо ж мало бути «психосоматиком» ( грецькою – душа і тіло)…

Кілька разів «збирала» себе докупи аби прочитати роман. Важко було ще й тому, що перебуваємо у стані рашистсько-української війни. Гнітить – не те слово. Сказати про себе, що маю після прочитання духовно-душевне потрясіння, то нічого не сказати. Зловила себе на думці, що либонь сама авторка ще достеменно не усвідомлює, який літературний «пам’ятник» створила не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь. Пам’ятник – від слова пам’ять, пам’ятати. Вже вкотре переконуюсь у влучній правдивості крилатого вислову: «На все свій час». Бо таки свій, і він настав для нас, наш український час. (Та і як тут не згадати східну мудрість про те, що час – це Бог і не треба розтринькувати його намарно). Над цим твором письменниця працювала торік, напередодні війни. Написане нею – своєрідна «прелюдія» до сьогоденного лихоліття. Усвідомлення і розуміння жаских реальних подій. Стовідсоткова підсилена правдою відповідь на тисячі питань: «Чому? Навіщо? За що?». Відоме біблійне «Ви – сіль землі…» вразливіше і болісно, майже розпачливо «кричить» в епіграфі: « Ми не сіль цієї землі. Ми – її гіркий хліб, зневажений та знову відроджений з останньої крихти любові…». Із Шевченковим відгомоном звучить присвята «Пам’яті кожної зернини – кожної людини, пам’яті ненароджених поколінь присвячую…». Отже, і моїй родині. Низький уклін…

ХТО ВОНИ – ЧЕРВОНІ МУРАХИ?

У назві роману криється трьохпластова інформація про часові простори минулого, сьогодення і майбутнього. Вони вдало переплетені. Уважний читач не може не помітити цього. Бо слово «вік» у заголовній частині викликає асоціативний чисельний ряд, і найперше – цифру сто. Сто років. Сторіччя. Вже кілька таких сторіч Україна стогне від загарбницької московитської навали: економічної, освітньої, ментальної, фізичної. Тим часом, у всьому і у всього є свій початок і є кінець. Сумно, що «початок» проминулого віку був ганебним, бо й завершення його буде таким. І як тут не згадати золоті слова, мовлені своїм учням Ісусом Христом: «Що посієш, те й пожнеш». Недарма слово «вік» є частинкою іншого слова – чоло. Бо саме у цій частині фізичного тіла найважливіша ментальна точка відліку, з якої струменіє енергетичний зв’язок людини з Творцем. Але… але вона є доти, доки людина (чолоВік) прагне того. У протилежному випадку ця «нитка» розривається (аджна – санск.) і чоловік стає тоді сірою «мурахою» серед безлічі таких самих мурах, які добровільно своїми вчинками позбавляють (позбавили) себе відведеного біологічного віку. Відтак такими «мурахами» дуже легко маніпулювати, вони автоматично стають маріонетковими. Яскравий взірець – персонаж Свирида, який разом з іншими односельцями поповнює ряди безбожників: «« А тепер нема мені ні Бога, ні Богородиці нема. Усе святе убила ти у мені… І я не вірю більше нікому – ні Богові, ні

людині. Може, Ганно, я і сам собі вірити давно перестав». Дуже влучно з цього приводу висловлюється про свого чоловіка чиновника інша героїня написаного Соля: «Партія дала йому, немовляті - цицьку, виростила з нього чоловіка», « Партія давно прибрала нас до рук та й вилущує од мене чоловіка».

Образне порівняння червоноармійців із червоними мурахами – зрозуміло, неспроста. Бо тих ненажерливих ординських «мурах» (більшовиків) набігло стільки на наші землі, що годі. Ще й досі не можемо їх позбутися. Хоча… вірю, ось-ось настане їм кінець. Поза всяким сумнівом – іншого не дано. Бо їхній вік завершився. І не врятує поцуплений для державної символіки червоний колір, який підсилює агресію і несе в собі насилля. «Вік червоних мурах» завершився. Крапка. Все, що відбувається зараз – це агонія. Авторка вдало додає «червоного» до різних образів: червоне сите Савине лице, червоні мурахи, червона Мачуха, червоний комісар, «… червона хустка на її плечах здається мені кривавою плащаницею», «Червоні мурахи не дають нам свята…», тінь червоної підошви, «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпає», «Голод червоним гребенем руді Тамарині коси вичісує». І навіть жменька місцевих людей перетворилась на тих мурах, «… очі їм зайнялися червоним».

ПРО СЮЖЕТНУ СТРУКТУРУ

Страшні події страшного часу. Чому вони настали? Що трапилось такого, що вони стали можливими у центрі найбагатшої житниці на планеті Земля? Авторка разом із своїми персонажами (їх не багато, але вони символізують український народ) детально, покроково прагне дослідити ці та інші питання, аби знайти на них відповіді. Чому? А що вже казати про тих, хто засліплений і знесилений голодом, просив у Всевишнього лишень одного – не крихти хліба, чи, бодай якоїсь їжі, а… смерти. Жаскі описові картини тодішнього села (у цьому випадку – Мачухи), коли в ньому вимирає все живе, абсолютно все. Письменниця, яка розуміє, що рух – це життя, в одну мить зупиняє його силою свого слова. І звучить це так: «Ніщо не цвіте, не літає, не гніздиться…», «Не ходимо – крадемося селом: кротами, котами, дрібною

мишвою, павуками, однією потворною сороканіжкою, – і кожна нога їй пухне і свербить» (Дуся). «Розмовляємо пошепки, перешіптуємось – наче солому жуємо. Лиш вона не жується, залазить між зуби, застрягає у піднебінні, заважає вимовити невимовне, те, котрим давимося, котрим труїмося… Намагаємося міцно вспатися, дуже міцно, так, аби вже ніколи не прокинутися…». Чуєте? Вспатися, заснути, забутися, змусити зупинити життя (його рух). Це дуже важлива офілосочена художня деталь. Хати вмирали разом із людьми: «… була чиєюсь хатою і знала запахи з печі» (Дуся). Між тим піч – це також рух і життя. Дуже переконливими є запропоновані тексти вже тільки тому, що мова кожного персонажа ведеться від першої особи і вирізняється своєю лексикою, інтонацією, побудовою речень. Завдяки цьому сюжетна структура твору чітко виражена і немає зайвини. Читач має нагоду відчути душевний стан кожного: Дусі, Солі, Свирида. Перевтілитися і стати кожним з них. Щоб взятися за такий стиль письма, треба бути (як кажуть на моїй рідній Черкащині) – дужою в дусі. За цими іменами трагедії не просто родин, а величезної кількості штучно і насильно знищених українських сімей, а відтак – родів. Але всі книжкові персонажі тісно переплетені між собою, адже живуть у невеличкому мальовничому полтавському селі Мачухи. Назва, до слова – невигадана. Окрема канва: Дуся і Соля. Що їх об’єднує? Обидві пухнуть. Тільки от Дуся з голоду, а Соля... від ненажерства. Остання – дружина партійного чиновника. У такий спосіб намагається «заїсти» втрату донечки Єви. І якщо у Дусі навіть їстівної крупинки нема в хаті (а ще спухлий брат, мама ледве ноги тягне до колгоспу), то у Солі шафа тріщить від продуктів та всіляких смаколиків. Ще б пак, адже її Олексій має все, окрім «душі і серця». Він не вірить у Бога, натомість – у червоні знамена. Батьків ніколи не знав. Замість них у нього була і є – партія. Замість мови у нього «язик». Ось звідки тягнуться «корені» жахливої жорстокості до всього українського. Яскравий приклад яничарства.

ЛЮБОВ І СТРАХ

Уважно вчитувалась у кожне слово, речення. Деякі абзаци – кілька разів. Мене мучило одне питання. Якщо людина народжується з любові, в любові, з любов’ю у серці, то куди потім щезає та любов? Бо ж хіба можна позбавляти інших життя, якщо серце переповнене любов’ю? Виявляється, тому є важлива причина, і вона в людях, які нас оточують. «Взірець» – Тосько Лантушок, який відверто нікого не любить. А причина його стану криється у дитячому страхові, який одного разу ним заволодів, заповз у його душу і назавжди скував своїми бридкими щупальцями зневіри і розчарування: «Малий Тосько не знав тоді, за що батька карають, вуха долоньками затиснув, під призьбу забився і од страху дрижав. Колінцями у саму землю угруз – у дрібну товчену піщину, серця не чув, через раз дихав». Ось вона – відповідь. Першопричина причини. Діти – віддзеркалення вчинків і дій дорослих: чи то батьків, чи то родичів, а чи знайомих… Недарма нова влада свідомо відбирала дітей у батьків, аби позбавляти їх тієї материнсько-батьківської любові, і відправляла у комунівські садки. Калічила їхні душі.

Тим часом різні почуття, але ніяк не співчуття, викликає постать Свирида,

якого також оповили страхи: «Хочу глянути на себе, страх той увесь, як є, побачити, а немає дзеркала, страхи мої всемогутні». Роздвоєння душі цього

нікчеми породжує до нього велику відразу, адже причетний до безлічі смертей односельців, зокрема – новонароджених. І ота його спроба «хапання за соломинку» – бажання врятувати Ганну з дітьми, особисто у мене викликає тільки роздратування. Бо ж хіба можна простити безліч смертей немовлят, а серед них – і матері його новонародженого сина? Смерть, смерть, смерть… Вона присутня повсюди. Вона чатує на кожній сторінці, іноді виникає (в уяві) бажання схопити її за барки і струсити… геть. Але хіба можна струсити історичну правду з написаного? Ніяк. Тож треба подякувати письменниці за її багатющу уяву і словесний хист, бо, описуючи трагічний драматизм українських родин, знаходить такі влучні і високоякісні лексеми,

несподівані психологічні повороти, смислові і стилістичні відтінки,

що серце завмирає, як пташеня в клітці, а душа квилить, як зранена чайка при дорозі. Відчути, перевтілитись у далеке тогочасся – не всім під силу. І в цьому вищий майстерний пілотаж письменниці. А якщо врахувати, що авторка живе на протилежному боці України, де не було тотального винищення люду голодоморами, то й поготів, цитую:«Пішла наша баба райські колачі їсти», «Жінка під стіною лежить – груди розповиті, дитя коло неї реве, видко, цицьку шукає. Та мати вже його не чує – десь у іншій місцині хліба шукає», «Господи, здається, я поволі починаю наближатися до твого саду. Не одмовляй мені у проханні увійти» (Соля), «Навіть смерть голодна боїться заснути у нашій хаті», «– Їсти! Їсти-и-и-и…– кволим протяжним стогоном озвалася біда із нутра сусідської хати і прогналася нам дрижаками під шкірою», «Цілого світу сіль у очах її зібралася і навік загусла»,

«Ситий нами цвинтар». А ось отсе речення направду приголомшує. Зосередьмось, лише три слова, але яку жахітливу несуть у собі інформацію.

«Ситий», бо вже місць на ньому не вистачає. Одна з трьох персонажів, якій належать ці слова – Дуся. Складається враження, що говорить вона з нами вже з того – іншого світу, себто потойбічного… А насправді вона ще жива, чи то пак – напівжива… в дусі. Подумки – серед померлих, фізично – серед земного буття.

ДУША, ВІЩИЙ СОН, ХЛІБИНА

Для Тані П’янкової притаманно вживати тотемні слова. Є вони і тут: душа, віщий сон (смерть верби), скарб (грушка, срібло), хлібина («Хлібина пахне життям і давно забутим щастям»). Ось кілька: « Не на місці душа; Якщо душа людська родить ще сльози – має в собі щось живого; Мертвим чужим немовлям випадає із мене душа; Душа вгризається у тіло з останніх сил». І зовсім не притаманне людській природі слово, яке суперечить божественній природі – це голод. Метафорична характеристика проймає… «Голод у

добротному кожусі, в чоботях, з наганом при поясі, на три версти смердить казьонкою, та й ходить од хати до хати – все дівчат молодих та гарних

вишукує, рипить ворітьми…», «Голод рідніший за матір, бо зігріває мою душу надією, що зосталося вже недовго, що зовсім скоро сей світ і мені закотиться за обрій», «Голод усівся на студену піч у нашій хаті й звісив собі чорні ноги. Дриґає ними весело, товче порепаними п’ятами по кахелині…», «Голод у небі над нами хижим яструбом завис, крила розіклав, пір’я раз у раз губить. Гостре воно, тверде. По вилицях нам черкає. Болять вилиці», «Голод на всі замки замикає нам роти, заліплює їх байдужою німотою, заковує, заливає гарячим оловом, смердючим сургучем. І тільки смерть має право позривати його печаті, або вибрати з горловини останній крик», «А голод мене по руках – лясь!», «Біля баби Саньки голод усівся та й тютюнець із бабою нюхає», «Голод зітхає, стогне, пищить, плаче, бризкає слиною, викрикає, канючить, випрошує, молиться, вимагає, спазмує», «Голод у гімнастерку нову вбрався, портупея на нім, галіфе напрасоване, чоботи добротні… Чуба пригладив, за вухо квітку червону заклав…».

«Материнське серце найближче до Бога» – це про Ганну. Вселюбляча мама Дусі і Мироська. Передфінальна сцена твору приголомшує. Виснажена голодом Ганна помирає від побиття під час чергового обшуку. Очманілі від голоду і страху діти помічають цівку крові з її рота. Помічають як разом з нею витікає пшенична зернина. Це вона, Ганна, сховала жменьку пшениці у роті, для дітей, аби не відібрали, аби продовжити їм життя. Життя за рахунок

смерті. У цьому й полягає глибокий символізм: життя- смерть- життя. Діти визбирували кожну зернину із рота померлої матері, з надією посіяти їх навесні… у майбутньому. Життя всеперемагаюче, незнищенне, вічне.

«Жовтий князь» Василя Барки, «Марія» Уласа Самчука, «Вік червоних мурах» Тані П’янкової – дізнавайся, світе, про жахіття, через які проходив (і проходить) Дух українського народу. Не заплющуй очі на нашу біду, бо вона, насправді, спільна. Так само, як і спільний наш дім у якому разом живемо і назва якого планета Земля. Вік червоних мурах завершується. Вороття у минуле немає. Крапка.

ВАЖЛИВО! Після цього роману з’являється непереборне бажання, бажання ДЯКУВАТИ за все, що маємо, не лише за хліб і сіль на столі, але й за сонце і воду, за повітря, за новий день, за момент молитви про мир і Перемогу. Книга йде поміж люди. Не проминіть… Згадайте мудру настанову Володимира Мономаха, який наголошував «Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте». Ця книга оживає в руках, в очах, у серці, «олюднює». Не проминіть! Впустіть її у свою душу. Ніколи світ сам не зміниться, а тільки тоді, коли змінимось ми.

Валентина Семеняк
Відповісти
Вікторія Якуб 26.07.2022 21:44
Дуже сильна книга…
У мене немає слів.Прочитала її на одному подиху.
Не знаю,Таню,як Ви змогли знайти потрібні слова..Як змогли описати весь той жах..як взагалі можна вмістити ЦЕ в слова?
Дуже потрібна для прочитання всім..
Не маємо право забувати,ЩО робили радянські нелюди з нашими дідами..знову і знову..Щоб не дозволити їм зробити це ще раз..
Історія циклічна,і Ваша книга як ніколи «на часі»..

Таня П'янкова «Вік червоних мурах»
Відповісти
Olena Virt 26.07.2022 11:22
Прочитала запоєм, АЛЕ...
Ця історія, просто викричана на одному подиху у три голоси, є надто живою, аби бути про смерть, і занадто трагічною, щоб слухати її, запійно кайфуючи.
Вона така, що хочеться взяти та й запити десь так на тиждень і не виходити за межі кімнати, не бачити-не чути світу, уявити собі цей повний вакуум, це повільне болісне відмирання тіла і розуму, поступове, покрокове, щоденне, щогодинне…
Ця книга від першої і до останньої сторінки – суцільні люди. У кожного своя еволюція, своє обличчя, своя історія. І часто десь посеред сторінки ти просто «глючиш», пропускаючи кожного з них через свою голову. Тонкі паралелі, яких навіть не бачиш, але добре відчуваєш, і болісні контрасти, від яких просто дурієш, оскільки здорове раціо не витримує таких різких перепадів напруги.

Усе подразнює нервові закінчення:
і радянська злочинна система викачування життя /"Що там вже од тих домівок? Нічого зовсім – запалі порожні очниці многоликої відьми, що ймення їй Смерть. Із тих глибоченних вирячених очниць голод щоденно вибирає людей – по зернятку, по дрібушечці, по дробиночці, по граминочці, по крихітці, по рісочці… У непідйомні сірі чувáли пакує солене людське горе та й вивозить услід за хлібом, туди, куди вже навіть і думка не досягає"/,
і атмосфера поступової деградації особистості /"Голод зітхає, стогне, пищить, плаче, бризкає слиною, викрикáє, канючить, випрошує, молиться, вимагає, спазмує"/,
і майстерно виписана лінія кохання любовного трикутника (навіть – чотирикутника), зради та помсти /"Доки я воістину вмирав, ворог мій собі плодився, сіяв діти свої у черево Ганнине… Хіба можу я тепер простити їм усе? Хіба маю право одступитися?"/
і така чудова, така надтонка лінія еротизму /"Голодним псом солод із Тамари злизую, виїдаю її всю, випиваю, смакуючи кожним порухом…"/ на фоні глобальної катастрофи, спричиненої тупізмом «червоної мачухи»… «яку вони називають Родіной»

Що сказати, друзі? «Вік червоних мурах» – перша в сучасному укрліті художня книга про Геноцид 1932-33рр., яка дає повну, а не фрагментарну візуалізацію трагедії і підходить для широкої читацької аудиторії, адже читати документалістику не кожен «стягує».

Я хочу продовження, тому що ця історія точно його має...
Відповісти
Спатар Інна
Спатар Інна 25.07.2022 08:23
Книжка мені сподобалась. Ніколи такого не читала. Пробирає, шокує, чіпляє. Думала, що почну читати і не зможу. Проковтнула. Цікаві сюжетні лінії, персонажі. Кінець не виправдав моїх очікувань. Багато недосказаного. Невідома доля декількох персонажів.
Але, все одно, дякую за такий твір. Джерело: https://nashformat.ua/products/vik-chervonyh-murah-709514
Відповісти
Vasyl Kuzan 20.07.2022 12:48
ЧАС УСВІДОМИТИ
Ця книга майже чорна, але не зовсім.
Вона про смерть, але не таку, що перемагає життя; про густу і холодну темінь, але таку, котра невтомно народжує світло, бо по факту і є зворотнім лицем світла.
Ця книга не так про пекло 33-го, не так про торжество «червоних мурах на кістках невинноубієнних», не так про минуле, як радше – про нас із вами. Про нестерпні фантомні болі сьогодення – як наслідок безпрецедентної ворожої «ампутації» кількох поколінь особливо жорстоким методом – шляхом виривання народу із власної землі, про видирання з м’ясом, з коренем. Без жалю, без молитви, без анестезії…
«На світанку голод розворушив. Вовтузиться собі – не зважає, що спимо. Дістав з-під пóлу давні, ще бабині, жорна та й перетирає нас усіх, як жито, перемелює на дрібненьку мучечку, таку мілку і чорну, що ніяка смерть, навіть найлютіша у світі, не могла би вмолоти такого борошенця…»
Цей текст не дарма написаний від першої особи, і не дарма для кожного читача у часі теперішньому, бо нічого не міняється, бо історія до болю циклічна, бо досі «Голод вилущує нас із людської подоби, наче соняшникове зерня зі шкаралупи, а далі кладе на зуба: «Ось, нутро, ваше, – говорить, – ваша людська серцевина. А зараз клацнуть зуби – і не стане. Шкаралупа лише зостанеться…» І не дарма досі «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпує…»
Ця книга про те, що нарешті прийшов ЧАС – час подорослішати і уповільнитися, час усвідомити весь отой наш жахливий травматичний анамнез, генетику колективного страху, часто пов’язану з радянським минулим і образом Сталіна: «Червоний звір ґвалтує моє тіло – до самісінької душі проривається, аби набутися моїм безсиллям…»; «А голод тоді ще дужче скаженіє, ще дужче розпалюється нашою безборонністю… і пускає нас по колу – усіх пускає: дівчат, жінок, матерів – із дня у день, знову і знову; втішається нашою всепокорою, нашим усе глибшим і глибшим безчестям, торжествує, окроплюючи наші жовті пухлі животи пекельним червоним сім’ям…»; «– Не можна, дитино, тихо! – я злодійкувато обзираюся. – Голод учує та й нагаєм сперіщить… Не треба більше щедрувати…»
і десь підсвідоме, але таке природне, таке людське бажання якомога скоріше забувати все те, що приносить страждання. Довбана філософія позитивізму – такого собі наївного самообману, тоді, як перший крок до одужання – все ж возлюбити свої рани, як самого себе…

Ця історія сталася не у 33-му, і не лише з Явдохою і Солею, не лише зі Свиридом та іншими… Вона сталася з цілою нацією, з кожним із нас. Вчора вона трапилася зі мною, а завтра повториться з вами – з кожним, хто візьме до рук цю унікальну книгу. І саме відчуваючи свою особисту глибоку травму, я ніколи не зможу забути, як «Голод Мироськовими покришеними зубами вгризається у моє серце… Вигризає, прости Господи…», як він «нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: «Ну как? Харашо тєбе? А? Харошо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай..!», як «мертвим чужим немовлям випадає із мене душа…», а смерть «витьохкує маминим мертвим ротом…» і як «Бог прибирає мене зі світу не одразу – потроху рубає…»

Я міг би розібрати цей твір на цитати. Але зупинюся. Скажу одне: «Вік червоних мурах» – роман про вагу людської комашки, про ціну життя.
До мурашок. До сліз. До трему…

Василь Кузан – письменник
Відповісти
Гармасій Петро 04.06.2022 09:04
ДЕЩО ПРО ГЛИБИНУ РАН
та роман Тані П’янкової #Вік_Червоних_Мурах

«Скупий тато. Уловив мишу у нас в хаті, задавив та й самий і з’їв. Я його прошу: «Таточку, тату, дайте хоч раз одкусити!..»
«Чогось вони мертві, та не задубілі. Їх везуть – а їхні тіла трусяться, мов холодець…»
«Ціле моє життя перед очима стоїть той день, коли голод руками Ількової молодиці засолив моє серце в діжці…»
Я прочитав цю книгу ще в рукописі, іще ДО війни... Отримав певний шок, довго збирався з думками...
Виявляється, це дуже і дуже боляче. І несподівано-огидно. І тупо викликає у тебе нудоту.
Виявляється, таке ніяк не жується-не ковтається-не перетравлюється… Шокує, дратує і не сприймається, бо «Сліпнуть очі од того видива. Таки правдиво сліпнуть. Вузькими стають, мутними, западають, наливаються водою, котра вже, може, і не солена – повиїдали ми сіль, і нас сіль повиїдала…»
Виявляється, у давніх ран є особливість мучити…
Ми нічого не знаємо про їх глибину і температуру, про їх неоковирні краї. Про те, як вони гнояться і як ненаситно ковтають наше майбутнє. Ми нічого не знаємо про смерть, як і про життя, зрештою. Ми – травмоване покоління, котре маючи мізерні шанси на виживання, таки проросло із кореня, підточеного війнами, голодоморами, тотальним знищенням. Ми дивне покоління невігласів, котре знає про своє минуле рівно стільки, скільки є у шкільних підручниках. Однак нам і не дуже хочеться колупати кірку давніх суспільних ран. Заняття так собі – на любителя. Краще жити по принципу: забути і пробачити…
Пробачити… Забути…
Наше минуле так нічому нас і не навчило. Як тоді, так і тепер «Червоні мурахи плодяться, гуртуються у колонії, хутко розповзаються Україною – її містами, селами, хуторами…», «Їх сила – у єдності. А нас стає все менше і менше, і ми давно роз’єдналися…» Як тоді, так і тепер наш давній ворог не гине, а лише проходить свої реінкарнації, і його диявольська «червона» живучість – якраз у нашій ментальній, у нашій дивній, іноді – аж маніакальній – силі всепрощення і глобального милосердя. Як тоді, так і тепер «Голод нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: «Ну как? Харашо тєбе? А? Харошо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай..!»
Що ж виходить? Кармічні граблі, по котрих пробіглися цілі покоління українського народу, нікуди не поділися. Може, виглядають трохи по-іншому, але не ламаються – луплять однаково боляче. «І нема на то ради – немає ради на великі жнива смерті, на мертвий хліб із живого людського горя…»
Виявляється, ходимо по колу. Виявляється, не такі вже й мислячі, не такі вже й загартовані… Досі ранимі…«Ми іще живі, а того не чуємо одне одного – лишень голоси мертвих, їхні протяжні химерні плачі…» Але ми живі, а отже, не маємо права забутися…
Виявляється, пам’ять – це дуже і дуже боляче. Визнаю, що вперше відчуваю такий біль. Розумію лише одне: углиб давніх ран треба молитовно дивитися широко відкритими очима, довго-довго, до забуття, до нудоти, до сліпоти, до повного усвідомлення того, хто ти і що ти...
І може, тоді на отих старих «мертв’яках» іще проростуть молоді трави…
Віриться…
Дякую тобі Таня П'янкова за цю книгу, за це одкровення... Маємо зробити все можливе і неможливе, щоб трагедія Голодомору ніколи більше не повторилася.
Слава Україні!
Відповісти
Дивитися ще відгуки
Залиште свій відгук
Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!
Будь ласка, оцініть даний товар!
Схожі електронні книги

Таня П'янкова

Чужі гріхи
63 грн
Рік видання: 2020

Кейт Аткінсон

Розшифровка
160 грн
Рік видання: 2020

Айн Ренд

Гімн
90 грн
Рік видання: 2022

Олена Макарчук

Листи до Фроди
100 грн
Рік видання: 2021

Айн Ренд

Ми, живі
115 грн
Рік видання: 2021

Ореста Осійчук

Абрикосова книгарня
110 грн
Рік видання: 2021

Вікторія Авеярд

Буря війни
125 грн
Рік видання: 2020

Степан Процюк

Пальці поміж піском
99 грн
Рік видання: 2020

Вікторія Авеярд

Клітка короля
125 грн
Рік видання: 2019

Селесте Інґ

Усюди жевріють пожежі
99 грн
Рік видання: 2019
Вхід до особистого кабінету
Увійти за допомогою:

Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%

Вкажіть, будь ласка, Вашу стать

Або

Я погоджуюсь з умовами використання персональних даних