Книга «Я забула труси»

Приблизно раз на пів року — зазвичай на Новий рік та на восьме березня — чи не кожна українська жінка щось собі обіцяє. Влізти у ті самі джинси, які носила ще на першому курсі університету, почати здорово харчуватися (і бажано не відвареною курятиною й броколі без солі), перестати обирати чоловіків, які категорично не підходять з першого погляду, не ходити з душею нарозхрист. Середньостатистична українська жінка врочисто стає перед дзеркалом і клятвенно собі обіцяє — нарешті сісти на шпагат, стрибнути сторчголов із парашутом, відрізати коси, відростити волосся (може, навіть і під пахвами!), сходити до стоматолога, косметолога і хірурга — а може, навіть на побачення, а не лише в супермаркет.  Ще обіцяє собі купити вже ті туфлі, лягати спати до опівночі, змащувати руки кремом і не посипати голову попелом. 

Приблизно 5% із цього навіть десь колись стається. Хоча здебільшого все ж таки ні. Бо хочеться мати час не лише на шкільні батьківські чати, робочі дзвінки й вирішення усіх можливих авралів на вогняних велосипедах. Дуже хочеться, щоб часу вистачило ще й на те, щоб просто бути собою. І в бутті собою, в цьому шаленому бутті жінкою — хочеться нарешті почуватися просто щасливою і задоволеною.

Про Майю Тульчинську

Майя Тульчинська — колумністка, авторка блогу «Доступно і просто про моду і стиль», письменниця.

Майя Тульчинська народилася в епоху пізнього совєтськовіччя в Одесі, де здобула вищу математичну освіту і парадоксальний стиль викладення думок, притаманний цьому місту. З часом переїхала до Києва, змінила фах, завела блог і вже вісім років розповідає жінкам про моду та життя. Переклала свою одеську мову на українську, від чого обидві виграли. Написала книжку «Балачки навколо шафи. Доступно та просто про моду і стиль».

ЦИТАТИ З ВИДАННЯ «Я забула труси»

Бо доросле жіноче життя — це цілодобовий забіг по пересіченій місцевості на підборах, з дітьми на руках, рюкзаком побутових обов’язків за спиною і портфелем професійних компетенцій у зубах. А до того ще бажано — з ідеальною фігурою, модною зачіскою, м’яким голосом і безтурботною посмішкою, коли навколо все палає, вирує і перевертається догори дриґом. І шансів на успіх найбільше у тих жінок, що звикли робити десять справ одночасно й усі на «відмінно», тримати в голові мільйон фактів і причинно-наслідкових зв’язків, зберігати концентрацію, навіть коли чують кільканадцять «маааам!» на секунду, і не втрачати волю до перемоги, навіть програвши сто разів поспіль. У тих, для кого будь-які програші — це тренування перемог.    

Просто бігти цей крос на максимальній швидкості недостатньо. Щоб кудись дістатися, час від часу треба робити надзусилля, перестрибувати хмарочоси та перелітати яри в стрибку потрійним тулупом — усе ще з дітьми на руках, з рюкзаком за спиною, з портфелем у зубах, з прокладками в цьому портфелі про всяк випадок і з модною зачіскою на макітрі. Якщо ж ти не здатна перестрибувати вежі, а всього лише біжиш усе життя з мокрою спиною і язиком на плечі, то нікуди ти не дістанешся, залишатимешся на місці — на тій самій роботі, в тій самій сімейній ситуації, в тій самій хаті все життя. І це вже саме по собі неабиякий успіх, багатьом пощастило менше. Життя це пожежа в божевільні під час повені і землетрусу, і ти намагаєшся все і завжди зробити ідеально не тільки тому, що тебе виховали відмінницею. Ще й тому, що це дає хоч якусь примарну ілюзію контролю. Якщо я зроблю все, що тільки можливо, і ніде не схиблю, то все у мене буде добре. Чи принаймні не станеться нічого поганого. Можливо. Але це не точно.