Книга «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання»
Артикул: 709427
Книга в наявності
Відправка: 25.08.2025
Характеристики
| Автор | Сергій Громенко |
| Видавництво | Наш Формат |
| Рік видання | 2021 |
| Палітурка | тверда |
| ISBN | 978-617-7973-08-8 |
| Кількість сторінок | 352 |
| Мова | українська |
| Розмір | 140 x 210 мм |
Сергій Громенко - «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання»
Ціна
270 грн
До відділення "Нової пошти"
у Вашому місті
До відділення Укрпошти
у Вашому місті
Міжнародні відправлення
(авіа-транспортом або наземним шляхом)
Самовивіз
Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).
Повернення товару
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
10% з кожної проданої книжки видавництва "Наш Формат" ми передаємо на книжки для ЗСУ
Забрати в книгарні "Наш Формат"
сьогодні до 20:00
Про що книга «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання» автора Сергій Громенко
Крим - це Україна!
Тематика
Історія України, ХХ століття, визвольні змагання, Павло Скоропадський, Крим.
Про книгу «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання» Сергія Громенка
Чий Крим зараз і кому він має належати в майбутньому? Яким мусить бути статус півострова: незалежна держава, член союзу або суб’єкт федерації, автономія чи регіон під іноземним протекторатом? Кому має належати право управління Кримом — етнічній більшості чи корінним народам? Як Україні поводитися з півостровом — дати йому якнайширші повноваження чи запровадити пряме керування з Києва, умовляти кримців добрим словом чи запровадити безжальну економічну блокаду? Ні, це питання не з порядку денного 2014 року після російської анексії Криму — вони постали перед Україною ще сто років тому.
Для кого ця книга
Для широкого кола читачів, поціновувачів історії, всіх, хто хоче дослідити міжнародні суперечки навколо статусу Криму і спроби розв’язати проблему його належності, а також дізнатись про перебіг кримсько-українських відносин, які коливалися від безкомпромісної економічної боротьби (навіть зі стріляниною на кордоні) до переговорів про права нового регіону в складі України.
Чому ця книга
Ця книжка розповідає, як реагували на виклики щодо Криму Українська Держава й міжнародна спільнота наприкінці Першої світової війни.
Про автора
Сергій Громенко — кримчанин, кандидат історичних наук, оглядач «Крим.Реалії» («Радіо Свобода»). Автор шести книжок про півострів. Лауреат V Міжнародного конкурсу імені Єжи Гедройця (2011) та фіналіст Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» (2019).
Книги, схожі за тематикою
- «Скоропадський. Спогади 1917-1918 (Український переклад)» Павло Скоропадський, «Наш Формат», 2017 рік
- «Маннергейм. Спогади у двох томах» Карл Маннергейм, «Наш Формат», 2020 рік
Відгуки відомих особистостей про книгу «Скоропадський і Крим. Від протистояння доприєднання» Сергія Громенка»
Книжка не лише деталізує портрети Сулькевича і Скоропадського, а й повертає у вітраж нашої історії абриси справжнього, не спотвореного російськими ідеологами Криму часів перших визвольних змагань. Вона не лише про минуле, а й про майбутнє, у якому Україна і Крим більше не мають припускатися помилок.
Віталій Гайдукевич, журналіст, ведучий 5 каналу
Книжка дає безліч матеріалу для думання. Кримські події понад сто років тому повчальні як приклад непростого поєднання прагнень і зіткнення інтересів багатьох історичних акторів — українців, кримських татар, росіян білих і червоних, німців тощо. Потяг Української Держави до Чорноморії не був всіяний тернами. Але нас нестримно тягнуло туди, бо там були наші землі, люди і флот.
Вахтанг Кіпіані, головний редактор «Історичної правди»
Цитати
Про перші хвилі червоного терору в Криму
Своєрідною «репетицією» погромів можна вважати розстріли офіцерів Чорноморського флоту севастопольськими матросами 28–30 (15–17) грудня 1917 року. Тоді, прикриваючись «помстою» за переслідування після придушення революції 1905 року, корабельні команди міноносців «Гаджибей» та «Фідонісі» убили понад 30 своїх командирів, а всього в місті загинули 128 офіцерів. Тоді ж ці події охрестили «Варфоломіївськими ночами». Після цього Севастопольський ВРК постановив: обшуки й арешти можуть проводитися тільки за ордерами, а справи мають розбиратися слідчими комісіями та розглядатися на відкритих засіданнях ревтрибуналу.
Про позицію Скоропадського щодо Криму
На початку червня 1918 гетьман Скоропадський в інтерв’ю кореспонденту одного австрійського видання наголошував: «Насамперед нам потрібен союз із Кримом, Чорне море — це шлях для України отримати доступ до морів. Нам потрібен військово-морський флот для нашої торгівлі та для нашого позиціонування як держави, а тому потрібні гавані, які можна знайти лише в Криму». А 12 червня МЗС УД скерувало австро-угорському послу Йозефу Форгачу ноту, в якій підкреслювало необхідність включення Криму до складу України з огляду на тісні економічні, політичні та етнографічні зв’язки. Уже тоді за півостровом передбачалося збереження автономного статусу.
Огляди на книгу
Володимир В'ятрович Військовій агресії та окупації Криму передувало опанування Росією інформаційного поля півострова. Воно поширювалося не лише на сьогодення, але й на минуле Криму, яке представлялась виключно з російської точки зору. Спроби вписати історію Криму та кримських татар в загальний український наратив реалізовуються щойно після 2014. Одним із тих, хто «відвойовує» для України минуле Криму є історик та публіцист Сергій Громенко. Працюючи в Українському інституті національної пам‘яті він був редактором і співавтором збірника статей «Наш Крим. Неросійські історії українського півострова», автором науково-популярної книги «Забута перемога», писав тексти на кримську тематику до інформаційних виставок Інституту. «Скоропадський і Крим» видання, яке продовжує тему Криму в роки української революції 1917-1921 років. В центрі уваги дослідження суперечки довкола півострова у драматичному 1918, коли вирішувалося чи можливою є його незалежність, чи він стане частиною України, Росії (білої чи червоної), Туреччини чи навіть Німеччини. Наскрізною лінією тексту є доля двох генералів Скоропадського і Сулькевича, яким судилося стати чільними політиками України та Криму, та, на шкоду обом, не судилося домовитися про співпрацю. Це важкий урок історії, але його засвоєння робить нас сильнішими і наближає момент повернення Криму. Дякую автору та видавництву Наш Формат і рекомендую читати. 71 0 Олег Карпюк Становище кримських татар у Російській імперії було ще гіршим, ніж українців: до спільного національного та соціального безправ'я додавався відвертий релігійний тиск. У результаті колоніальних дій імперської влади частка кримських татар на півострові скоротилася з понад 95% у 1783-му до 29% у 1917-му. Після падіння російського самодержавства 7 квітня 1917 року на півострові утворився орган національно-культурного самоврядування — Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, скорочено — Мусвиконком, який очолив син імама Номан Челебіджіхан. Мусвиконком орієнтувався на Тимчасовий Уряд, аж допоки «Контррозвідувальне бюро» не заарештувало Челебіджіхана — тоді почали шукати порозуміння з Центральної Радою. Однак українці мало що могли запропонувати Криму, а в ІІІ Універсалі взагалі відмовилися від півострову — до території України увійшла «Таврія (без Криму)». Цей документ пізніше стане однією з основних проблем для українських дипломатів. 28 листопада 1917 року в Криму провели вибори до Курултаю , які за рівнем демократичності та рівноправності були найпрогресивнішими в тодішньому мусульманському світі. Челебіджіхан оголосив, що «Курултай не для того, щоб поширювати свою владу» і «має на увазі не лише одних татар» — «його погляди звернені до інших народностей». Челебіджіхан будував цілком модерну державу: він бачив Крим «Швейцарією» та постійно наголошував на рівних з іншими народами правах. Проте втілити плани в життя йому не судилося: в грудні 1917-го владу захопили ліворадикальні сили, які утворили Таврійський Військово-революційний комітет. Збільшовичені маси робітників, матросів та анархістів завоювали півострів протягом кількох місяців і 4 лютого 1918 року в Криму офіційно проголосили владу совєтів. Паралельно із завоюваннями розгортався і червоний терор: ще в грудні 1917 року матроси вбили понад 128 офіцерів. Одним з перших в Сімферополі вбили дитячого благодійника і мецената Червоного Хреста Франца Шнейдера. Номана Челебіджіхана заарештували та доправили до севастопольської в'язниці, звідки його силою вивели матроси 23 лютого 1918 року, катували і зрештою вбили. Розтерзане тіло кримськотатарського лідера разом з іншими закинули в кузов автомобіля і відвезли до Графської пристані. Тіла повантажили на баржі, відвезли подалі від берега і скинули в море. Так встановлювалася влада робітничих та селянських совєтів. 21 березня 1918 року Німеччина ухвалила рішення заволодіти Кримом — цим більшовицьким «розбійницьким» гніздом. Водночас влада УНР нарешті дійшла висновку, що Крим має бути в складі України, тож 10 квітня військовий міністр Жуковський поставив завдання заволодіти Кримом, випередивши кайзерівську армію. Так стартувала одна з найуспішніших у військовій історії УНР операція — похід Болбочана на Крим. 24 квітня 1918 року окремі українсько-татарські кінні загони дійшли до околиць Севастополя , а тамтешні зневірені більшовики надіслали телеграму до Центральної Ради з проханням про негайне перемир'я. Але на цьому славетна операція скінчилася: вже 25 квітня німецькі війська оточили позиції Болбочана та висунули ультиматум про виведення військ. Політики провалили військовий успіх — полковнику повідомили, що варто прийняти вимоги німців. Болбочан відступив, і українські прапори в Керчі, Феодосії та Севастополі почали спускати. Попри назву, в якій фігурує прізвище Ясновельможного Пана Гетьмана, Скоропадський з'являється десь на другій третині книги, коли починається наступний етап історії Криму — під німецьким пануванням. 29 квітня 1918 року на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві Павла Скоропадського проголосили гетьманом і того самого дня він став Гетьманом Української Держави. Скоропадський вважав, що «Україна без Криму не може жити, це буде якийсь тулуб без ніг». Крим має належати Україні, байдуже, на яких умовах, буде це повне злиття чи широка автономія, це повинно залежати від бажання самих кримців, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення. Становище Криму було вкрай недобрим: адміністративні органи сильно зруйновані, державні банки і кредитні установи керуються «радянськими декретами», українських грошей не беруть ніде, за винятком залізниць. Місцева влада функціонує за більшовицькими розпорядженнями і наказами німців. Люди розчаровані бездіяльністю судової влади щодо покарання більшовиків за криваві злочини. Непокаране зло зростає. 27 травня на засіданні Ради Міністрів Української Держави прийняли амбітний план повернення української влади на півострів, асигнували на Севастопольський порт 1 000 000 рублів та виділили «цукор та інші необхідні населенню міста Севастополя продукти». Україна також зберігала контроль над залізницею, а тому всі станції були перейменовані українською, та витрачала кошти на утримання пошти й телеграфу, і навіть таких дрібниць, як утримання кінських депо. 6 червня «за згодою німецького командування» влада в Криму перейшла до колишнього царського генерала, литовського татарина, Сулеймана Сулькевича. Відносини з новою владою не склалися від самого початку. Ще 4 червня до Євпаторії прибув повітовий староста від Української Держави Байдак із наказом перейняти всі управлінські справи на місцях від колишніх повітових комісарів Тимчасового уряду. Байдак доповідав, що в Євпаторії «майже весь склад службовців у місті та більшість інтелігенції українці, а також є серед службовців кілька татар, але вони аж ніяк на самостійники». Однак вже 7 червня генерал Сулькевич розпорядився, щоб «ні в які зносини з урядом України не вступати і вимоги їхні не виконувати». У день формального початку діяльності крайового уряду із Сімферополя до Києва надійшла телеграма нового керманича Криму: Сулькевич у дуже зухвалій формі заявив, що «української мови не розуміє», і надалі наполягав, щоб до його уряду зверталися російської мовою. Хоча все листування та взагалі усі офіційні зносини як з німцями, так і з усіма іншими державами відбувалися українською мовою, а відповідали їхньою мовою. Так було прийнято. Початок відносин був вкрай поганим. Брестський мир 3 березня 1918 року зафіксував необхідність укладення мирного договору між УНР та совєтською Росією. Русскіє заявили, що не беруть участі у війні проти України: в Україні, мовляв, триває «громадянська війна між двома частинами українського народу», а русскіє лише «гаряче співчувають трудящим масам». Нічого не міняється. Русскіє затягували перемовини і твердо стояли на позиції «Крим наш». Росія тісно пов'язала свої права на Крим із владою совєтів, як вона це сама оголосила 26 вересня 1918 року в телеграмі Україні: «суверенітет РСФРР... діє на підставі влади рад робітників і селян». Червоний терор — дуже дивна підстава для влади, але для імперців все виглядало логічним. 25 червня розпочалася економічна війна між Українською Державою та Кримом. США покладали вину за конфлікт на Сулькевича та його «безтактність» по відношенню до України, натомість справжніми винуватцями конфлікту були німці, які «підвісили» становище Криму. Війна велася також і за кордон: уряд Сулькевича зазіхав на Чонгар і Арабатську стрілку — її врятував український військовий комендант Генічеська полковник Олександр Лосієвський, який діяв на випередження, розмежував кордон поперек стрілки та провів референдум на користь України. Проте Україна втратила Перекоп — німці змусили українців покинути населений пункт та перемістили кордон на 8 верст на північ. До Криму припинили ввезення усіх видів продовольства, тож на півострові заборонили вільну торгівлю хлібом і перейшли на карткову систему споживання. У серпня митна війна увійшла у розпал: кримські садоводи особливо потребували пиломатеріалів для зберігання овочів та цукру для консервування. Ціни на всі продукти страшенно підскочили. Над півостровом нависла примара голоду через рекордно низькі врожаї зернових, а ще частину зібраного вивозили як плату до Німеччини. Розпочалися голодні страйки (часто — жіночі, позаяк жінки змушені були вистоювати в довжелезних чергах). Крим намагався відігратися за допомогою монополії на сіль та обклав митом вивіз солі до України. Німці нагадували, що Кримський уряд є не державним, а крайовим, тобто без права самостійних політичних стосунків з іншими державами, чим схиляли до перемовин з Україною. 18 вересня уряд Сулькевича надіслав до Києва телеграму про готовність до переговорів про форму державного об'єднання з Україною. Того ж вечора Рада Міністрів Української Держави постановила припинити митну війну. Офіційна делегація вирушила з Криму 26 вересня; Сулькевич інструктував усіляко відтягувати остаточне рішення та зосередитися на економічних питаннях — політичні мали обговорюватися лише опісля. Україна запропонувала Криму якнайширшу автономію з окремим урядом, місцевим законодавством, судовою владою та самостійним бюджетом. Україна керувала зовнішньою політикою, мала флот і армію, а єдиною «поступкою» з боку Криму мало бути затвердження місцевих законів Паном Гетьманом. Але навіть такі щедрі пропозиції кримська делегація підняла на багнети. Кримчани заявили, що угода становить «проєкт поневолення», а потім навіть оголосили, що не мають повноважень укладати такі договори — ті, мовляв, «потребують затвердження народом». Перемовини скінчилися безрезультатно, та попри це Україна не просто припинила економічну блокаду півострова, але й демонтувала митні пости. Наказами по Морському міністерству 13 жовтня Київ відновив фінансування Чорноморського флоту та 24 жовтня Севастопольського порту — по 1 млн карбованців за кожною з усіх трьох статей видатків. Ймовірно, обидві сторони перемовин з оптимізмом дивилися у майбутнє попри різке завершення перемовин. Проте це був початок кінця. 11 листопада 1918 року в Німеччині почалася революція і армія капітулювала. Німецькі війська покинули Крим і уряд Сулькевича відійшов у минуле. 10 грудня 1918 року в кримській столиці на крайовому з'їзді земств і міст ухвалили положення про «об'єднання і відродження Росії». В Києві тим часом, 14 грудня, війська Директорії увійшли до столиці та захопили владу. Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Напружені стосунки Криму та України скінчилися, і обом довелося заплатити високу ціну за неспроможність домовитися та разом виступити проти більшовизму — на них чекали воєнна поразка і окупація, втрата державності, червоний терор та голод 1921-1923 рр., що на півострові набув катастрофічних масштабів. Українці та, особливо, кримські татари продовжують сплачувати цю ціну — якраз під час читання промайнула новина про нові обшуки ФСБ у кримських татар на півострові. Їхнє переслідування вже стало буденністю в роки після окупації Криму. Пан Громенко добре попрацював та перетворив солідний пласт історичних документів на доступну книгу про відносини України з Кримом під час короткого «перепочинку» від більшовицького терору. Інколи книгу хочеться «причесати» в сторону більшої «популярності» — матеріал про нагороди двох генералів чи скрупульозне дублювання дат за двома стилями часом видається надмірним. Апетит з їдою прибуває — історія Криму видається аж надто цікавою, тож хотілося б більш насиченого тексту. Дякую автору та видавництву за актуалізацію Криму в українському інфопросторі та особливо рекомендую книгу для поглиблення обізнаності з історією відносин півострова та України. 71 0
Відгуки про книгу «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання»
Лариса Остаповська 31.10.2023 13:40
Висока ціна, яку довелось заплатити Криму і Україні, за неспроможність домовитись сто років тому.
Вдячна видавництву і Публічній бібліотеці ім.Лесі Українки для дорослих міста Києва за можливість почитати і глибше ознайомитись з історією відносин півострова та України.
Відповісти
Олег Карпюк 27.10.2023 10:37
28 листопада 1917 року в Криму провели вибори до Курултаю, які за рівнем демократичності та рівноправності були найпрогресивнішими в тодішньому мусульманському світі. Челебіджіхан оголосив, що «Курултай не для того, щоб поширювати свою владу» і «має на увазі не лише одних татар» — «його погляди звернені до інших народностей». Челебіджіхан будував цілком модерну державу: він бачив Крим «Швейцарією» та постійно наголошував на рівних з іншими народами правах. Проте втілити плани в життя йому не судилося: в грудні 1917-го владу захопили ліворадикальні сили, які утворили Таврійський Військово-революційний комітет. Збільшовичені маси робітників, матросів та анархістів завоювали півострів протягом кількох місяців і 4 лютого 1918 року в Криму офіційно проголосили владу совєтів.
Паралельно із завоюваннями розгортався і червоний терор: ще в грудні 1917 року матроси вбили понад 128 офіцерів. Одним з перших в Сімферополі вбили дитячого благодійника і мецената Червоного Хреста Франца Шнейдера. Номана Челебіджіхана заарештували та доправили до севастопольської в'язниці, звідки його силою вивели матроси 23 лютого 1918 року, катували і зрештою вбили. Розтерзане тіло кримськотатарського лідера разом з іншими закинули в кузов автомобіля і відвезли до Графської пристані. Тіла повантажили на баржі, відвезли подалі від берега і скинули в море. Так встановлювалася влада робітничих та селянських совєтів.
21 березня 1918 року Німеччина ухвалила рішення заволодіти Кримом — цим більшовицьким «розбійницьким» гніздом. Водночас влада УНР нарешті дійшла висновку, що Крим має бути в складі України, тож 10 квітня військовий міністр Жуковський поставив завдання заволодіти Кримом, випередивши кайзерівську армію. Так стартувала одна з найуспішніших у військовій історії УНР операція — похід Болбочана на Крим. 24 квітня 1918 року окремі українсько-татарські кінні загони дійшли до околиць Севастополя, а тамтешні зневірені більшовики надіслали телеграму до Центральної Ради з проханням про негайне перемир'я. Але на цьому славетна операція скінчилася: вже 25 квітня німецькі війська оточили позиції Болбочана та висунули ультиматум про виведення військ. Політики провалили військовий успіх — полковнику повідомили, що варто прийняти вимоги німців. Болбочан відступив, і українські прапори в Керчі, Феодосії та Севастополі почали спускати.
Попри назву, в якій фігурує прізвище Ясновельможного Пана Гетьмана, Скоропадський з'являється десь на другій третині книги, коли починається наступний етап історії Криму — під німецьким пануванням. 29 квітня 1918 року на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві Павла Скоропадського проголосили гетьманом і того самого дня він став Гетьманом Української Держави. Скоропадський вважав, що «Україна без Криму не може жити, це буде якийсь тулуб без ніг». Крим має належати Україні, байдуже, на яких умовах, буде це повне злиття чи широка автономія, це повинно залежати від бажання самих кримців, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення.
Становище Криму було вкрай недобрим: адміністративні органи сильно зруйновані, державні банки і кредитні установи керуються «радянськими декретами», українських грошей не беруть ніде, за винятком залізниць. Місцева влада функціонує за більшовицькими розпорядженнями і наказами німців. Люди розчаровані бездіяльністю судової влади щодо покарання більшовиків за криваві злочини. Непокаране зло зростає. 27 травня на засіданні Ради Міністрів Української Держави прийняли амбітний план повернення української влади на півострів, асигнували на Севастопольський порт 1 000 000 рублів та виділили «цукор та інші необхідні населенню міста Севастополя продукти». Україна також зберігала контроль над залізницею, а тому всі станції були перейменовані українською, та витрачала кошти на утримання пошти й телеграфу, і навіть таких дрібниць, як утримання кінських депо.
6 червня «за згодою німецького командування» влада в Криму перейшла до колишнього царського генерала, литовського татарина, Сулеймана Сулькевича. Відносини з новою владою не склалися від самого початку.
Ще 4 червня до Євпаторії прибув повітовий староста від Української Держави Байдак із наказом перейняти всі управлінські справи на місцях від колишніх повітових комісарів Тимчасового уряду. Байдак доповідав, що в Євпаторії «майже весь склад службовців у місті та більшість інтелігенції українці, а також є серед службовців кілька татар, але вони аж ніяк на самостійники». Однак вже 7 червня генерал Сулькевич розпорядився, щоб «ні в які зносини з урядом України не вступати і вимоги їхні не виконувати». У день формального початку діяльності крайового уряду із Сімферополя до Києва надійшла телеграма нового керманича Криму: Сулькевич у дуже зухвалій формі заявив, що «української мови не розуміє», і надалі наполягав, щоб до його уряду зверталися російської мовою. Хоча все листування та взагалі усі офіційні зносини як з німцями, так і з усіма іншими державами відбувалися українською мовою, а відповідали їхньою мовою. Так було прийнято. Початок відносин був вкрай поганим.
Брестський мир 3 березня 1918 року зафіксував необхідність укладення мирного договору між УНР та совєтською Росією. Русскіє заявили, що не беруть участі у війні проти України: в Україні, мовляв, триває «громадянська війна між двома частинами українського народу», а русскіє лише «гаряче співчувають трудящим масам». Нічого не міняється. Русскіє затягували перемовини і твердо стояли на позиції «Крим наш». Росія тісно пов'язала свої права на Крим із владою совєтів, як вона це сама оголосила 26 вересня 1918 року в телеграмі Україні: «суверенітет РСФРР... діє на підставі влади рад робітників і селян». Червоний терор — дуже дивна підстава для влади, але для імперців все виглядало логічним.
25 червня розпочалася економічна війна між Українською Державою та Кримом. США покладали вину за конфлікт на Сулькевича та його «безтактність» по відношенню до України, натомість справжніми винуватцями конфлікту були німці, які «підвісили» становище Криму. Війна велася також і за кордон: уряд Сулькевича зазіхав на Чонгар і Арабатську стрілку — її врятував український військовий комендант Генічеська полковник Олександр Лосієвський, який діяв на випередження, розмежував кордон поперек стрілки та провів референдум на користь України. Проте Україна втратила Перекоп — німці змусили українців покинути населений пункт та перемістили кордон на 8 верст на північ.
До Криму припинили ввезення усіх видів продовольства, тож на півострові заборонили вільну торгівлю хлібом і перейшли на карткову систему споживання. У серпня митна війна увійшла у розпал: кримські садоводи особливо потребували пиломатеріалів для зберігання овочів та цукру для консервування. Ціни на всі продукти страшенно підскочили. Над півостровом нависла примара голоду через рекордно низькі врожаї зернових, а ще частину зібраного вивозили як плату до Німеччини. Розпочалися голодні страйки (часто — жіночі, позаяк жінки змушені були вистоювати в довжелезних чергах). Крим намагався відігратися за допомогою монополії на сіль та обклав митом вивіз солі до України.
Німці нагадували, що Кримський уряд є не державним, а крайовим, тобто без права самостійних політичних стосунків з іншими державами, чим схиляли до перемовин з Україною. 18 вересня уряд Сулькевича надіслав до Києва телеграму про готовність до переговорів про форму державного об'єднання з Україною. Того ж вечора Рада Міністрів Української Держави постановила припинити митну війну. Офіційна делегація вирушила з Криму 26 вересня; Сулькевич інструктував усіляко відтягувати остаточне рішення та зосередитися на економічних питаннях — політичні мали обговорюватися лише опісля.
Україна запропонувала Криму якнайширшу автономію з окремим урядом, місцевим законодавством, судовою владою та самостійним бюджетом. Україна керувала зовнішньою політикою, мала флот і армію, а єдиною «поступкою» з боку Криму мало бути затвердження місцевих законів Паном Гетьманом. Але навіть такі щедрі пропозиції кримська делегація підняла на багнети. Кримчани заявили, що угода становить «проєкт поневолення», а потім навіть оголосили, що не мають повноважень укладати такі договори — ті, мовляв, «потребують затвердження народом». Перемовини скінчилися безрезультатно, та попри це Україна не просто припинила економічну блокаду півострова, але й демонтувала митні пости. Наказами по Морському міністерству 13 жовтня Київ відновив фінансування Чорноморського флоту та 24 жовтня Севастопольського порту — по 1 млн карбованців за кожною з усіх трьох статей видатків. Ймовірно, обидві сторони перемовин з оптимізмом дивилися у майбутнє попри різке завершення перемовин.
Проте це був початок кінця. 11 листопада 1918 року в Німеччині почалася революція і армія капітулювала. Німецькі війська покинули Крим і уряд Сулькевича відійшов у минуле. 10 грудня 1918 року в кримській столиці на крайовому з'їзді земств і міст ухвалили положення про «об'єднання і відродження Росії». В Києві тим часом, 14 грудня, війська Директорії увійшли до столиці та захопили владу. Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.
Напружені стосунки Криму та України скінчилися, і обом довелося заплатити високу ціну за неспроможність домовитися та разом виступити проти більшовизму — на них чекали воєнна поразка і окупація, втрата державності, червоний терор та голод 1921-1923 рр., що на півострові набув катастрофічних масштабів. Українці та, особливо, кримські татари продовжують сплачувати цю ціну — якраз під час читання промайнула новина про нові обшуки ФСБ у кримських татар на півострові. Їхнє переслідування вже стало буденністю в роки після окупації Криму.
Пан Громенко добре попрацював та перетворив солідний пласт історичних документів на доступну книгу про відносини України з Кримом під час короткого «перепочинку» від більшовицького терору. Інколи книгу хочеться «причесати» в сторону більшої «популярності» — матеріал про нагороди двох генералів чи скрупульозне дублювання дат за двома стилями часом видається надмірним. Апетит з їдою прибуває — історія Криму видається аж надто цікавою, тож хотілося б більш насиченого тексту.
Дякую автору та видавництву за актуалізацію Криму в українському інфопросторі та особливо рекомендую книгу для поглиблення обізнаності з історією відносин півострова та України.
відгук від Олега Карпюка
Рецензія з книжкового блогу "Карпюк пише про книжки" Відповісти
Наталія Мусієнко 01.10.2023 07:22
Дивитися ще відгуки
Читачі найчастіше обирають 
390 грн
Рік видання: 2025
Палітурка: тверда
540 грн
Рік видання: 2025
Палітурка: тверда
430 грн
Рік видання: 2021
Палітурка: тверда
330 грн
Рік видання: 2021
Палітурка: тверда
430 грн
Рік видання: 2025
Палітурка: тверда
1 490 грн
Рік видання: 2015
Палітурка: тверда, матова
703 грн
Рік видання: 2022
Палітурка: м'яка
741 грн
Рік видання: 2024
Палітурка: тверда
450 грн
Рік видання: 2025
Палітурка: тверда
590 грн
Рік видання: 2019
Палітурка: тверда
972 грн
Рік видання: 2024
Палітурка: м'яка
350 грн
Рік видання: 2024
Палітурка: тверда
420 грн
Рік видання: 2024
Палітурка: м'яка
600 грн
Рік видання: 2020
Палітурка: м'яка
562 грн
Рік видання: 2017
Палітурка: м'яка
410 грн
Рік видання: 2025
Палітурка: м'яка
690 грн
Рік видання: 2025
Палітурка: тверда
767 грн
Рік видання: 2011
300 грн
Рік видання: 2021
Палітурка: тверда
400 грн
Рік видання: 2023
Палітурка: тверда
601 грн
Рік видання: 2011
Палітурка: м'яка
921 грн
Рік видання: 2018
Палітурка: м'яка
420 грн
Рік видання: 2024
Палітурка: тверда
Інші книги автора
421 грн
Рік видання: 2024
651 грн
Рік видання: 2024
Палітурка: тверда
Схожі товари
Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"