Книга «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх»
Артикул: 709550
Немає в наявності
Характеристики
| Автор | Гелен Плакроуз , Джеймс Ліндсей |
| Видавництво | Наш Формат |
| Рік видання | 2022 |
| Палітурка | тверда |
| Оригінальна назва | Cynical Theories: How Activist Scholarship Made Everything about Race, Gender, and Identity and Why This Harms Everybody by Helen Pluckrose and James |
| Перекладачі | Олексій Панич |
| ISBN | 978-617-8115-73-9 |
| Кількість сторінок | 368 |
| Мова | українська |
| Розмір | 140 х 210 мм |
Категорії
Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей - «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх»
Ціна
360 грн
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
10% з кожної проданої книжки видавництва "Наш Формат" ми передаємо на книжки для ЗСУ
Про що книга «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх» авторів Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей Cynical Theories: How Activist Scholarship Made Everything about Race, Gender, and Identity and Why This Harms Everybody by Helen Pluckrose and James
Бестселер Wall Street Journal, USA Today та Publishers Weekly
Книга року за версією Times, Sunday Times та Financial Times
За підтримки ГО «Реформація»
Про книжку "цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність"
Ви чули, що мова — це насильство, а наука — сексистська? Можливо, вам говорили, що ожиріння — це здорово, або що не існує такого поняття, як біологічна стать, чи що лише білі люди можуть бути расистами? Зізнайтеся, вас бентежать ці ідеї. І ви ніяк не збагнете, як їм вдалося так швидко кинути виклик усьому західному суспільству.
Гелен Плакроуз і Джеймс Ліндсей простежили еволюцію цих ідей від французького постмодернізму до сьогодення. Автори доводять: постмодернізм не помер. Навпаки, він вийшов за межі університетів і переріс у «священну війну» проти Заходу, науки, свободи слова й лібералізму.
Тепер постмодернізм — це квазірелігія ідентичності, яка має свою догматику та войовничих адептів, сповнених рішучості навернути інакодумців, а інакше — змусити їх мовчати. Утім, автори певні: мовчати ми не маємо права.
Для кого видання
Для всіх, кого цікавлять питання гендеру, раси, ідентичності та підводні камені в їх розумінні.
Чому ця книжка
Це праця про дражливі питання сучасності. Але водночас це глибокий та авторитетний погляд науковців. До речі, книжку радять прочитати наукові світила Стівен Пінкер і Річард Докінз.
Про авторів
Гелен Плакроуз — ліберальна політична письменниця й спікерка. Працює редакторкою журналу Areo, є авторкою багатьох нарисів про постмодернізм, критичну теорію, лібералізм, секуляризм та фемінізм.
Джеймс Ліндсей — математик з досвідом роботи в галузі фізики. Досліджує психологію релігії, авторитаризм та екстремізм. Його нариси з’являлись у Wall Street Journal, Los Angeles Times, Philosophers Magazine, Scientific American і Time.
Книжки на схожу тематику
Відгуки про книгу "цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність"
«Чимало людей спантеличені сплеском woke-активізму, війни за соціальну справедливість, інтерсекційності та політики ідентичності, які вилилися з академічних кіл та затопили інші сфери життя. Звідки вони взялися? Які ідеї за ними стоять? Ця книжка розкриває на диво неглибокі інтелектуальні коріння рухів, які, здається, пронизують нашу культуру». Стівен Пінкер, професор Гарвардського університету
«Якщо ви щиро хочете зрозуміти, що таке постмодернізм, прочитайте цю винятково добре обґрунтовану книжку, написану двома шляхетними героями Просвітницького проєкту». Річард Докінз, професор Оксфордського університету
Цитати
Нова «політкоректність» руйнує свободу слова
Майже щодня ми дізнаємося про те, як когось звільнили, «скасували» чи публічно зганьбили в соцмережах, часто за те, що ця людина сказала чи зробила щось, у чому побачили прояв сексизму, расизму або гомофобії.
Інколи такі звинувачення мають підставу, й ми можемо втішатися думкою, що бузувір отримав «заслужене» покарання за свої ненависницькі погляди.
Проте дедалі частіше такі звинувачення базуються на сумнівних тлумаченнях і спотворених міркуваннях. Інколи виникає відчуття, що людина, яка має добрі наміри, а ще й цінує загальнолюдську свободу та рівність, мимовільно вимовляє щось таке, що суперечить новим правилам дозволеного мовлення, і це має руйнівні наслідки для її кар’єри та репутації. Це дивно й неприродно для культури, яка звично віддає пріоритет людській гідності, а тому цінує доброзичливе тлумачення і толерантне ставлення до широкого спектра поглядів.
Щонайменше це руйнує культуру свободи слова, яка добре слугувала ліберальним демократіям упродовж більше ніж двох століть, адже тепер хороші люди вдаються до самоцензури, щоби не сказати чогось «хибного». У гіршому ж разі це перетворюється на злісну форму цькування, а якщо таке ставлення інституціоналізується, то й на новий авторитаризм у нашому середовищі.
Відгуки про книгу «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх»
Вікторія 25.02.2024 19:55
Олег Карпюк 27.10.2023 09:41
2017 року Гелен Пакроуз та Джеймс Ліндсей разом з професором Богоссяном плодили відверто дурнуваті псевдонаукові статті про «культуру зґвалтування» у собак, маскулінність в ресторанах та навіть написали феміністичний «Майн Кампф», і цю маячню радо публікували «наукові» часописи, а «собача» публікація ще й отримала відзнаку. «Цинічні теорії» досліджують панівну догму нашого часу та прояснюють абсурдність світу, в якому ми опинилися — зі «скасуваннями» за невинні твіти десятирічної давності, одержимістю «календарями» і тавруванням «сексистами» та «расистами» за найменші відхилення від політики партії.
Шістдесяті роки знаменувалися остаточним розчаруванням у втіленні сенсу історії — Совєтському Союзі, котрому доти пробачали геноциди, концтабори, терор та чистки. Придушення Совєтами революції в Угорщині 1956 року лише почасти розчаклувало західних інтелектуалів — відтоді палке бажання покращення людства з комфортних катедр західних університетів не пов’язувалося з конкретними політичними режимами (та конкретикою загалом), попри нетривалі захоплення комуністичними м’ясниками на кшталт Фіделя Кастро, Хо Ші Міна та Мао Цзедуна. Постмодернізм перейняв естафету у соціалізму та позбувся матеріалістичної складової останнього. Владу позбавили класової (та будь-якої іншої) ознаки — відтепер вона незримо пронизувала усі аспекти людського існування, тож пригнобленість універсалізувалася та покинула межі пролетаріату чи репресованого «патріархатом» жіноцтва. Мову оголосили засобом конструювання реальності, істину — недосяжною, а заснований на емпіричному науковий підхід — репресивним апаратом неозначеної «панівної верхівки».
«Іронічність» — один з найчастіших епітетів «Цинічних теорій»: інтелектуальне віяння, метою якого було руйнування ґранд-наративів, породило найпотужнішу аксіому сучасності. Соціальна Справедливість настільки вкорінилася в матерію сьогодення, що стала непорушною догмою. Породження цілком наукових сумнівів в істинності перетворилося на тоталітарну, агресивну та принципово захищену від будь-якої критики ідеологію. Творили постмодернізм білі чоловіки, серед яких височіють постаті Фуко та Дерріда, тоді як наступними поколіннями вже були творчині, котрі хутко скасували «батьків-засновників» за «привілейованість». Прикладний постмодернізм найперше належить західному світові, та й ми, як його частина, відчуваємо проникнення цих віянь. На українські чорноземи їх переносять віряни гендерних студій західних університетів; наслідком бачимо невпинну боротьбу супроти білбордів провінційних будівельних магазинчиків з грудастими панянками, «патріархальних» календарів та мови ненависті. Все проростає звідти.
Постмодернізм на словах повставав проти марксизму, та характерні риси виразно проступають крізь заслін невловимого лексикону: марксистська «хибна свідомість» — звинувачення робітників у «обуржуазненні», — феміністичною мовою звучить як «засвоєна мізогінія», та має ще й ейблістську аналогію: людей з інвалідністю звинувачують у «засвоєному ейблізмі» — прагненні позбутися, виправити чи полегшити свій стан замість кидатися на барикади боротьби проти дискримінації. Себто, йдеться про ідентичнісну зраду — того самого ґатунку, що звучить вироком незгодним з постулатами фемінізму жінкам, співачці Адель після схуднення чи бідноті, яку таврували «підкуркульниками». Революція пожирає все на своєму шляху, адже люди для неї — лиш матеріал, це паливо регресу. Опій поступився місцем метамфетаміну, та й самі інтелектуали перетворилися на активістів-проповідників: Пекроуз та Ліндсей відзначають особливу нахабність і пихатість транс-активізму, інтерсекційного фемінізму та постколоніальних студій. Апріорна наявність расизму, сексизму чи колоніалізму без чітких критеріїв їхнього виявлення песимістично налаштовує навіть прихильних до «соціальної справедливості», позаяк досягти позитивних результатів просто неможливо: до прикладу, ігнорувати «кольоровий» досвід — це «зверхній європоцентричний імперіалізм», водночас запозичувати його — це «культурна апропріація» та «академічний колоніалізм з елементами вуаєризму» (SIC!).
Критикувати цю одержимість владою та пригнобленням неможливо — маю сказати, прикладний постмодернізм ефектно зловісний, підступний та в певному сенсі довершений. Посудіть самі: центральна ідея всепроникної влади — конспірологія найвищого рівня, «теорія змови без конкретних змовників». Піднесення особистого досвіду до статусу знання позбавляє потреби у будь-яких емпіричних доказах: якщо хтось відчуває утиски, значить вони реальні — «почуття важливіші за факти». Науковий підхід заперечується: провідна феміністка Джудіт Батлер проголосила категоризацію «насильницьким» та «тиранічним» методом. Неспростовність сягає досконалості у квір-теорії, де особливо цінують одночасне існування суперечливих поглядів та їхню непослідовність, а вже сама можливість сумніватися [в постмодерністських теоріях] «є наслідком привілейованого права вибору», каже Барбара Еплбаум.
Відверте заперечення здорового глузду подекуди заважає просуватися — мовляв, «дотримання строгих наукових концепцій обмежує участь у створенні смислів». Da, eto tak. Обтяжлива термінологія скрипить пінопластом і затягує в болото незрозумілих та водночас банальних сутностей, а довершує ці мисленнєві страждання плідна новомова теоретиків: «біовлада», «уречевлення», «мета-проясненість», «позиціональність», «іншування», «квіринг» та, пробачте, «гендерфакінг» здатні звалити найфлегматичнішого із дослідників. Провина тут не авторів чи українського перекладача — це визначальна ознака теорій. Втім, варто один раз всотати основи, як далі стане легше, адже патерн завше однаковий — моралізм, незбагненність, розмивання та вихід за межі дисциплін, доведення до абсурду й нескінченні претензії усім й уся.
«Цинічні теорії», цей путівник соціальними відносинами нового часу, допомагає нарешті висловити давно назріле нескінченними категоризуваннями, пригнобленнями та дискримінаціями — за всіма цими маніпуляціями губиться Людина. Пекроуз і Лінсдей підкреслюють, що «теорії» нехтують однаково найнижчим та найвищим рівнями — індивідом та нацією чи спільнотою — на користь локальних об’єднань навколо численних ідентичностей, котрі вважаються монолітними носіями унікального досвіду. Ця «наука» роздроблює суспільство та механізує людські стосунки, достоту витравлює гуманізм й полишає лише голу агресію, розбрат та ворожість.
Чи не найважливіше, що критика ця походить не від звичних правих алярмістів, а від «лівих лібералів» — автори називають себе «відданими цінностям гендерної, расової і ЛГБТ-рівності». Точніше, «називали», адже Джеймс Ліндсей відтоді поміняв лівоцентризм на табір «правого лібералізму» імені пресвятих Маска, Трампа й Пітерсона — таку саму пародію на життя, де лишень замість «соціальної справедливості» неофітів зваблюють свободою слова й особистості. Ліндсей дистанціювався від підтримки Україні у війні загадково-конспіративним «ми й гадки не маємо, що коїться в Україні», називав бойкот російського й «звичайних» росіян «расизмом етнічного типу» та підспівував прокремлівському блогеру, котрий протиставляв «справжніх лідерів своїх народів» Путіна та Сі Цзіньпіна «відірваним від життя» західним лідерам. «До біса їх — знайдемо мотузку й змусимо їх гойдатися на ліхтарному стовпі» — «Погоджуюся, вони заслуговують на свинцеву пілюлю», — відповідала людина, котра писала, що лібералізм «невіддільний від гуманізму»
Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса в «інтелектуальній автобіографії» «Поклик племені» писав: «яка користь від блискучого інтелекту [Сартра], якщо після відвідин Совєтського Союзу у п’ятдесяті, у найгірший період ГУЛАГу, він заявив, що свобода критики тут є абсолютною?», а в полеміці з Камю «не просто заперечив існування сталінських концентраційних таборів: він виправдав їх існування заради побудови безкласового суспільства». Те саме хочеться закинути й цим мудрагелям, котрі повчають молодь моралі, однак на ділі не здатні відповісти на одне елементарне питання.
Деволюція одного з авторів виглядає чудовим епілогом праці — нехай цинізм у третьому тисячолітті продукує переважно лівий спектр, цинізм справа довершує картину. «Цинічні теорії» геть не постраждали від цього прикрого ексцесу, що зайве підкреслює різнобічні небезпеки для обстоюваних цінностей — демагогія та доктринерство завше загрожуватимуть здоровому глузду, науковому баченню та критичному мисленню.
Рекомендую.
відгук від Олега Карпюка
Рецензія з книжкового блогу "Карпюк пише про книжки" Відповісти
Олександр Бугела 02.10.2023 09:06
2) Квір-теорія; 3) Критична расова теорія; 4) Фемінізм та гендерні студії; 5) Дослідження інвалідності та гладкості; 6) ...тощо.
Особливо цінною ця книга є тим, що її написали представники ліберального суспільства: Гелен Плакроуз, ліберальна політична письменниця й спікер та Джеймс Ліндсей, математик з досвідом роботи в галузі фізики, що вивчає психологію релігії, авторитаризм та екстремізм. Отже, українські ліволіберальні прогресисти не зможуть сказати, що це пропаганда правих або релігійних фундаменталістів.
Ба, більше автори самі багаторазово наголошують на тому, що вони підтримують боротьбу проти теократії, патріархальності, колоніалізму, фашизму і інших форм дискримінації у тому числі гендерної.
Автори обачно і часто наголошують на своїх поглядах (мабуть, щоб не бути звинувачуваними у "всіх гріхах"):
"Ми не прагнемо підірвати ліберальний фемінізм, антирасистский активізм чи компанії за рівні права ЛГБТ. Навпаки, до написання цієї книжки нас спонукала відданість цінностям гендерної, расової та ЛГБТ-рівності".
Однак, саме ці ліберальні автори підготували дуже інформативну працю з систематичним розбором сучасних прогресистських течій, з якими ми дуже скоро зіштовхнемся.
У наступних дописах я скажу декілька слів про критику цих ліберальних авторів і їх книжки з право-консервативних позицій, тим не менш однозначно раджу прочитати цю книгу та ознайомитись з її основними тезами. Українське студентство вже індоктриноване прогресистською ідеологією і дуже скоро широкі маси українського суспільства піддадуться масштабному та інтенсивному активізму «пробудженої» молоді.
nf________________
"Також вплив Теорії помітний у їхніх спрощенських заявах, що суспільство поділене на панівні та маргіналізовані ідентичності й базуються на невидимих системах вищої білої раси, патріархальності, гетеронормативності, ейболізму та фетфобії. Ми маємо справу з продовжуваним демонтажем таких категорій, як знання і переконання, розум і емоції, а також чоловіки та жінки. Водночас зростає тиск цензурування нашої мови згідно з Істиною Відповідно до Соціальної Справедливості. Ми бачимо радикальний релятивізм у вигляді подвійних стандартів: наприклад, заяви про те, що лише чоловіки можуть бути сексистами і лише білі люди – расистами, а також тотальне відкидання послідовних принципів недискримінації.
…
Отож ця книжка представляє філософську ліберальну критику «Науки» (комплексу прогресистських теорії – прим. автора) й активізму Соціальної Справедливості (у розумінні посмодерністів і прогресистів – прим. автора). Ми заявляємо, що ця «Наука» і цей активізм не ведуть до соціальної справделивості та рівності. (стор. 20-22)" Відповісти
Дивитися ще відгуки
Читачі найчастіше обирають
Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"