| Автор | Дмитро Стус |
| Видавництво | Дух і Літера |
| Рік видання | 2019 |
| Палітурка | м'яка |
| ISBN | 978-966-378-625-4 |
| Кількість сторінок | 384 |
| Мова | українська |
| Розмір | 165х235 |
| Категорії | Документальна література Біографії Гуманітарні науки Літературознавство |
| Артикул | 916851 |
Кур’єрська доставка в межах Києва
(окрім Столичного Шосе)
До відділення "Нової пошти"
у Вашому місті
До відділення Укрпошти
у Вашому місті
До відділення Justin
у Вашому місті
Міжнародні відправлення
(авіа-транспортом або наземним шляхом)
Самовивіз
Склад, пр. С. Бандери (проспект Степана Бандери, 6, Київ, Україна, 02000).
Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).
Повернення товару
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
LiqPay (Приват24)
Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував у епіцентрі подій, забувають відразу після смерти. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета – Дмитро, який майстерно поєднує об’єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує високий науковий та белетристичний стилі.
Пропонована книга – це Василь Стус очима дослідника і сина на тлі «запізнілого націєтворення». Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%
Дух і Літера / Kyiv-Mohyla Business School [kmbs] [kmbs]
Вирішила глянути на Василя Стуса не лише як на гарного поета, каторжника, жертву українофобії, комунізму, меншовартісного й байдужого замовчування, але й просто як на батька, чоловіка, друга... Дуже пошкодувала, що придбала й прочитала цю книгу. Не можу відійти. Зараз поясню, чому. Неприємно вражена. Книгу дочитала тільки заради того, аби не пропустити згадку про його адвоката…Та про все по порядку, по мірі читання робила записи, отак коротенько й викладу їх.
Син пише в передмові : «Багатьох заворожує вже сам чин протистояння В.Стуса з режимом, а поезія сприймається лише додатковим бонусом», мовляв, був запит на образ сильної особистості..а далі: «Мені ж здається, що все треба сприймати дещо інакше. Поезія – сенс Стусового життя – не може бути додатком до активної суспільної позиції. Навпаки, чин «служіння народові» був своєрідною платою за право говорити високі слова про трагедію України від імені народу. І щоб цим словам повірили, поет офірує себе на боротьбу з «імперією зла» й відстоює національну гідність» - просто нема слів, яку, прости господи, дуристику пише цей …ем…син (черговий доказ, що діти не йдуть у своїх батьків, а скоріш, у дідів-бабів). Це ж як примітивно треба мислити, щоб таке писати…і свої вави приписувати батькові, взявши собі право зводити наклеп на ІДЕЙНУ в усіх сенсах Людину тільки тому, що ти його син. Що за дика несправедливість? Але геть емоції, просто зацитую слова самого Василя Стуса: «Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі» - себто вірші не були сенсом, сенсом була Україна, йому то боліло – і біль той вилився у вірші. Цього хіба що ворог не узріє…
Дуже багато сторінок автор описує процедуру з перепохованням – те, як посварився з Д. Корчинським, те, як відбувалися переговори, сама процедура, бюрократичні кола пекла й палки в колеса, була вражена у декількох моментах:
- дзвінок з резиденції Папи щодо відспівування їх священиком
- дружині Стуса так і не дали можливості побути наодинці з труною… «Тортури публічністю тривали»
- цирк із виясненням стосунків, як доправляти труну – на руках чи на автобусі, а потім розхитування автобуса, щоб таки винесли труну;
- поклони пам’ятнику Шевченка з тими трунами (їх же троє було, не один Стус, ще Юрій Литвин і Олекса Тихий) трьома колами пошани, натовп людей, купа журналістів, мало дружину Стуса в одну з могил не скинули, тиснява
- гробокопачів прогнано, натовп ринув засипати могили руками, але лютий мороз…син, що це оповідає, не витримав і пішов додому, всі порозбігалися, мовляв, з переляку, що могили залишаться незакопаними …зостався Ігор Бондар із греко-католицькими священиками, що власне й закопали яму.
- репліка оповідача, як натяк, мовляв його батько здобув популярність і такий ажіотаж пішов тільки через ефект натовпу, що утворився з родичів-знайомих інших двох померлих, а далі перерахував прізвища людей, які піарили ім’я Стуса…хлопе, ти вірші його читав?..ти його біль у них вловлював?- хочеться потрусити тим автором..чи ін. взагалі українець? І взагалі…
Навіщо було погоджуватись тоді на це шоу, роблячи перепоховання публічним, бо «надбання народу», а потім не витримувати й тікати, нарікати, прекрасно знаючи, що то за явище – натовп.
Вся книга зводиться до «він був не лише патріотом своєї країни, але й відчував свою причетність до цілого світу», про космополітичні нахили у зрілому віці, тощо…Цікаво, автор за грант писав цю книгу?
Обурює те, що на загальний огляд винесено Стусові нотатки в щоденниках, цитати, які він собі виписував з прочитаного інших авторів, його коментарі до тих цитат – я вважаю, що цього не варто було робити, бо певні речі мусять залишатися інтимними, особистими. Те саме й з приводу справ сердечних…син взяв собі право тлумачити батькове життя через призму власного бачення: «Певна збитошність Стуса щодо почуття любови, оспіваного тисячами його вкраїнських і не лише попередників, вказує на те, що навіть коли в цей період у нього й були якісь тимчасові захоплення, про що прямих свідчень таки немає, то справжнього глибокого почуття не було. Звідси підкреслене чоловіче батярство й прагнення чуттєво-тілесних насолод»….і в примітках автор посилається на мовчанку жіноцтва, яке «не надто воліє афішувати те, що споконвіків в Україні афішувати було не прийнято». Мда, може було глибше копати – і виявилося б, що батько більше любив з чоловіками спілкуватися? – судячи з численних світлин з ними.
Ох, мало не забула про адвоката. Немає тієї згадки. Натомість є текст принизливої касаційної скарги, написаної, неначе під примусом, де В.Стус мало не визнає свою провину – зрікається чи не половини написаного антирадянського, а головне – власної збірки «Зимові дерева»…жорстко критикує явище націоналізму, бандерівців…Неприємно було читати, якась розгубленість у многослів’ї…де багато емоцій, виправдань (Стус багато кому пише, виправдовує власну поведінку, перепрошує за гарячкові епітети, шкодує за не так сприйняте, обіцяє так більше не чинити, дуже багато зайвих, а десь і наївних слів, пафосу, що мимоволі запитуєш себе – а де він був чесним? Хіба можна шкодувати за чесність? Трохи розчаровують такі моменти).
На суді він так наївно просить дати наукове визначення антирадянського, проте сам не розумів, скоріш за все, значення націоналізму, адже Україна так йому боліла…Як він міг бачити її червоною? Як міг зректися власних етичних норм та орієнтирів і дав себе зламати батьковими й дружининими слізьми? Просто не вкладається в голові – я того не знала, повіривши в його незламність та непохитність. Для мене читати ті рядки стало справжнім шоком. Людина себе поховала, принизила ще до того, як над нею зчинили розправу. Не можна так…А хто ж тоді націоналіст? Ох, як же шкода, до сліз…Нащо я це читала? Навіщо він пішов на компроміс, зламавшись за 8 місяців?? І найголовніше – навіщо так жорстоко з ним і з усіма нами вчинив його син? Це треба бути геть безсовісною й ображеною на світ людиною, аби публікувати ті листи…
Я все ж залишу для себе свого Стуса. Не червоного, а українського.
У своєму листі до Андрія Малишка згадав про мову: «На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.
Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.
Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовости, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо – проти самих себе?»
Або ось: «Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовно одиниці людства? Адже…нас – за 40 мільйонів…»
Але у книзі декілька разів автор схиляє читача до думки про лояльність батька щодо інтернаціоналізму. З іншого боку, далі наводиться лист-заперечення…себто Василь Стус після 30 денної тиші з боку Малишка, вирішив перед ним вибачитися…за свої чисті пориви. Якщо мала місце така емоційна нестабільність творчої людини, то кадебісти й справді могли його зламати за такий короткий термін, а далі просто замести сліди.
Тут згадано і про знайомство з Василем Куком, який радив йому дуже голосно не емоціонувати, а трохи притишитися, з розумом, так би мовити… А в мене єдиний висновок із цього всього – не можеш до кінця, не варто, а насмілився, то не маєш права на похибку, вени собі гризи, але Душу вбережи…та це суто моя позиція. Що стосується об’єктивного висновку…Гм.. Якби не ті самозаперечувальні листи (а може й наклеп завербованого сина), то я б подумала, що існування, творчість, боротьба Стуса – то є бісер під брудними мештами й лаптями населення… Усе, що варто знати – це те, що кат Стуса представляв за часів порошенка нашу державу під час війни на міжнародній арені договірняків, а пролібералена совкова гнила інтелігенція нагадує Павла Тичину, якому, бачте, «якісь молодики зірвали перегляд «Тіней забутих предків» Відповісти