Електронна книга «Крихкість інтернет-покоління. Як тепличне виховання шкодить сучасній молоді»
epub
mobi
Книга в наявності
Характеристики
| Вид | Електронний контент |
| Тематика | Суспільство. Держава. Філософія. Історія |
| Автор | Ґреґ Лук'янофф , Джонатан Гайдт |
| Видавництво | Наш Формат |
| Рік видання | 2022 |
| Оригінальна назва | The Coddling of the American Mind: How Good Intentions and Bad Ideas Are Setting Up a Generation for Failure by Greg Lukianoff, Jonathan Haidt |
| Перекладачі | Євгенія Кузнєцова |
| ISBN | 978-617-8115-76-0 |
| Кількість сторінок | 400 |
| Мова | українська |
| Категорія | Електронні книжки |
| Артикул | 627773 |
Ґреґ Лук'янофф, Джонатан Гайдт - «Крихкість інтернет-покоління. Як тепличне виховання шкодить сучасній молоді»
Ціна
165 грн
Банківською карткою VISA / MasterCard
10% з кожної проданої книжки видавництва "Наш Формат" ми передаємо на книжки для ЗСУ
Після успішної оплати електронна книга з'явиться в розділі "Електронна бібліотека" у Вашому особистому кабінеті. Читати книжку ви можете на сайті або завантажити файл на свій пристрій. Просимо не поширювати файли серед інших користувачів та на сторонні сайти й телеграм-канали. Піратство в Україні карається законом.
РАЗОМ ДЕШЕВШЕ
Про електронну книгу «Крихкість інтернет-покоління. Як тепличне виховання шкодить сучасній молоді» від авторів Ґреґ Лук'янофф, Джонатан Гайдт: опис, факти, цитати The Coddling of the American Mind: How Good Intentions and Bad Ideas Are Setting Up a Generation for Failure by Greg Lukianoff, Jonathan Haidt
Найкраща книжка 2018 року за версією Bloomberg
«Важлива книжка» за версією New York Times
Фіналіст премії National Book Critics Circle Award — 2018
Тематика
Когнітивне здоров’я, психологія, вплив інтернету, когнітивно-поведінкова терапія
Про електронну книжку "крихкість інтернет-покоління"
У цивілізованому світі щось пішло не так. Молоді люди зривають виступи спікерів та водночас бояться чесно говорити, страждають від депресії і навіть вдаються до самогубств. Що сталося?
Автори цієї книжки досліджують безліч суспільних тенденцій, що впливають на формування ментальної крихкості молодого покоління у США. Зокрема вони аналізують параноїдальне батьківство, зникнення вільної дитячої гри, одержимість безпекою на всіх ланках американської освіти: від дитсадка до університетів, а також вплив інтернету, соцмереж та гаджетів. Книжка містить детальні практичні поради з використання когнітивно-поведінкової терапії для зміцнення психічного здоров’я серед молоді й дорослих.
Для кого електронне видання
Для всіх, кого бентежить сучасне виховання і статистика депресії. Для батьків, які хочуть виховати дітей самостійними і зрілими особистостями. Для молоді, яку ослаблюють тепличні умови й діджиталізація, та яка водночас хоче бути сильною й успішною.
Чому ця електронна книжка
Її радять почитати Стівен Пінкер, Ніл Ферґюсон, Майкл Блумберг. Тези авторів цитував Барак Обама.
Лук’янофф і Гайдт б’ють на сполох: сучасна молодь росте слабкою, схильною до нетерпимості, депресії і навіть суїцидів. Але катастрофу можна відвернути, якщо змінити підходи й мислення. Як — підказки є в цій книжці.
Про авторів книги "крихкість інтернет-покоління"
Ґреґ Лук’янофф — президент і генеральний директор Фонду прав людини в освіті (FIRE). Випускник американського університету та юридичної школи Стенфорду. Спеціалізується на питаннях свободи слова у вищій освіті.
Джонатан Гайдт — соціальний психолог, професор етичного лідерства в бізнес-школі Нью-Йоркського університету. Має докторський ступінь із соціальної психології, протягом 16 років викладав у Вірджинському університеті.
Електронні книжки на схожу тематику
Відгуки про книгу "крихкість інтернет-покоління"
Університети, що мають бути форумами для відкритих дебатів, розвивають репутацію догматизму й нетерпимості. Гайдт і Лук’янофф, шановані прибічники свободи слова, пропонують глибокий аналіз сучасних проблем у вишах. Стівен Пінкер, професор Гарварду
Швидкість, із якою погіршилося життя в кампусах американських вишів, є одним з основних відкриттів у цій важливій, якщо не тривожній книжці. Ніл Ферґюсон, Sunday Times
Цитати
Що вас не вбиває, робить вас…
Перша велика антиістина — антиістина крихкості. Що вас не вбиває, робить вас слабшими. Звісно, оригінальний афоризм Ніцше «Що вас не вбиває, робить вас сильнішими» не цілком істинний, якщо сприймати його буквально; дещо може вас не вбити, але травмувати й покалічити назавжди. Однак сам факт того, що ми вчимо дітей, буцімто невдачі, образи та болісний досвід завдадуть їм тривалої травми, шкідливий.
Людям потрібні фізичні та психологічні виклики й навантаження, інакше ми слабнемо. Наприклад, м’язам і суглобам для нормального розвитку необхідні навантаження. Якщо забагато відпочивати, м’язи атрофуються, а суглоби стають менш рухливими, серце та легені починають працювати гірше, утворюються тромби. Без сили тяжіння м’язи й суглоби космонавтів слабнуть.
Діти в тепличних умовах
Є давній вислів: «Готуй дитину до шляху, а не шлях до дитини». Але в наш час, здається, ми робимо точнісінько навпаки: намагаємося забрати зі шляху все, що може дитину засмутити, не усвідомлюючи, що робимо помилку. Захищаючи дітей від різних видів досвіду, який може їх засмутити, ми значно збільшуємо ймовірність того, що ці діти не зможуть упоратися з подібними проблемами, вийшовши з-під нашої опіки.
Сучасна одержимість захистом молоді від того, щоб вона не почувалася «в небезпеці», — на нашу думку, одна з (кількох) причин стрімкого зростання показників депресії, тривожних розладів та самогубств серед підлітків.
Відгуки (3) Новий
Александр Парасюк 20.02.2023 23:50
Книга пропонує досить багато цікавих думок і ідей, в основі яких лежить ідея, що молодь потребує більшої відповідальності та вільності, аби допомогти їм стати більш самостійними і самодостатніми в дорослому житті. Автори стверджують, що надмірна охайність і надмірний захист можуть завдати шкоди молоді, яка не навчилася працювати зі стресом, тиском і викликами життя.
Ця книга є цікавою інтерпретацією проблем, які виникають у сучасному світі, де молодь стикається зі складними викликами, від яких неможливо втекти. Автори пропонують більш реалістичні підходи до виховання та навчання, які забезпечать молодим людям необхідну самостійність і спроможність протистояти життєвим викликам. Рекомендую тим, хто цікавиться вихованням дітей та молоді, а також для тих, хто бажає краще зрозуміти вплив інтернету та соціальних мереж на життя молоді сьогодні. Відповісти
Лехнюк Роман 08.02.2023 11:01
У цьому суттєво допоможе книга, український переклад якої нещодавно вийшов у видавництві «Наш формат» – «Крихкість інтернет-покоління: як тепличне виховання шкодить сучасній молоді» авторства Ґреґа Лук’яноффа та Джонатана Гайдта. У центрі уваги авторів проблеми, що останніми роками охопили американські університети: підвищена психологічна вразливість молоді, її небажання виходити із зони комфорту, агресивність щодо інших думок, надмірна довіра емоціям тощо. Не всі з перелічених й обговорених у книжці проблем є аж такими актуальними в Україні, як у США. Проте і загальні міркування авторів, і окремі розглянуті ними явища однозначно вартують уваги і в наших реаліях.
Центральною віссю книжки є те, що Лук’янофф і Гайдт називають трьома антиістинами: антиістина крихкості (що вас не вбиває – робить вас слабшими), антиістина емоційного доведення (завжди довіряйте своїм почуттям) та антиістина нас проти них (життя – це битва між хорошими й лихими людьми). Поясненню їх суті, хибності, впливу на молодь і способам подолання і присвячено текст книги.
Антиістина крихкості полягає у впевненості, що найкращим вибором при захисті дітей і молоді є максимально убезпечити їх від всеможливих небезпек. Автори вже на початку книги ілюструють це прикладом щодо арахісової пасти: надмірна турбота щодо уникання випадків алергії і заборона цього продукту в садочках і школах призвела лиш до того, що відсоток тих, хто страждає на відповідну алергію, лише зріс. Серед дітей, яких штучно захищали від арахісу, алергію мали 17%, тоді як серед решти – лише 3%. Пояснення просте: якщо імунна система взагалі не стикається з подразником, то вона не зможе виробити для нього необхідну протидію.
Сам термін «антикрихкість» запровадив американський філософ Насім Талеб. Його суть він передає так: антикрихкі речі та явище – це ті, яким необхідні виклики та подразники задля розвитку. Антикрихкими, зокрема, Талеб вважає і дітей. Лук’янофф та Гайдт наводять влучну цитату: «Готуй дитину до шляху, а не шлях до дитини». Далі за текстом вони розглядають проблеми гіперопіки, нестачі в дітей часу й можливостей для вільних ігор тощо як причини, що роблять нинішнє молоде покоління – покоління Z («зумерів») – відмінним від попередніх. І відмінних не в ліпший бік.
Українські діти та підлітки, для яких щоденним досвідом стали повітряні тривоги, ракетні удари, зруйновані міста й вимушене переселення, точно не страждають від нестачі викликів, що гартують їхню антикрихкість. Тут потенційно маємо справу з протилежною проблемою: що буде з поколінням, на долю якого в юному віці випало аж забагато випробувань – і далеко не ігрових чи буденних. Цікаво буде порівняти за певну кількість років нове покоління американців, вихованих у режимі гіперопіки і чутливих до найменших проявів емоційного дискомфорту, та їхніх однолітків з України, на чиє дитинство припала трагедія війни і котрим звичні дитячі розваги замінили нові ігри – наприклад «хто не встиг до сховища під час тривоги – той програв». Водночас війна, будемо вірити, не назавжди. Тож у майбутньому схожі до американських дилеми можуть постати і в наших реаліях.
Куди більш актуальними для української реальності видаються проблеми, пов’язані з антиістинами емоційного доведення та «ми проти них», хоча також не завжди в той же спосіб, що описаний у книзі. Лук’янофф та Гайдт фіксують різке зростання серед студентів покоління «зумерів» відсотка тих, хто страждає (реально чи уявно) на депресію та різні форми тривожності. Вихователі, батьки, вчителі, а дедалі частіше й адміністрація та викладачі в університетах – під впливами новомодних «прогресивних» підходів – часто лиш сприяють цій тенденції, спрямовуючи зусилля не на пошук коренів проблеми, а на створення додаткових «захищених просторів», де учня чи студента ніщо не вводитиме у стан дискомфорту. Як результат – серед більшості американських студентів (58% на 2017 рік) поширилось переконання, що університет має бути місцем, де вони не стикатимуться з нетолерантними й образливими ідеями. Це доповнюється дихотомічним мисленням, що всі, хто мислить не так, як вони, – апріорі вороги. І навіть дискусія з ними – це не щось бажане й нормальне, а легітимізація «дискримінаційних» ідей опонентів.
Це несе загрозу самій сутності того, чим є університет – простором для дискусії, складних питань, моральних і філософських дилем, простором, де вчать піддавати сумніву, критично аналізувати і вміти вести полеміку. З усім цим в американських вишах дедалі частіше виникають проблеми. Звикнувши довіряти власним емоціям навіть там, де цього робити не варто, і застосовуючи те, що автори звуть «катастрофічним мисленням» (віра в найгірший з можливих наслідків певної дії чи явища), частина студентів гостро виступає проти будь-чого, що видається їм образливим. Вимагають усунути з навчальних курсів тексти чи авторів, які їм не подобаються і які, на їхню думку, «білі супремасисти», гомофоби чи хтось там іще, зривають виступи запрошених спікерів, чиї ідеї суперечать їхнім уявленням, вимагають звільнення викладачів, які недостатньо дотримуються «прогресивної» «лінії партії» тощо.
Усі ці проблеми автори детально аналізують і, попри всі свої намагання, не можуть повністю ігнорувати факту, що головна відповідальність за ці явища лежить на плечах лівих, а не правих активістів, з їхнім викривленим уявленням про соціальну, майнову чи іншу справедливість. Додамо до цього популярне нині поняття «мікроагресії», яке привчає бачити в будь-якій фразі чи дії наперед запрограмований прояв дискримінації, змішаємо з не менш популярною теорією інтерсекційності, що також акцентує на суто негативних явищах і часто ігнорує все, що їй суперечить, – і отримуємо гримучу суміш.
Хоч і за наявності дещо інших вихідних даних, та все-таки проблема здорової дискусії й «культури скасування» дедалі частіше проявляється і в наших реаліях. Суттєва відмінність – у нас ініціаторами «кенселення» когось чи чогось рівною мірою виступають прихильники і радикально лівих, і радикально правих. Найчастіше це стається довкола спірних історичних моментів або постатей. Нещодавній приклад – скандал довкола коментарів історика Ярослава Грицак для французької газети Le Monde щодо Степана Бандери. Хоча в самих коментарях не було сказано нічого крамольного, проте для багатьох суто науковий, а не героїчно-міфологізований погляд на постать Бандери став достатнім приводом накинутись на Грицака і влаштувати справжнісіньке «полювання на відьом».
Ці тенденції наводять Лук’яноффа та Гайдта на роздуми про витоки такого відкидання свободи слова та здорової дискусії. І в книжці вони наводять два важливі історичні приклади. Перший стосується німецького філософа Герберта Маркузе, чиє есе 1965 року «Репресивна толерантність» є одним із найбільш шкідливих текстів за останні пів століття. Головна ідея Маркузе – толерантність і свобода слова насправді корисні лише панівним групам. Тож дискримінованим потрібно проявляти цілковиту нетолерантність до ідейних опонентів і заради досягнення «справжньої» свободи треба затикати рот усім, хто мислить «неправильно». За словами Маркузе, «реалізація громадянських прав тими, хто їх не має, передбачає позбавлення цих прав тих, хто заважає такій реалізації». Нинішні поборники «справедливості та рівності» у багатьох країнах, часто і в Україні (хоч це й менш помітно, ніж на Заході), вірно слідують заповіту Маркузе – вимагають прав і свобод, при цьому цілковито заперечуючи право на них для ідейних опонентів і «скасовуючи» їх за відстоювання власних цінностей.
Щоб зрозуміти, до чого веде такий підхід, не обов’язково вивчати нинішні протести в університетах чи, радше, суспільствах. Автори «Крихкості інтернет-покоління» самі згадують про феномен хунвейбінів – загони молодих активістів (найчастіше студентів), котрі в роки «Культурної революції» в Китаї часів Мао Цзедуна цькували і нерідко вбивали тих, кого вважали відступниками від єдино правильного бачення світу. Здавалось би, історія дає достатньо прикладів, щоб зрозуміти, що це шлях в нікуди. Але популярність лівих ідей серед західної молоді не дає спочивати на лаврах, вважаючи, що цей урок історії належно засвоєно.
Попри часто інші витоки проблеми, вона актуальна і для нас. Небажання і невміння дискутувати (не лише серед молоді, а й загалом у суспільстві), поділ людей на «своїх» та «чужих» у різних сферах, зокрема політичній, нездатність вийти поза власну інформаційну «бульбашку» – усе це симптоми реально наявної проблеми. Вона зараз, вочевидь, не найбільша для українців. Але так буде не завжди.
Головна актуальність книжки Ґреґа Лук’яноффа та Джонатана Гайдта для українського читача полягає не так у вниканні в тонкощі американської освітньої системи та її реальних чи вигаданих проблем, як у привертанні нею уваги до загальних проблем. Бажання штучно ізолюватися від небезпек чи просто не помічати їх (як не згадати про обіцянки президентом Зеленським шашликів на травневі свята 2022 року), надмірна піддатливість емоціям і вбачання в будь-кому, хто мислить інакше, ворогів – усе це явища, які насправді загрожують не лише так званому «інтернет-поколінню», а й кожному суспільству в цілому. Україна й українці – не виняток. Відповісти
Карпюк Олег 27.01.2023 15:34
Не те щоб автори переймалися занепадом консервативних поглядів — самі вони «жодного разу не голосували за республіканців». «Воно і видно»: переконливий власний діагноз не завадить спробам «балансувати» полівіння примарними загрозами «справа». Масовому насиллю антифа протиставлять навіженого «білого супремасиста» Шарлотсвілла, а насильницьким студентським протестам — тролінг «правих» в соцмережах та образливі наліпки у кампусах, що все вкупі нагадує порівняння терору в Совєтському Союзі з маккартизмом — мовляв, «в нас теж n-word’ів лінчують». Звісно, не оминула ця біда і Лук’яноффа з Гайдтом: маккартизм вони згадають в одному реченні з «показовими сталінськими судами», та не менш конформно для західних лібералів поважно відгукнуться про російського фашиста Солжєніцина. Паралелі навівають не лише такі недолугі порівняння — кризу у вищій освіті спричинили до болі знайомі «благі наміри» соціальної справедливості, коли побудова кращого світу для студентів вимагає жертвувати свободою слова та незгодними з панівною доктриною людьми.
Реверанси щодо «правого радикалізму» зрозумілі — перепустка на сцену до широкої публіки, однак пугало правих лиш розмиває фокус проблеми та ще й суперечить висновкам, що «прихильні свободі слова “старші ліберали”» зіштовхуються з «молодшими, що схильні до обмежень заради інклюзії». Лук’янофф та Гайдт — ті самі «старші ліберали», котрі водночас «не критикують» інтерсекційні теорії, які спричинилися до крихкості зумерів, підтримують соціальну справедливість та боротьбу проти расизму та сексизму, проте передовсім поважають першу поправку про свободу слова, думки та зібрань — для всіх, а не лише для «правильних» меншин чи обраних категорій «пригноблених». Говорить та показує очищена від бернісандерсів та окасіо-кортесів центристська фракція Демократичної партії Сполучених Штатів Америки!
Середовище вищої освіти як лакмусовий папірець виявляє бентежну тенденцію, коріння якої ховається десь глибше: показники депресій та тривожності різко зростають якраз напередодні полівіння у вишах, надто — для жіночої статі, та й саму зміну політичних поглядів можна назвати виразно жіночою — розрив за статтю, коли жінки мають лівіші погляди, ніж у чоловіків, збільшився від 6 пунктів у 2011-му до 12 у 2016 році. Виші не спричиняють проблему, а лише реагують на потреби покоління, вихованого в умовах «культури віктимності», котра прирівняла емоційний дискомфорт до фізичної небезпеки, трайбалістської «політики ідентичності» та інтенсивного батьківства. Автори малюють розлоге полотно: гіперопікувана молодь потрапляє до полівілого академічного середовища та стикається з суспільною контрреакцію у вигляді рудого президента, що запускає самопоглиблювану спіраль проблем, кінця краю яким не видно. Свою лепту внесло ще й перетворення освіти на багатомільярдну галузь, де до студентів ставляться як до клієнтів, котрих конче потрібно обслужити на найвищому рівні, тож якщо «сніжинки» вимагають попереджень про тригери, «безпечних просторів» та викреслення лекцій на «неоднозначні теми», то так тому і бути — адміністрація охоче задовольнить любих клієнтів.
Спроба охопити зміни ідеологічного клімату та суспільно-політичного життя, парадигму виховання та вищу освіту сильно фрагментувала працю, однак її вдається щонайкраще подати завдяки добре припасованій, послідовній та підбадьорливій розповіді. «Крихкість інтернет-покоління» особливо втішила би дітей, якби лишень вони таке читали, адже поради авторів наче медом намазані для наймолодших: мінімум домашніх завдань у молодших класах, більше свободи та [вільних] ігор, менше батьківського диктату і вказівок, трохи помірного ризику, й навіть гаджетами повністю не забороняють користуватися, якщо йдеться не про соцмережі та обмежитися двома годинами на день. Ще й з непотребом гратися рекомендують! Так більше жити не можна — керівники поліції радять не полишати нагляд за дітьми до шістнадцяти (!) років, а штат Юта [змушений був] прийняти закон про «вільне виховання дітей», щоб захистити право дітей гратися без нагляду та їхніх батьків від перегрітих опікунів, котрі тривожать поліцію щоразу як бачать дітей не на прив'язі.
«Крихкість інтернет-покоління» — книга про «проблеми першого світу», що визнають й самі автори: «надмірний захист — це проблема прогресу», коли на фоні загального покращення умов життя люди починають перейматися дрібними й дріб’язковими неприємностями. На відміну від загальнішої проблематики «Цинічних теорій», політичний дисбаланс та збідніння академічного середовища Сполучених Штатів Америки Україні не відгукуються, адже вища освіта в Неньці — велика жомова яма з лептонними жерцями на варті. Можемо лиш завидувати першому світові зі своїм убозтвом, коли міністерство очолює плагіатор, на катедрах викладають потворні російські агенти-вербувальники, прохфесори не здатні балакати державною, а президент заявляє, що війна дозволила «перерости проблему плагіату». Втім, проблеми покоління Z на Заході можуть виявитися значно ближчими Україні: опитування щодо російської агресії в березні 2022 року демонстрували гігантський розрив за віковою ознакою — тоді як серед вікової групи 65+ 92% респондентів прихильні до України, лише 56% групи 18-29 симпатизують нашій державі. Займенники важливіші за підтримку справді пригноблених.
Нехай американські дослідники й перебільшують загрозу справа, а художній елемент книги вимагатиме певної «знижки» від читача, позаяк дурнувата байка про грецького медіума перевершує навіть бейсбольні ідіоми, однак поза цими зауваженнями — це хороша, поміркована й гуманістична публіцистика, яку однозначно рекомендую. Відповісти
Інші книжки авторів
Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"
