«Зів'ялі квіти викидають»

Нова книга вже відомої на сьогодні української письменниці з одного боку, написана у притаманному авторці стилі переплетеності доль і сюжетів, з вкрапленнями реальних історичних потрясінь і нереальних подій. З іншого, дочитавши до кінця, у читача виникає логічне запитання – і це все?

Головними героями книги є дві колишні радянські акторки, які живуть у притулку для старих і самотніх колишніх акторів. Мабуть слово колишніх тут – одне з ключових, бо досить велика частина роману присвячена спогадам актрис про своє минуле життя. Поряд з вічними суперницями, яких доля так дивно, і водночас, доволі закономірно на схилі їх років закинула в одне не дуже приємне місце, знаходиться третя головна героїня роману – дівчина-працівниця будинку. Яка розкопує історію обох актрис, розповідає їм про їхнє сусідство і разом із своїм другом-оператором знімає фільм про старих акторів, який стає переможцем кінофестивалю.

Суб’єктивне відчуття, яке виникає при прочитанні книги – відчуття нереальності та незавершеності. Можливо це й було однією з головних задач авторки, продемонструвати через атмосферу книги ту нереальність, в якій живуть головні героїні. Але ж подібна нереальність відчувається не лише у самій ситуації, а ще й в поведінці актрис, і, особливо – в поведінці і вчинках молодої дівчини, співробітниці притулку. Думка так не буває постійно переслідує читача. Недоговореність, занадто сильне відчуття, що авторка щось забула дописати, занадто великий пласт, залишений на розсуд автора – ще одна якість нової книги авторки.

Хоча і назва, і образ – запах зів’ялих квітів – говорить про те, що ми маємо справу з тією ж фантастично цікавою, непередбачуваною неймовірною Ірен Роздобудько.