Книга «Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі»

У славну епоху злиплих макаронів дев’яностих і цукерок замість зарплати я жила неголодним дитинством, наповненим її історіями. Звісно, мені малій найцікавіше було слухати про бабусині дитячі роки. І в ті миті за гофрованим часом обличчям можна було роздивитися дівча, яке називали просто Нілкою.

— Шо, може, хочеш жизнєнну історію? — бабуся Ніла, яка лікує головний біль маленькою чарочкою коньяку, а застуду настоянкою прополісу, розпочинала розмову про своє життя. 

Як шістнадцятирічною грузила німецькі бомби на аеродромі біля села, а після війни в саморобній куртці з німецького прапора вступила в технікум і стала найкращою студенткою. Як примерзла спиною до стіни обледенілого гуртожитку, крала дрова з військової частини, зупиняла поїзд пляшкою самогону і вчилася виживати у бідності. І як її життя змінила перша любов. Любов у листах.

Це історія всього покоління «воєнної молоді», яке зустрічає нас на ґанках стареньких хат і обіймає втомленими, старечими руками. Встигнути б почути всі їхні жизнєнні історії…

Чому варто прочитати книжку «Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі»?

• Біографічна історія життя, яка передає всі труднощі, біль і випробування покоління «воєнної молоді».
• Художньо обрамлені й літературно доповнені реальні історії із життя бабусі авторки Софії Мокій, але зі збереженням суті — життям, яким воно є насправді.
• Крізь призму звичних буденних справ, в яких читачі впізнають історію і своїх рідних, книжка відкриває справжнє життя середини, кінця XX й початку XXI століття — Друга світова війна, економічні кризи, політичні гоніння та репресії, крах Радянського Союзу і життя у вільній країні.

Про авторку:

Софія Мокій — письменниця, арт-лекторка. Народилася і виросла в Яремчі, сьогодні живе в Києві. Писала «щось» усе життя і нарешті це «щось» перетворилося на книжку. «Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі» — письменницький дебют авторки. 

Цитати:

Про дитинство і юність 

Коли сонце перекочувалося на західний бік, тато запалював гасову лампу, яка роздавала м’яке жовте світло. У ніс бив запах керосину, спочатку різкий і неприємний, а потім ледь відчутний.

Інколи вона засинала за своєю книгою. Тоді тато брав її у свої руки, шорсткі й вимазані чорною пастою, і приносив у хату, рум’яну від вогню в старій пічці.

— Що тут? — повистромлювали носи зі своєї нірки. Святі небеса, блінчики. Зі шматочками яблук. Ціла гора! Дві руки вхопили по одному, а двері скрип... Не помітила. Параска виклала нову порцію тіста просто на металеву кришку, перевернула, відвернулася, щось собі співаючи. Хоп — масна ручка потягнулася до блінчика. Хоп — ще один зник. Вогонь тріскотів собі жаром зовсім поруч за кахлею, мама пекла блінчики, перевертала, замішувала нове тісто, а гірка не більшала: руки за пічкою знали своє діло.

Про голод

План — одне з найстрашніших слів тих років. Воно означало роботу, голод, виснаження, тотальний контроль, штрафи, спухлі тіла, втрату близьких. План — це скелети людей, які ходили в колгоспи заготовлювати хліб, не маючи й крихти вдома.

Щодня могли прийти спецзагони просто в хату й забрати всі продукти. Спочатку, звісно, узяли свиней із коровою, курей і качок, потім відібрали борщовий набір, домашні запаси борошна та круп, яблука, гриби й кукурудзу. Перепотрошували кожну подушку й солом’яну підстилку, щоб ані горішка, ані яблука не залишилося.

Про кохання

У всіх книжках, які Ніла оберемками тягала з міської бібліотеки, писали про кохання. Ну як — у всіх, крім економіки й бухгалтерського обліку, звісно. А так кохання було всюди: у маленьких оповіданнях, довгих, трохи розтягнутих романах, п’єсах і поезії. Кохання в них приходило раптово, коли на нього геть не чекали, про нього не думали, не лічили дні до його приходу. Просто знали, що колись воно звалиться на них, як свіжий сніг падає з гілок у час відлиги. Ніла ставилася до цього скептично, бо ніколи в житті не бачила нічого подібного. Вона навіть не знала, чи її батьки кохали одне одного, а чи просто звикли.

Та й що важливіше для життя?