«Старший боярин»

 

Проза Тодося Осмачки (1895—1962) – одне з найяскравіших свічад, яке відбивало світло і темряву совєтської епохи. Його перу належать і вражаючі літописи злочинного винищення українства, і казкова й лірична повість «Старший боярин», яка відлунює екзистенціалістським мотивам «Нудоти» Сартра і «Чужинця» Камю. Головний герой твору, вчорашній семінарист Гордій Лундик, закохується в дівчину, яка суджена іншому, а на її весілля його кличуть лише старшим боярином. Трагедія самотності спонукає замислитися над глибшим питанням: хто є людина в цьому світі, як не мисляча соломинка, яку несе бурхливе море буття? Чи справді вона є володарем свого життя? Але визволити людину з цієї безвиході здатна любов, яка долає самотність і розгубленість людини у Всесвіті. “Людино, глянь у світ і збагни де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі... І роковані на поталу комусь страшному і незбагненному... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання...”