Книга «Сонячні дні»

Невідомі сторінки історії. Вісімнадцятий рік минулого століття, Громадянська війна, чоловік, жінка, дитина Історія не знає жалю до маленької людини в цьому світі. Революції перемелюють кістки і тих, хто їх розв’язує, і тих, хто не має й не хоче мати жодного стосунку до них.

"Ось і Курилкинський провулок, тут немає тротуару, вузька вуличка в’ється поміж обідраних будинків, праворуч низкою вишукувалися ліхтарі, які потім зникають за рогом. Спочатку Мартинукас не може второпати, що тут коїться. Дітлахи обступили перший ліхтар і підстрибують навколо нього, немов пташки, яким насипали зерна. Потім вони тікають далі, залишаючи позаду ліхтар із людиною, що плавно гойдається на ньому. Хлопчик бачить чисті голі ноги з акуратно підрізаними нігтями, а колір ніг – чомусь жовтий. Мартинукас задирає голову вгору. Стегна й литки чоловіка щільно обтягнуті у штани-галіфе з червоними лампасами по боках. Білий його мундир увесь у червоних плямах, а ще вище, навколо шиї офіцера намотаний брудний зашморг. Мартинукас уважно розглядає обличчя повішаного. Він бачить білки його закочених очей, пасмо волосся, яке склеїлось і звисло на його чоло. Дитину дивує фіолетовий язик, що звисає аж до самого кінця підборіддя мерця. Над головою повішаного висить ліхтар. У нього давно вибите скло, а керосиновий пальник злегка хитається звисаючи через край, і мертвець теж повільно гойдається. Його права рука вдаряється об галіфе, і Мартинукас чує в тиші порожнього провулку цей глухий звук й відразу зауважує, що на руці відрізано безіменний палець, а рана – того ж кольору, як і той висунутий задовгий язик. Мартинукас відвертається від повішаного, однак йому нестримно кортить поглянути знов. Напроти нього висить вивіска перукарні, на ній намальований чоловік із кольором обличчя, точнісінько як у повішаного. Тепер бажання обернутися стає ще дужчим. Чи колір обличчя повішаного й намальованого чоловіків насправді однаковий? Він обертається й чує стук власного серця...

І стрімголов біжить туди, звідки лине жартівливий дитячий сміх"