Тетяна Осташко

Книга «Україна В’ячеслава Липинського»

Name: Книга «Україна В’ячеслава Липинського»
Brand: Темпора
SKU: 927631
Price: 400 UAH
Availability: InStock
Rating: 5.0 (4 reviews)

Артикул: 927631

Україна В’ячеслава Липинського - фото книги

Переглянути фото книги

Паперова 400 грн

Книга в наявності

Відправка: 06.08.2025

Наш Формат

5.0

Вподобайки

Характеристики

Автор	Тетяна Осташко
Видавництво	Темпора
Рік видання	2022
Палітурка	тверда
ISBN	978-617-569-554-8
Кількість сторінок	912
Мова	українська
Розмір	130 х 200 мм

Категорії

Біографії Документи

Тетяна Осташко - «Україна В’ячеслава Липинського»

Ціна

400 грн

До відділення "Нової пошти"

у Вашому місті

До відділення Укрпошти

у Вашому місті

Міжнародні відправлення

(авіа-транспортом або наземним шляхом)

Повернення товару

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

Попередня дата відправки:

У середу (06.08.2025)

На книжкових полицях

Історія (2040)

Біографії (547)

Дивитись всі

Про що книга «Україна В’ячеслава Липинського» автора Тетяна Осташко

Книжка оповідає про життя і діяльність В’ячеслава Казимировича Липинського — визначного українського громадсько-політичного діяча, історика, політолога початку ХХ ст. Як ідеолог українського консерватизму він заклав новий напрям української суспільно-політичної думки, який у міжвоєнний час набув значного поширення в середовищі української еміграції у Західній Європі, Канаді, США, а згодом — Латинській Америці й на західноукраїнських землях. Народжені в передреволюційну добу ідеї В. Липинський розвинув у струнку теоретичну концепцію майбутнього розвитку української держави після поразки українських національно-визвольних змагань у 1917–1921 рр. Завдяки творчості вченого відбулася справжня революція народницького світосприйняття, яка позбавила його монопольних позицій у формуванні ідейних орієнтирів українського громадянства. Історичні праці діяча започаткували формування державницької школи в українській історіографії та суспільній думці.

Вперше до наукового обігу введено значний корпус документальних джерел переважно з особистого архіву В. Липинського, який зберігається в Історичному архіві УГКЦ у Римі та Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. К. Липинського у Філадельфії (США). У додатку публікуються фотографії Історичного архіву УГКЦ у Римі, Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського у Філадельфії (США) та Меморіального музею В’ячеслава Липинського у с. Затурці Волинської області. Видання розраховане на істориків і політологів, усіх, хто цікавиться історією України.

Огляди на книгу

Олег Карпюк Видатний «українець до глибини кишені» Євген Чикаленко в часи «національно-визвольних змагань» відзначав, що «українці не вміють робить шум по своему делу», й заледве це стосується когось персонально більше, ніж ідеолога українського консерватизму В’ячеслава Липинського. Праця Тетяни Осташко «наводить шум по делу» людини, котра скромно «генієм себе не вважала». «Україна В’ячеслава Липинського» відповідає масштабу особистості: Опрацювання величезного масиву джерел породило розлоге дослідження на дев’ятистах сторінках — від походження шляхетського роду та висвітлення задушевних моментів спілкування з матір’ю аж до історії карколомного порятунку наукової спадщини вченого від всюдисущих російсько-совєтських мародерів після Другої світової війни. Спогади, листування, праці як українських істориків, так і не завжди приязні згадки польських — дослідниця взяла до уваги все, що хотілося б знати про Липинського. «Прокляття біографії», за якою світу не видно, вдалося уникнути, й робота чимось нагадує «Довге ХІХ століття» чоловіка Тетяни Осташко Юрія Терещенка — так само написана гарним гладким письмом, вона дарує цілий історичний зріз, збалансований між доступністю і популярністю з одного боку, та глибиною з елементами критичного аналізу з іншого. На перший погляд, щоправда, так і не скажеш: «Україна В’ячеслава Липинського» видається класичною розвідкою з поділом на дитинство, дорослішання, сім’ю та громадсько-політичну діяльність, в перипетіях яких дослідник намагається віднайти людей та ідеї, які сформують особистості. Гаряча голова похапцем може прозвати «старомодною» таку реконструкцію, де особи, обставини та явища з’являються винятково як функції, що спрямовують [життєвий шлях] та впливають [на погляди], тоді як «неважливе», звичне й буденне рідко потрапляє у кадр. Однак перші враження від формалістських зворотів «очевидно що» й «свідчить про» поступово притлумлюються на користь глибшої та розмаїтішої панорами України й українства. Розпорошене між імперіями та національними державами, подроблене на течії, клуби та гуртки однодумців, лиця знайомі та поховані совєтської історіографією, у публікаціях, листах та розмовах, обтесані вмілою рукою дослідниці, урухомлюють історичну матрицю — вже не загіпсовані абзаци «був-зробив-вмер» у шкільних підручниках, а звичайні люди, котрі думали, робили, творили та, коли йдеться про «визвольні змагання», руйнували. Ось вони, рідненькі, виринають у житті біографованого: Грушевський тенденційно урізає його прихильний відгук на «Історію України-Русі» Аркаса, Іван Франко у листуванні дізнається про українців-латинників, безмежна доброта митрополита Шептицького допомагає вистояти за життя й не полишає після смерті, а ось в Женеві вчений знайомиться з комуністичним кнуром Винниченком. Політик-літератор, який переймався небезпеками українського мілітаризму напередодні більшовистської навали, такий епітет отримує від автора рецензії, тоді як різношерсті згадки сходяться у високих моральних якостях шляхтича — стриманий та ввічливий, спокійний та врівноважений, справляв «враження скупчення [всередині] великої кількості стабільної енергії й потенції, що вона не зблідне перед небезпекою й не буде нахвалятися, але в слушний час вдарить міцно й влучно». За це лицарство його навіть кпинили: мовляв, зразу видко, що не звідси, бо не горбишся як «форналь» (конюх), на що Липинський відказував, що «форналі — одні з найрідніших людей України» йому. Навмисне чи так сі стало, розвідка виявляє фундаментальне у постаті Липинського — справжність духу без відбитку дріб’язкових особистих чи матеріяльних мотивів. Патріотизм Липинського ніколи свідомо не конструювався: не вибір, комбінація чи розрахунок, не одежина із запиленої скрині — о р г а н і ч н е українство. Хто з пелюшок всотував мову (няня «не вміла по-польськи») та виріс у селі й серед селян, не потребував навернення «до народу» за лекалами української інтелігенції; хто плекав звичаї українців — обжинки, благословення до шлюбу, козу й толоку — не займався історичними реконструкціями з елементами етнографічного мавпування давно віджилих порядків. На противагу донародному поворотові соціалістичної інтелігенції, який за кілька років руїнництва зміниться на «Геть від Москви!», шляхтич Липинський ніколи не зрікався свого стану й обертав власне «панство» на службу Україні — односельці згадували, що «дивний панич» «наказував іменувати себе не хохлами, а українцями». Світ ідеолога українського консерватизму — простір «політики» , котра видається абсолютно сучасною, себто, звичною, «неоригінальною» вибагливому до видовищ вокс популі. Його концепції «безнадійно» випереджали засліплений соціалістичним сектантством час: нехай «територіальний патріотизм» і звучить дещо незвично, та розшифрований означає все те найважливіше, що сповідує [західна] цивілізація — тут закодована плюралістична концепція розмаїтого й терпимого до іншості суспільства, об’єднаного любов’ю та працею на благо України — політична нація як вона є. Ці ідеї не були відкаліброваними механічними рівняннями, щедро змащеними запальною демагогією чужоземних ідеологій, єлеєм для вух посполитих — це оригінальні результати інтелектуальної праці, що, втім, було їхнім вироком, адже годі уявити гіршого місця й часу для щирого державця, ніж серед українців, чеснотою яких ніколи не було «розуміння політичної праці», початку ХХ століття, коли «бути українцем значило бути соціалістом». Безпрецедентний моральний стандарт лише довершував невтішну картину: Липинський палив всі свої рукописи, «де форма переважала над думкою» та через «нахил до краси слова, а через те і зловживання словом» прохав особистого секретаря Михайла Савур-Ципріяновича переписувати його листи, щоб «позбутися зайвого артистизму», що далеко випереджало втішання Стефана Цвейга щодо викреслення «цілого абзацу». Справжність зачаровує, та водночас конфліктує зі світом , де завше ліпше пристати до більшості, збайдужіти та втихомирити піднесені пориви. В’ячеслав Липинський потрапляв під вогонь, здається, усіх можливих та неможливих сторін: дошкульно таврована «екскрементами російської міської культури» соціалістична [наддніпрянська] інтелігенція зневажала його як «пана», вшехполяки й кресов‘яки ненавиділи як «ренегата» й «зрадника», УеНеРія оббріхувала власного держслужбовця, який заважав розкрадати державні гроші, за службу Гетьманату, та окремо зганьбилися ЗУНРівці — галицька контррозвідка запідозрила «поляка» в праці на «одноплемінників» й викрала особисті речі під час поїздки залізницею. Соборність української ганьби випливла у листі десятьма роками потому, коли вже й «народних республік» не стало — дрібний цей нюанс насправді багато значить. Страждали не лише репутація та здоров’я: дослідниця розкриває, що за лаконічним «із дружиною розійшовся з приводу різниці у характерах і політичних поглядах» ховалася повна сепарація від дружини з донькою — людьми польської культури. Претензій дослідженню знайшлося би небагато: Іноді аж надто детально перелічені розділи ненаписаних праць, вже згадані особливості стилю, незначні дублювання, та найголовніша перепона осягненню цієї об’ємної розвідки полягає у трьох словах на обкладинці — це «Україна», і вона «В’ячеслава Липинського». Пов’язані воєдино долі зазнають нищівної поразки критичного моменту історії, і трагедія одного поступово руйнує й іншого. Україна в екзилі згасає разом із Липинським, й остаточно надламують його українці: 1927 рік у Берліні очільником катедри в Українському науковому інституті стає останнім етапом взаємопоборювання, тільки тепер, що найгіркіше, у щонайвужчому колі найближчих — гетьманців. Липинський втратив 11 кілограм — аж настільки детально досліджено останні миті життя, — і більше не відновиться. Українець, європеєць, шляхтич, дипломат, інтелектуал, моральний авторитет, ідеолог, організатор, мислитель, лицар. Титан, що відцурався би усіх перелічених титулів, окрім першого. Це приязна та упереджена праця — гідне вшанування велета із випаленими дощенту легенями. Обов’язково до прочитання. 26 0

Відгуки про книгу «Україна В’ячеслава Липинського»

Поділіться своїми враженнями!

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Схожі товари

Ви дивилися

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"