«Володимирський собор (м'який магніт, мкСК4)»

Коли над Дніпром зводився монумент князеві Володимиру - хрестителю Русі, побожні кияни дивувалися: Володимир, мовляв, ідолів скинув, а сам нині як ідол постає. Тож 1852 року почалося збирання пожертв на будівництво на честь рівноапостольного князя. Тридцятирічний петербуржець іван Штром - архітектор, який збудував у Києві Кадетський корпус на сучасному Повітрофлотському проспекті, - отримав замовлення на розробку проекту. Він запропонував вирішити собор у величних візантійських формах, як за часів Володимира. За його думкою, майбутній собор мали увінчувати аж тринадцять бань. Креслення Штрома затвердив імператор Микола І. Однак масштабні задуми вперлися у традиційно нездоланну обставину: бракувало коштів, що надходили шляхом збирання пожертв. Архітекторові Київської єпархії Павлу Спарро наказали якось узгодити кошторис із реаліями, і він з тринадцяти запропонованих бань залишив сім. Київський митрополит Арсеній був засмучений: надто вже непоказним здавався йому майбутній храм. Духовне керівництво звернулося по допомогу до зодчого Олександра Беретті. Переробляючи проект, Беретті запропонував практично за ті ж гроші збільшити лінійний масштаб споруди у півтора рази, завдяки чому обєм зростав утричі. Його авторитетові повірили. 1862 року, на свято Володимира, відбулося закладення собору. Якийсь час справа просувалася успішно. Аж раптом восени 1864 року деякі арки не витримали ваги горішнього ярусу й розсунулися. Архітектор звинуватив в усьому підрядчиків та мулярів. Про всяк випадок вирішили зменшити висоту бань. Але 1866 року тріщини в арках збільшилися. Беретті відчайдушно відбивався від критиків, та врятувати репутацію йому не вдалося, бо для виявлення причин аварії був відряджений до Києва... Іван Штром. Зрештою, Беретті відсунули від будівництва. Роботи припинилися, бо жоден із фахівців не наважувався взяти на себе відповідальність за їхнє продовження. А стіни вже ледь трималися і їх довелося захистити від падіння металевими конструкціями. Ця сумна тяганина припинилася лише 1875 року, коли імператор Олександр ІІ, прибувши до Києва, побачив руїни недобудованого собору. Миттєво знайшлися додаткові кошти, і до міста приїхав фахівець зі світовим імям - учений-будівник із Петербурга Рудольф Бернгард. Його розрахунки стали основою подальшого будівництва. Стіни собору захистили від падіння особливими прибудовами - контрфорсами. Що ж до відповідального будівника, то Бернгард рекомендував свого учня, 28-річного Володимира Ніколаєва, який тільки-но обійняв посаду київського єпархіального архітектора. Молодий зодчий чудово впорався зі складними обовязками. 1882 року будівництво практично завершилося. Лишалося прикрасити внутрішні стіни собору. Відомий фахівець з мистецтвознавства й археології професор Адріан Прахов перейнявся мрією перетворити храм Володимира на скарбницю сучасного релігійного живопису. Майже всі сприйняли це як утопію. Але Прахов, використовуючи петербурзькі звязки, 1885 року спромігся обійняти посаду керівника опорядження Володимирського собору. Він запросив до роботи кращих спеціалістів: Віктора Васнєцова та Михайла Нестерова, братів Олександра та Павла Свєдомських та Вільгельма Котарбінського, Михайла Врубеля, українських художників Миколу Пиманенка та Сергія Костенко. І сталося неможливе. Незважаючи на хронічний дефіцит коштів, нарікання через ніби-то надмірну сміливу творчість митців та задовгий термін розпису (аж 11 років), задум Прахова був здійснений. Живопис собору завдяки високій майстерності виконання, надзвичайному емоційному напруженню, достеменно історичноо антуражу став визначним твором монументального мистецтва кінця ХІХ століття. 20 серпня (1 вересня) 1896 року важкі двері храму відчинилися. І коли тривала урочиста церемонія, люди не знали, куди спершу дивитися. Хотілося бачити митрополита Іонникія, який проводив чин освячення, або царя Миколу ІІ, котрий був при цьому присутній. Але погляд мимоволі притягували дивовижні розписи... Взято з "Нариси з історії Києва", ст. 185-188; Київ, "Генеза", 2002 рік