| Автор | Василь Махно |
| Видавництво | Yakaboo Publishing |
| Рік видання | 2020 |
| Палітурка | тверда |
| ISBN | 978-617-7544-65-3 |
| Кількість сторінок | 336 |
| Мова | українська |
| Розмір | 145 х 200 мм |
| Категорії | Художня література Сучасна українська проза |
| Артикул | 920597 |
Кур’єрська доставка в межах Києва
(окрім Столичного Шосе)
До відділення "Нової пошти"
у Вашому місті
До відділення Укрпошти
у Вашому місті
До відділення Justin
у Вашому місті
Міжнародні відправлення
(авіа-транспортом або наземним шляхом)
Самовивіз
Склад, пр. С. Бандери (проспект Степана Бандери, 6, Київ, Україна, 02000). Пункт самовивозу не працює до 25,01,2020
Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна) Зачинено з 8 до 25 січня 2020р.
Повернення товару
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
LiqPay (Приват24)
Нова книжка есеїстики Василя Махна — це мандрівка в історію, у минувшину — у пам’ять, у дошукування свого коріння. Вона розпочинається зі Стейтен-Айленду, неподалік теперішнього мосту Верразано, що завис над протокою, якою на початку ХХ ст. пропливали кораблі, доправляючи до Америки міґрантів з Європи.
Мандрівка триває не лише в межах Бруклину, Лонґ-Айленду чи майстерень сучасних американських художників, лекторіїв і Метрополітального музею. Вона шириться гайвеєм на позашляховику, трансатлантикою до Європи й далі аж до Індії. Ми валандаємо за Аґноном бруком Бучача, забрідаємо до чортківського водоноші, потрапляємо до Кривого Рогу і квартири Драча у Києві, у квартали Старого міста в Єрусалимі, до Італії, а зокрема, й до Венеції, щоправда, нью-йоркської — тої, яку заподіяв ураган Сенді, затопивши довколишні острови.
Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%
Вчора ·
Переді мною на столі нова книга письменника В. Махна з метафоричною назвою «Уздовж океану на ровері». Вона складається з 92 есеїв, образків, мініатюр. До слова, жанр есе в творчості Василя Махна займає значне місце. Есеїстика стала для нього не лише способом самовизначення, самоідентифікації, а й архіважливою частиною творчості. Талант Махна-есеїста повністю розкрився в еміграції. Його короткі влучні історії з нової збірки спонукають читача замислитися над виборами, які робимо впродовж усього життя. Якщо візьмеш книжку в руки, то познайомишся з ними, читачу. Зрештою, навіщо напускати туману: книга – черговий махнівський довершений витвір. Правда, витвір свого роду, в своєму роді: гранично відвертий, сповідальний, екзистенційний, емоційний, ностальгійний, цікавий. І все це одномоментно, під однією обкладинкою. Я не знаю, як це робить Василь Махно. Я уважно переглядала усі сторінки та вдивлялася в усі значки, які ми називаємо буквами, і які при написанні їх один за одним у певному порядку складаються в слова і в речення. Я пробувала разом з автором шукати «утрачені слова, які збудували цей світ». І не знайшла нічого незвичайного ні в написанні цих магічних значків, ні в прочитанні цих простих слів, з яких складається книга. Я пробувала читати деякі сторінки вголос, щоб розчути як слід звуки книжної мови, в надії пізнати в них якісь мантри, заклинання або інші магічні прийоми – все те, що привело мене в цей розгубленоприголомшливий стан. І я таки почула щось незвичайне, магічне. Я старанно висолоплювала язик, розглядаючи в дзеркалі всі ці смакові сосочки, і хоча знайшла їх абсолютно звичайними, відчуття магічності не зникало. Отже, річ не у голосному звучанні. Але тоді чому ця книга настільки відрізняється від безлічі інших?... У чому її магія? Я принюхувалася до своєї новенької книжки, яка надійшла Новою поштою, – звичайний легкий запах звичайного паперу впереміш із запахом обкладинки ... Але ця книга зробила майже неможливе – вивернула мене навиворіт, розбентежила мою пам`ять. Вона змусила мене невпопад мугикати щось у відповідь на спроби поспілкуватися зі мною по телефону під час читання. Вона заставила мене порушити всі звичні розпорядки дня. Вона як досвідчений психотерапевт пройшлася по моїй душі і привела мене в стан катарсису, після якого так оглушливо тихо і так хвилююче спокійно… А вразив мене, вочевидь, специфічний витончений естетський стиль, в основі якого лежить особлива чутливість. Це поетична проза, сиріч прозаїчна поезія. Ні додати, ні відняти. Ліричні медитації активно проникають у малу прозу Махна, зумовлюючи як буттєві роздуми митця, так і його особисті одкровення.
Для Махна надзвичайно важлива емоційно-почуттєва основа текстів, прагнення до сповіді перед іншими, можливо, навіть не до кінця усвідомлене. Власне, тексти цієї книги дозволяють почути його живий голос – голос людини мудрої, мислячої, талановитої, вразливої, сприйнятливої, чулої, яка займає активну життєву позицію і постійно розмірковує над питаннями буття, їдучи на ровері вздовж берегових ліній океану: чи місце народження важливе, чи хтось почує його сповідь, чому варто озиратися на «полуничні галявини нашої пам’яті», який шлях поета?... Відповіді на ці запитання шукаєш разом з автором і розумієш, що частково на них відповідає час, у якому ми живемо, частково – наше життя… Багато запитань залишаються риторичними. Відтак письменник допомагає зрозуміти, що внутрішня людина лише тоді «прозріває», коли в глибинах свого «я» відчуває присутність віковічного зв'язку з минулим, з теперішнім, з прийдешнім, з іншими людьми, з окремою людиною. Мабуть тому на сторінках книги так людно. Баба, дід, тато, мама, брат, Рубчак, Драч, Кандінський, Юджин, Саша Блондер, Григір Тютюнник, Дмитро Стецько, Грабовський, Ларкін, пасажирка берлінського потяга і багато інших… Водночас світ Василя Махна – це він сам. «Одинокий у своєму житті і мистецтві». «Не самотній, а саме одинокий». Позаяк, читаючи, неможливо не відчути надії вічного мандрівника, який, натхненний дорогою, ніколи не зупиняється, шукаючи доми, в яких ніколи не мешкав. А тому будує їх із власного життя. «Матеріал крихкий, однак випробуваний…. Дім не просто будівля, а країна – не просто територія».
Тут, в Україні, книгу прочули і почули, хоча вона написана там. Ті, хто вміє не лише читати, а вчитуватися, хто вміє «бачити вухом і чути оком»…
Зізнаюся, що перегорнувши останню сторінку, відчула щемливе зворушення і зрозуміла, що автор таки навчився «їздити ровером по воді, а не лишень уздовж океану»… Відповісти