Книга «44 розділи про чотирьох чоловіків»

Шкільні психологи не повинні писати книжки про секс. це вважатиметься «неетичним» і «злочином, за який можна звільнити». на щастя, етика ніколи не була моєю сильною стороною.

Неврівноважений скінгед, достроково звільнений із в’язниці, панк-рокер і бас-гітарист — це колишні хлопці головної героїні, а заодно й авторки цієї книжки, Бібі Істон. Пристрасні, харизматичні і веселі — з ними легко поринати у сексуальні пригоди й відриватися, але не створювати сім’ю. Для цього дівчина знаходить чудового, доброго, а головне стабільного Кена.

Оселившись в будинку мрії і створивши ідеальну сім’ю з двома дітками, Бібі починає тужити за своєю юнацькою нестримністю. Щоб розважити себе, вона починає описувати власне минуле у таємному щоденнику. Та коли «правильний» Кен починає втілювати сцени із нього в їхнє спільне життя, Бібі розуміє, що натрапила на унікальний метод удосконалення своїх стосунків із чоловіком. Але як довго вдаватиметься жінці підтримувати вогонь таким чином? І якою буде ціна усіх цих маніпуляцій?

Чому варто прочитати книжку «44 розділи про чотирьох чоловіків»?

• Таємний щоденник однієї жінки, який повністю змінив її шлюб і став натхненням для оригінального серіалу Netflix «Секс/Життя».
• Книга ТОП-100 бестселерів Amazon та переможець премії After Dark Book Lovers Shortie Award за найкращий дебют 2016 року.

Про Бібі Істон:

Бібі Істон — американська письменниця, авторка мемуарів про своє панк-рок-минуле та сексуальні стосунки.  Залишила посаду шкільного психолога, щоб присвятити себе письменництву. Її роман «44 розділи про чотирьох чоловіків» став основою для серіалу «Секс/Життя».

Відгуки

Цитати:

Мій чоловік ідеальний на дев’яносто відсотків, але останнім часом я думаю тільки про ті взагалі не ідеальні десять, яких йому бракує: пристрасність і вправність у ліжку. Дві речі, з якими треба попрощатися й забути, щоб захистити свій прекрасний, нудний шлюб. Але я не можу. Татуйовані поганці — це наркотик, з яким я не можу зав’язати. Тож я ковтаю любовні романи про антигероїв, ніби без них мені не жити. Мій телефон забитий піснями тисяч татуйованих альтернативних рокерів, які оспівують свої страждання. Коли я хочу втекти — я вмикаю їх, і вони заповнюють мої думки. На жорсткому диску я зберігаю таємничих вампірів, байкерів-бунтарів, рокерів-гедоністів і мисливців на зомбі. Словом, альфа-чоловіків, у чиї татуйовані обійми я падаю, коли життя стає надто... домашнім. І знаєте, що я зрозуміла, поки тікала в уявні антиутопії і підпільні бійцівські клуби? Я знаю всіх цих чоловіків. Я з ними зустрічалася...

Слухай, щоденнику, я психологиня, а не телепатка. Якщо Кен не каже мені, що я гарна, що я хороша мама, що я класно заливаю молоко в сухий сніданок, — звідки мені знати, що він так думає? Нізвідки. От я і живу з враженням, що мій чоловік вважає мене своєю домашньою нездарою. Тому, коли якісь другорядні персонажі у фільмі мого життя хвалять мене за щось дрібне, я реагую, як п’яна студентка, що тонула, а їй кинули рятівний жилет. Плачу й душу їх в обіймах.

Він приймає мене, підтримує, тихо втілює всі мої мрії і не просить ні захоплення, ні подяки. Він із тих чоловіків, які чекають, поки всі сядуть за стіл, і тільки потім починає їсти; він поступиться місцем у потязі, хай навіть навколо купа вільних місць; він складе прання просто тому, що хтось має це зробити; і він завжди дає мені обирати ресторан.

Я милувалася рожевими й оранжевими сонячними бризками на білому простирадлі й на наших переплетених тілах — і раптом зрозуміла, що відчувати щось до відповідального чоловіка не просто можливо. Це ще й дуже легко.