Нова книга вже відомої на сьогодні української письменниці з одного боку, написана у притаманному авторці стилі переплетеності доль і сюжетів, з вкрапленнями реальних історичних потрясінь і нереальних подій. З іншого, дочитавши до кінця, у читача виникає логічне запитання – і це все?
Головними героями книги є дві колишні радянські акторки, які живуть у притулку для старих і самотніх колишніх акторів. Мабуть слово колишніх тут одне з ключових, бо досить велика частина роману присвячена спогадам актрис про своє минуле життя. Поряд з вічними суперницями, яких доля так дивно, і водночас, доволі закономірно на схилі їх років закинула в одне не дуже приємне місце, знаходиться третя головна героїня роману дівчина-працівниця будинку. Яка розкопує історію обох актрис, розповідає їм про їхнє сусідство і разом із своїм другом-оператором знімає фільм про старих акторів, який стає переможцем кінофестивалю.
Суб’єктивне відчуття, яке виникає при прочитанні книги відчуття нереальності та незавершеності. Можливо це й було однією з головних задач авторки, продемонструвати через атмосферу книги ту нереальність, в якій живуть головні героїні. Але ж подібна нереальність відчувається не лише у самій ситуації, а ще й в поведінці актрис, і, особливо в поведінці і вчинках молодої дівчини, співробітниці притулку. Думка так не буває постійно переслідує читача. Недоговореність, занадто сильне відчуття, що авторка щось забула дописати, занадто великий пласт, залишений на розсуд автора ще одна якість нової книги авторки.
Хоча і назва, і образ запах зів’ялих квітів говорить про те, що ми маємо справу з тією ж фантастично цікавою, непередбачуваною неймовірною Ірен Роздобудько.
