Андрій Шкуро

Книга «Записки кубанського партизана»

Name: Книга «Записки кубанського партизана»
Brand: Пропала грамота
SKU: 924116
Price: 160 UAH
Availability: OutOfStock
Rating: 5.0 (4 reviews)

Артикул: 924116

Записки кубанського партизана - фото книги

Переглянути фото книги

Паперова 160 грн

Немає в наявності

Goodreads

4.12

Наш Формат

5.0

Вподобайки

Характеристики

Автор	Андрій Шкуро
Видавництво	Пропала грамота
Рік видання	2020
Палітурка	тверда
ISBN	9789669798015
Кількість сторінок	256
Мова	українська
Розмір	145 х 215 мм

Категорія

Мемуари

На книжкових полицях

Історія (2318)

Дивитись всі

Про що книга «Записки кубанського партизана» автора Андрій Шкуро

«Записки кубанського партизана» — це збірник рукописного спадку відомого кубанського отамана Андрія Шкуро. «Записки кубанського партизана» — це збірник рукописного спадку відомого кубанського отамана Андрія Шкуро. Нащадок запорізьких козаків. Командир козацького загону спеціального призначення у Першу світову війну. Повстанський отаман. Палкий борець із комунізмом. Людина, яка пройшла нелегкий шлях пошуку власної ідентичності — від вірності московській імперії до окремішньої козацької та української ідентифікації. Один з організаторів козацьких частин у складі німецької армії в часи Другої світової війни, зрештою виданий та страчений у СРСР. Для найширшого кола читачів.

Огляди на книгу

Записки кубанського партизана Візит до Російської імперії закарбувався у пам’яті «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка химерним випадком у царському садку, коли ніхто не міг пояснити, що са́ме охороняє вартовий посеред галявини. Виявилося, колись давно імпєратріца Єкатєріна доручила пильнувати від придворних розбійників підсніжник, який проклюнувся незвично рано на цьому місці, і відтоді рік у рік сюди приставляли сторожа. Безглузде механічне виконання наказів без найменшої дрібки ініціативності західні оглядачі Другої світової нерідко звеличували як готовність пожертвувати заради «вищої мети», тоді як цими двоногими автоматами керує тандем безвольності та страху перед вишестоящим начальством, що нині прозвали «пріказ єсть пріказ». Така довга прелюдія покликана відтінити яскравого антипода цієї традиції сліпої покори — нестримного носія козацького етосу, ладного з шашкою наголо кидатися в бій після поранення, лиш не покоритися канцелярській справі — командувача кубанського війська Андрія Шкуро. Практично неможливо уникнути постколоніальної оптики, коли йдеться Кубань — історія регіону тісно пов’язана з невпинним упокоренням одних народів руками інших під прапорами Російської імперії. Служіння кубанського партизана демонструє цінність таких необхідних титульній нації «інородних елементів» — їхня несхожість, те саме культурне розмаїття, що плекають на Заході, живить трухляве імперське тіло своєю енергією. Відчайдушний вояка вірно служить государеві — приборкує народи Кавказу та Персії, нищить австрійців і німців, та найголовніше — не ставить під сумнів політичний устрій самодєржавія. Втім, як це завше трапляється, політика рано чи пізно втручається у життя помимо нашої волі. Записки Андрія Шкуро висвітлюють лаштунки впровадження соціалістичного устрою у найвідсталішій із імперій — цей руйнівний землетрус змітає з лиця землі старі порядки та полишає суспільний хаос хворобливої невизначеності. Білі та червоні, черкеси та осетини, козаки, добровольці, збільшовичена наволоч, вічно п’яні найгірші представники найнижчих прошарків; арешти, погоні, розстріли, нехитрі політичні комбінації — тут є все. Командувач Шкуро, сам того може й не відає, та виявляє, що «становлення революційного ладу», вигадане та увіковічене пізніше в дегенеративних недокомунізованих пам’ятниках, було далеким від «переможного»: революційні лідери шукали порозуміння з козацтвом, ладні навіть повертатися до ненависного старорежимного «вашє прєвосходітєльство», у боротьбі проти німців, та коли загроза минала, колишні союзники завершували життєвий шлях у братських могилах. Цей устрій вибудовується масовим насильством, що швидко засмоктує та стверджується новою нормальністю: ще на початках пройняті «старою мораллю» козаки благородно відпускають полонених, а Шкуро захищає «революціонерів» від гарячкових страт, однак згодом накази про розстріл комісарів та більшовицьких агітаторів стануть рутинною процедурою успішних наступів. Важко усвідомити, що колись ця нескінченна різанина стане «державним утворенням» та отримає місце в Радбезі ООН. «Записки кубанського партизана» присвячені переважно бойовим діям так званої «громадянської війни» на просторах Російської імперії, що зачіпає території України, Кубані, Дону, Осетії та Інгушетії — Андрій Шкуро поступово зростає від партизанщини невеликого «Вовчого загону» у набігах за патронами до командуваннями цілими армійськими корпусами. Біганина Кубанню у форматі записок, ще й без супроводу мап, не дасть розгледіти стратегічного генія, хоча ініціативність та вигадливість на полі бою безсумнівні. От тільки війна — це продовження політики іншими засобами, та не навпаки, тож ця тотальна обставина бовванітиме непропорційно присвяченим згадкам. Популярний у народі отаман, чиїх козаків кликали «шкуринцями», а іменну валюту — «шкуринками», уникав безпосереднього залучення у політику попри численні запрошення та лиш волів служити під прапором. Неохота до політичних справ разюче відрізняється від динамічного підходу до збройного спротиву — Шкуро гальмує та усувається, тікає під кулі та шаблі подалі від рад та представництва. Далекий від державницької ідеї, надто вже української, кубанець незграбно намагається поєднати старий лад із новими гаслами, — «демократія, вольниця, Установчі збори», котрі російські імперці глузливо відкидають зверхнім «Ми наведемо свої порядки». Спроба примирити непоєднувані світобачення виглядає нещиро та недолуго: кубанець продовжує піднімати до битви закликами про «звільнення козацтва» та «за вільну Кубань», однак «великодержавний шовінізм» та «презирливе ставлення росіян» відчувають не лише вищі чини. Єдиним спільним знаменником залишається хіба спротив більшовикам. Біганина, шалена різня, дивне поєднання вогнепальної зброї, бронепоїздів та кавалерії з шашками наголо і навіть саморобними піками, мародерства, страти, дезертирства — все з часом приїдається усім залученим. Закінчується майже як у «Саду Гетсиманському» Багряного вустами Васильченка — «краще б нам було з Петлюрою». Невдоволені захистом «мужиків-якцапів» далеко від рідних країв козаки розбрідаються домів. Політика виносить свій гіркий присуд. Нотатки завершуються якраз у момент остаточного поховання кубанської окремішності, коли дєнікінці зносять у зародку проукраїнських кубанців на чолі з Рябоволом. Тут Шкуро визнає, що пройнявся до них сентиментом, та не більше — кубанцю знадобиться понад двадцять років еміграції, щоб дозріти до самостійності, і 1941 року він прохатиме Андрія Мельника долучитися до лав Організації Українських Націоналістів. Ані цей факт, ані захоплення Гітлером, у якому Шкуро побачив поборника ненависного більшовизму, ані співпраця з націонал-соціалістичним режимом не завадять росіянам повністю приватизувати кубанця та вимарати будь-які згадки про українство. Імперська ідея і тут перемогла національну. Спогади Андрія Шкуро — не стільки українська історія, як матеріал для постколоніальних студій російського імперіалізму, та здатні зацікавити і ширше коло читачів. Олег Карпюк 176 0

Відгуки про книгу «Записки кубанського партизана»

Поділіться своїми враженнями!

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Схожі товари

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"