Вільямсон Мюррей, Еллан Р. Міллет

Книга «Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення»

Name: Книга «Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення»
Brand: Дух і Літера
SKU: 940425
Price: 651 UAH
Availability: InStock
Rating: 5.0 (4 reviews)

Артикул: 940425

Паперова 651 грн

Garage Sale —

Книга в наявності

Відправка: 21.08.2025

Goodreads

4.11

Наш Формат

5.0

Вподобайки

260

Характеристики

Автор	Вільямсон Мюррей , Еллан Р. Міллет
Видавництво	Дух і Літера
Рік видання	2023
Палітурка	тверда
Перекладачі	Олександр Буценко
ISBN	978-966-378-959-0
Кількість сторінок	656
Мова	українська
Розмір	178 х 247 мм

Категорія

Світові конфлікти

Жанри та теми

#Бібліотека курсанта

Вільямсон Мюррей, Еллан Р. Міллет - «Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення»

Ціна

651 грн

До відділення "Нової пошти"

у Вашому місті

До відділення Укрпошти

у Вашому місті

Міжнародні відправлення

(авіа-транспортом або наземним шляхом)

Самовивіз

Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).

Перевірити наявність на складі

Повернення товару

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

Забрати в книгарні "Наш Формат"

завтра з 10:00 до 20:00

На книжкових полицях

Історія України (599)

Нон-фікшн (897)

Політологія (316)

Дивитись всі

Про що книга «Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення» авторів Вільямсон Мюррей, Еллан Р. Міллет

Жодна війна ХХ століття не була такою глибоко трансформаційною та руйнівною як Друга світова. Ця книга – є унікальною та потужною оперативною історією цієї війни, яка відтворює повну картину битв на землі, на морі та в повітрі.

Вільямсон Мюррей і Еллан Р. Міллет аналізують операції та тактику ведення війни як на європейському, так і на тихоокеанському театрах воєнних дій. Ми бачимо, як розроблялися та переглядалися стратегії і як бойові загони намагалися виконувати накази. Автори представляють пронизливі портрети воєначальників обох воюючих сторін, демонструючи неоднозначності, з якими вони стикалися, описуючи можливості, якими вони скористалися і ті, які пропустили. Усюди ми бачимо зв’язок між фактичними військовими операціями та їхніми політичними і моральними наслідками.

«Війна на перемогу» – це кульмінація багаторічних досліджень двох провідних американських військових істориків. Вони уникають пафосного погляду на війну, але зберігають глибоку зацікавленність щодо проблем, з якими зіткнулися союзники та які вони подолали, а також реалістичну оцінку досягнень і невдач Осі. Ця наукова розвідка є чи не найбільш повним і досконалим екскурсом в історію Другої світової – від японо-китайської війни 1937 року до капітуляції Японії в 1945 році – призначена для студентів, науковців, а також буде цікавою для широкої читацької аудиторії.

Огляди на книгу

Олег Карпюк Спотворений множинним тиском русифікаторства та успадкованої совєтської мітології про «Вєлікую Отєчєствєнную» прошарок літератури українською про Другу світову поволі відроджується — з’явилися «нобелівські» мемуари Вінстона Черчилля, «Злет і падіння Третього рейху» Вільяма Ширера, праці Ентоні Бівора та Макса Ґейстінґса. Праця аксакалів американської воєнної історії Вільямсона Мюррея та Ендрю Міллета виділяється акцентом на оперативно-тактичному рівні бойових дій — інтелектуальному досягненні інтербелума, що зробило Другу світову такою спустошливою. Оперативну військову історію, за власним визнанням авторів, «легко писати», позаяк «успіхи та невдачі здійснюваних операцій пропонують готові моделі розповідей» . Аналіз справді подекуди видається надто досконалим: відомі усі чинники, оцінено людський фактор, крок за кроком розглянута конфігурація сил на полі бою елегантно підводить до закономірної розв’язки. Свідомі такого враження, дослідники нагадують, що історія могла повернути геть в інше русло, адже дві роти арденнських єгерів під Боданжем цілий день стримували 1-шу танкову дивізію німців, а у південному секторі переправи через річку Маас оборонці знищили 48 із 50 штурмових плотів, однак цього вистачило, щоб прорвати і зруйнувати французьку оборонну систему. Злагодження німецької армії говорило саме за себе — «танки, піхота й артилерія розмовляли однією мовою — мовою розвитку успіху, децентралізованих рішень та енергійного керівництва»; пізніше автори демонструватимуть, як усі ці досягнення дедалі сильніше «поїдатиме» фюрерова «стратегія». Віхи Другої світової розглядаються двобічно — долевершні рішення поряд із їхньою реалізацію у реальних битвах, що коригують чи стверджують стратегію раунд за раундом. Праця рідко красується файним слівцем: історики зосереджуються на схемах командування, передислокаціях та географії бойовищ, оцінюють рішення воєначальників і згадують нікому не підвладні випадкові збіги обставин й фактори, котрі незримо диригували ходом війни — насамперед, розшифрування союзниками секретних повідомлень країн Осі. Насичене таким робом дослідження вимагатиме підвищеного залучення читача, оскільки, за винятком епізодичних портретів воєначальників, нечасто надаватиме змогу «перепочити» — тяжіння до літератури професійної очевидне, нехай і залишає шпарину ширшому колу зацікавлених. Структура праці неоднорідна: Традиційний поділ на театри бойових дій порушують комбіновані хронологічні розділи, узагальнена стратегічним напрямом глава про бомбардування і розлоге підсумовування наслідків для народів та світу. «Власні театри» очікувано аналізуються набагато ґрунтовніше, тож ця американоцентричність продемонструє, що люди звідти бачать другу зі світових інакше — операції на водних просторах поглинуть до половини зусиль дослідників. Тихоокеанський театр вражає — сторони сконцентрують тут тисячі літаків, сотні лінкорів та есмінців, десятки авіаносців та субмарин і змагатимуться за клапті твердої поверхні, острівці та атоли, на скелях, у джунглях і серед боліт. Ніде так не губишся без жодної мапи, що проілюструвала би приблизні плани та напрями операцій; це дійсно критичний недолік українського видання, позаяк відстежувати паралельно дивізії морпіхів, котрі штурмують Гуам, рух переформованих флотів і зіткнення авіаносних угруповань на тисячах кілометрів водної поверхні від Гаваїв і атола Мідвей до Тайваню та Окінави — справа практично немислима. Водночас японська спеціальна операція упокорення Китаю, британські театри за межами європейського континенту та, особливо, совєтські фронти, зображено значно крупнішими мазками — тактично-оперативна взаємодія елементів не союзницьких армій нерідко зводиться до невиразного і сухуватого перелічування дислокацій, маневрів та зіткнень із ворожими військами. І якщо Бірму, Китай та Маньчжурію охопити справді нелегко, то вже вельми поверховий погляд на операції найбільшої з армій Другої світової видається чи не найпроблематичнішим моментом праці. Совєтський Союз, а за ним і правонаступниця, досі пожинають плоди Побєди , що спонукають західний люд казенно-шанобливо схиляти голову у пам’ять про «немислимі жертви совєтського народу». Вперше можна побачити, як пакт Молотова-Ріббентропа жодного разу не назвуть власним іменем, натомість вперто йменуватимуть формалістичним «пактом про ненапад», попри красномовний перелік додатку до угоди: «1940 року совєтський експорт складав 66% загального імпорту фосфору, 63% хрому, 55% марганцю і 33% для військової промисловості» нацистської Німеччини, критично залежної в умовах морської блокади союзників. Неначе угода двох людоненависницьких імперій справді передбачала лиш «ненапад», одіозно трактується і початок світової війни на Сході — мовляв, «швидка поразка Польщі дала підстави Совєтському Союзу для інтервенції 17 вересня 1939 року». Мюррей та Міллет піклуються про авторитет Красної Армії навіть «напередодні» «основних» подій, тож провальне вторгнення у Фінляндію 1939-го поспішають «реабілітувати» успіхами у Монголії супроти японської Квантунської армії. Найгірше, що спадок ситуативного союзництва суттєво впливає і на якість воєнного аналізу. Відкриті архіви союзників дозволяють історикам точно встановити ділянки відповідальності, ієрархію командування та виконання наказів, своєчасне реагування чи відсутність ініціативи — звідси й чіткі висновки про самодурство, недбалість, хибні оцінки, недогляд та відверті провали. Водночас недосяжні заґратовані сховища Московії змушують спиратися на сторонні свідчення, непрямі докази та офіційну мітологію. Магістральна проблема прозорості демократичних суспільств бовваніє тут більмом на оці — публічність людських слабкостей, скандалів, інтриг та суперечок у вільних спільнотах послаблює їх на тлі закритих авторитарно-тиранічних утворень. Макартур посварився зі своїм начальником штабу Річардом Сазерлендом через коханку, яку той привіз із собою на Філіппіни, звеличений пресою командувач Омар Бредлі не мав нічого спільного з образом «солдатського генерала», один з керівників провальної операції «Маркет гарден» генерал Льюїс Бреретон, мовляв, отримав посаду [командира 1-ї повітрянодесантної армії] «завдяки якостям, що цінувалися у військово-повітряних силах — чаркування, гра у гольф і, передусім, захоплення жіноцтвом», а заледве не єдиний наділений позитивним ореолом генерал Паттон поховав кар’єру, коли накинувся зі стусанами на пораненого солдата. Епітетами на зразок «недолугий», «марнославний», «недосвідчений», «пихатий» та «слизький» таврують американських генералів за нищівну «неспроможність опанувати ведення війни на оперативному рівні», рідше — нацистських командирів та японських адміралів, втім совєтські воєводи поголовно «знавці своєї справи», «мужні», «найкмітливіші», «винахідливі новатори» попри езопове визнання «тактичної негнучкості, надмірного використання артилерії та зневажливого ставлення до логістики». Мародера Жукова титулують «променем світла для Червоної армії», неначе ніхто й не пише поряд, що крах операції «Марс» обернувся втратами у 100 000 загиблих та 235 000 поранених, цього полководця кличуть «винятковим командувачем», котрий засвоїв «сувору сталінську науку військової справи», що «коштувала життя мільйонам радянських солдатів». Відстоювання авторитету військових перевертає з ніг на голову основоположну російську формулу та прямо перекладає відповідальність на поганого генерального царя — «невдачі» совєтських військ «були прямим наслідком втручання Сталіна» Безбарвне відстежування переможного просування комуністичного війська просто не здатне виявити таланти совєтських генералів — «одна з найбільш вражаючих» сухопутних військових операцій «Багратіон» займає заледве кілька сторінок. Цю величезну лакуну неможливо заповнити куцими обрубками інформації, що так дисонує з деталізованим оглядом інших сторін. Так, наприклад, коли відстежують не тільки кількісні характеристики союзницьких втрат, але й якісні: ціною ведення бойових дій у джунглях був «найгірший відсоток повернення солдатів у стрій та найвищий (44 на 1000) коефіцієнт нервових зривів і психічних розладів», а втрати від «окопної стопи» під час наступу у Нормандії майже дорівнювали бойовим. Підводний флот США мав найвищий відсоток смертності з-поміж усіх родів військ — 22% бойових екіпажів або 3500 зі 16 000 моряків загинули на війні, тоді як у британців за смертністю лідирував флот надводний — зі 185 000 моряків 32 592 або 17% наклали головою. Відстежують і втрати від дружнього вогню (зі встановленням винуватців трагедії) — «24 липня [1944 року] у ході наступу на Сен-Ло в Нормандії американські бомбардувальники скинули бомби на власні позиції, що стало причиною смерті 25 та поранення 131 солдата, а після повторного скиду ще 111 військових, разом із генералом Леслі Макнейром, загинуло, і 490 дістали поранення». Те саме стосується Японії — дізнаємося навіть загальну кількість пілотів-камікадзе (3913), один з яких «13 грудня [1944 року] зніс місток на флагманському крейсері «Нешвіл», чим забрав життя 133 офіцерів і матросів та поранив ще понад 200». Натомість совєтські втрати 1941 року лаконічно назвуть безликою «ціною тиранії». Гуманістична легенда «мужнього совєтського чєловєка» витворюється в умовах конфлікту данини мимобіжному союзництву з усвідомленням нікчемності людського життя у Совєтах, однак отрутна синонімія «совєтський»/«русский» і «СРСР»/«Росія», яку роз’яснює науковий редактор на початку книги, встановлює еволюційну тяглість з мітом про «русский паровий каток» часів Першої світової і ллє воду на млин імперської російської ідеології. Йдеться не про якусь специфічну прорашистську орієнтацію, радше навпаки: обізнаніші за колег по цеху автори свідомі національного складу Совєтів, де «росіяни складали лише 58% усіх громадян», внесок українців згадують на останніх сторінках у післямові, та й Ватутіна ліквідовують не якісь «криваві бандерівці», а «українські партизани, котрі відчайдушно намагалися визволити батьківщині і від Гітлера, і від Сталіна». Проте ці корективи загалом ніяк не підважують догмату Пабєди, котрий гучним гепанням розконсервованих гаубиць 152-го калібру відгукується в Україні 2022-2023. Благородна позиція вшанування немислимих жертв обернулася на геноцидальні засновки для бенефіціара цієї мітології — звідси проростають «бліцкриг за три дня» та побоювання щодо червоних ліній, засноване на вірі в незліченні армади, які диктатор, нехай і кривавий, стримує твердою рукою. Кощеєва смерть захована тутеньки. Написана задовго до війни та анексій, ця важковагова аналітична праця лише виграла, якби не намагалася розглядати прихований туманом війни затяжний м’ясний штурм від Сталінґрада до Берліна, однак титанічна робота американських дослідників все одно варта уваги. 1945-й приніс тільки «примарний мир», тож цю війну справді «необхідно виграти». 44 0

Відгуки про книгу «Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення»

Поділіться своїми враженнями!

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Схожі товари

Ви дивилися

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"