SALE. Ізраїль. Історія відродження нації Наш Формат - купити в інтернет-магазині Наш Формат

Ivanna Shepelchuk 08.11.2023 16:06

«Звідки така впертість і завзяття? Чому таке вдалося тільки євреям і нікому більше? Причин багато, але головну влучно сформулювала Голда Меїр: «У євреїв є секретна зброя - нам просто нікуди більше йти».

Ця книга стане потужним початком для ознайомлення із історією Ізраїлю та розуміння арабо-ізраїльського конфлікту.

Хоча книга не є художньою, але читається дуже легко. Автор максимально доступно та зрозуміло розповів історію створення та розвитку Держави Ізраїль.

У цій книзі ви знайдете усе, що потрібно для формування знань:
коли і ким було проголошено незалежність;
на яких територіях;
про війни;
розвиток економіки;
відродження івриту;
чому триває арабо-ізраїльський конфлікт і коли буде його закінчення і чи буде взагалі.

Укінці книги є додатки, у яких зібрано лаконічну інформацію про дійових осіб Ізраїлю, глосарій єврейських понять, текст декларації незалежності, каденції премʼєр-міністрів Ізраїлю, Президентів США та Ізраїлю, відомості про політичні партії
Це дуже важливо, адже можна у будь-який момент під час та після закінчення читання проглянути додатки та пригадати інформацію.

Однозначно, рекомендую! Ця книга стала стимулом ще більше читати і дізнаватися! Відповісти

0 0

Олег Карпюк 27.10.2023 09:47

Ізраїль вражає стороннього глядача, взяти хоча б його політичне життя, де «нові» праві під проводом Бенета скинули незмінного лідера «старих правих» Нетаньягу шляхом об'єднання з арабською ісламістською партією «РААМ» (!). Парламентаризм в демократичній державі підсовує різні сюрпризи та конфігурації, і такий устрій був притаманний Ізраїлю від початку його існування, що тим більш парадоксально з огляду на те, що євреї прибували до Сіону з недемократичних країн: з Російської імперії, нацистської Німеччини та арабських країн, які й досі не знають про таке досягнення модерну.

Євреї почали розколюватися задовго до заснування держави, коли на Шостому сіоністському конгресі 1903 року частина делегатів протестувала проти планів оселитися на територіях в Східній Африці. Існували також плани заснувати державу євреїв в Аргентині, Анголі, Мадагаскарі та навіть на Тасманії та Суринамі. Теодор Герцль, ідеолог сіонізму, усвідомив хибність таких проєктів і в 1904 році оголосив, що рішення можна знайти тільки в Палестині, в краї, який отримав дану назву після окупації Землі Ізраїля римлянами на початку першого тисячоліття.

Наприкінці 1870-х років у Палестині жило близько 27 000 євреїв головно в Єрусалимі — це були глибоко дуже бідні та глибоко релігійні люди, на життя яких епоха модерності майже не вплинула. Віра не долучилася до розбудови держави, позаяк релігійні антисіоністи вважали, що лише Бог має право привести євреїв на рідну землю, а от мова відігравала величезне значення. Сучасний іврит відродила одна людина — Еліезер Бен-Єгуда, який під час навчання в Сорбонні спостерігав глибокий вплив французької мови на французький націоналізм. У 1880 році він писав: «Я переконався: щоб отримати власну землю й вести незалежне політичне життя, нам потрібна спільна мова». Відродження і впровадження мови було нелегкою справою: пересічного переселенця не цікавив іврит, людоньки не поспішали на нього переходити і масово відвідували вистави на «общєпонятному» їдиші. Боротьба за іврит була класичною ситуацією «революційні еліти проти звичайних громадян», але простий нарід тут таки поступився.

Спротив мові не йде ні в яке порівняння зі спротивом арабів. Євреї скуповували землю в Палестині абсолютно легально, однак в 1881 році Османська імперія заборонила купувати земельні ділянки євреям і християнам, щоб запобігти переселенню. На щастя, Османська імперія швидко сконала, і в 1917 році євреї отримали право на свою землю у Декларації Бальфура: Британська імперія оголосила про створення в Палестині національного осередку єврейського народу. Араби відповіли насиллям і погромами; євреї нарощували збройний потенціал та військові сили.

Ізраїль виборював незалежність кров'ю на кожному етапі свого існування — цей урок державотворення червоною ниткою пронизує книгу. Майбутнє Ізраїля не була наперед визначеним навіть після резолюції ООН про поділ Палестини у 1947 році; лише збройний спротив євреїв завадив знищенню держави. Ґолдіс відверто ангажований і не впадає у скрупульозний розгляд моральних дилем, однак такий підхід виглядає набагато чеснішим за сумнозвісний «баланс думок». Попри піднесення армії та збройного спротиву мілітаристичний патос відсутній, а трагічні моменти боротьби за незалежність описані відверто, хоч автор і не терпить брехні: вбивство мирних арабських жителів у Дейр-Ясіні 9 квітня 1948 року називали «різаниною» з масовими зґвалтуваннями та загибеллю 250 жителів, натомість пізніше історики виявили, що зґвалтувань не було, а загинуло близько 100 осіб. Війна жорстока, і продовжується на сторінках підручників та вікіпедії.

Ґолдіс не ухиляється від згадки про трагічні сторінки історії Ізраїля, а їх вистачало. Була акція відплати за терористичні акти в Кібії, коли загинуло близько 50-60 арабів, в основному жінок та дітей; іммігрантів з арабських країн після евакуації розміщували в смердючих тимчасових таборах за колючим дротом; ганебною є справа єменських дітей, яких через упередження відбирали у батьків та передавали на усиновлення ашкеназьким євреям, до того ж сотні цих дітей загинули. Були й відверті політичні помилки, як каже обізнаний мудрий нарід, «договорняки»: сам Бен-Ґуріон визнавав, що поступка релігійним партіям у вигляді звільнення ультраордоксів від служби в армії — глибоко помилкове рішення. У його часи ця норма стосувалася 400 осіб на рік, а 2010 року призову не підлягали вже 62 500 ультраортодоксів — у 150 разів більше. Бен-Ґуріона також критикували за угоду про репарації з Німеччиною 1955 року: Ізраїль отримав такі необхідні для розбудови держави $755 мільйонів, проте опозиція називала угоду «торгівлею на крові». Урок книги очевидний: неможливо приготувати яєшню без того, щоб розбити яйця. Живі люди завжди помилятимуться, тим паче, коли стоїть колосальне, майже нереальне завдання побудувати всю державу з нуля. Державницький наратив пояснює, чому Наш Формат, який раніше випустив Бандеру, тепер заснував серію «Єврейська бібліотека» під егідою Єврейської конфедерації України, і відкрив її саме цією книгою. Це Україна, тут і не така еклектика можлива.

Пьотр Ібрагім Кальвас, поляк, який прийняв іслам і оселився в Александрії, у своїй чудовій книзі «Єгипет: харам, халяль» пояснював лютий антисемітизм єгиптян: араби ніколи не погодяться з існуванням Ізраїлю, бо його успіх — це більмо на оці арабського світу, який не здатен породити нічого схожого. Після відвертої та критичної розповіді про ісламське сьогодення Єгипту Кальвасу довелося покинути країну та оселитися на Мальті, тим часом, Ґордіс описує успіхи, з якими ніколи не змиряться араби: за шістдесят років незалежності економіка виросла в 50 разів, країна має найвищу кількість інженерів на душу населення, найбільшу кількість стартапів і найвищий рівень витрат на науково-дослідні роботи. Ізраїль посідав посідав друге місце після США за кількістю компаній, зареєстрованих на біржі NASDAQ, і за цим показником обганяв усі країни Європи, разом взяті. Ізраїль — єдина з двох країн, де наприкінці ХХ століття було більше дерев, ніж на початку: за цей час в рамках «Великого лісівництва» посадили більше 250 мільйонів дерев. Ще болісніше порівняння Ґордіс наводить у примітках: в рейтингу університетів за 2015 рік Єврейський університет в Єрусалимі посідав 67-ме місце, Техніон (аналог МІТ) — 77-ме, тоді як арабські країни попри нафтові гроші не мають жодного університету в топ-250. Найвище місце — 266-те — посів Університет нафти й корисних копалин імені короля Фахді в Саудівській Аравії, далі йде Національний університет науки і технологій Пакистану — 350-й. Більш ніж красномовно.

Совєцька держава недарма зображала в пропагандистських карикатурах «сіоністів» поруч з «українськими буржуазними націоналістами» — попри всі очевидні нюанси та відмінності проблеми державотворення в умовах ХХ століття неодноразово викликають дежавю: від відносин з населенням, яке заперечує існування власної держави, до взаємодії з міжнародними організаціями, які методично критикують захист своєї землі, водночас, не бачать проблем в діях «тієї сторони». Європейські країни тоді, як і зараз, чутливо реагували на ембарго на постачання нафти будь-якій країні, яка підтримає Ізраїль у війні Судного дня. У 1975 році ООН навіть визнала сіонізм «формою расизму» — цей абсурд скасували лише в 1991 році. У 2004-2012 роках ООН ухвалила 314 (!) резолюцій стосовно Ізраїлю — це майже 40% УСІХ резолюцій за цей період і вшестеро більше, ніж щодо будь-якої іншої країни. Human Rights Watch, яка з 2014 року системно критикує Україну за військові дії та дискримінацію жителів ОРДЛО, поводиться аналогічно: організація постійно звинувачує Ізраїль у порушенні прав людини, хоча знає, що «Хамас» і «Хезболла» ведуть обстріли з густонаселених районів, свідомо перетворюючи житлові квартали на поле бою. Щось мені це нагадує.

Невідповідність обіцянок на обкладинці змісту книги завше викликає бурхливу реакцію, тож відзначу тут протилежне: «Ізраїль» дійсно коротко і змістовно розповідає історію єврейської держави. Обізнані відкриють для себе не так багато нового, але стислість та динамічність розповіді як мінімум допоможуть впорядкувати думки та дати певне уявлення про Ізраїль. Тверда п'ятірка і моя рекомендація.

відгук від Олега Карпюка
Рецензія з книжкового блогу "Карпюк пише про книжки" Відповісти

0 0

Карпюк Олег 16.01.2023 13:45

Ізраїль вражає стороннього глядача, взяти хоча б його політичне життя, де «нові» праві під проводом Бенета скинули незмінного лідера «старих правих» Нетаньягу шляхом об'єднання з арабською ісламістською партією «РААМ» (!). Парламентаризм в демократичній державі підсовує різні сюрпризи та конфігурації, і такий устрій був притаманний Ізраїлю від початку його існування, що тим більш парадоксально з огляду на те, що євреї прибували до Сіону з недемократичних країн: з Російської імперії, нацистської Німеччини та арабських країн, які й досі не знають про таке досягнення модерну.

Євреї почали розколюватися задовго до заснування держави, коли на Шостому сіоністському конгресі 1903 року частина делегатів протестувала проти планів оселитися на територіях в Східній Африці. Існували також плани заснувати державу євреїв в Аргентині, Анголі, Мадагаскарі та навіть на Тасманії та Суринамі. Теодор Герцль, ідеолог сіонізму, усвідомив хибність таких проєктів і в 1904 році оголосив, що рішення можна знайти тільки в Палестині, в краї, який отримав дану назву після окупації Землі Ізраїля римлянами на початку першого тисячоліття.

Наприкінці 1870-х років у Палестині жило близько 27 000 євреїв головно в Єрусалимі — це були глибоко дуже бідні та глибоко релігійні люди, на життя яких епоха модерності майже не вплинула. Віра не долучилася до розбудови держави, позаяк релігійні антисіоністи вважали, що лише Бог має право привести євреїв на рідну землю, а от мова відігравала величезне значення. Сучасний іврит відродила одна людина — Еліезер Бен-Єгуда, який під час навчання в Сорбонні спостерігав глибокий вплив французької мови на французький націоналізм. У 1880 році він писав: «Я переконався: щоб отримати власну землю й вести незалежне політичне життя, нам потрібна спільна мова». Відродження і впровадження мови було нелегкою справою: пересічного переселенця не цікавив іврит, людоньки не поспішали на нього переходити і масово відвідували вистави на «общєпонятному» їдиші. Боротьба за іврит була класичною ситуацією «революційні еліти проти звичайних громадян», але простий нарід тут таки поступився.

Спротив мові не йде ні в яке порівняння зі спротивом арабів. Євреї скуповували землю в Палестині абсолютно легально, однак в 1881 році Османська імперія заборонила купувати земельні ділянки євреям і християнам, щоб запобігти переселенню. На щастя, Османська імперія швидко сконала, і в 1917 році євреї отримали право на свою землю у Декларації Бальфура: Британська імперія оголосила про створення в Палестині національного осередку єврейського народу. Араби відповіли насиллям і погромами; євреї нарощували збройний потенціал та військові сили.

Ізраїль виборював незалежність кров'ю на кожному етапі свого існування — цей урок державотворення червоною ниткою пронизує книгу. Майбутнє Ізраїля не була наперед визначеним навіть після резолюції ООН про поділ Палестини у 1947 році; лише збройний спротив євреїв завадив знищенню держави. Ґолдіс відверто ангажований і не впадає у скрупульозний розгляд моральних дилем, однак такий підхід виглядає набагато чеснішим за сумнозвісний «баланс думок». Попри піднесення армії та збройного спротиву мілітаристичний патос відсутній, а трагічні моменти боротьби за незалежність описані відверто, хоч автор і не терпить брехні: вбивство мирних арабських жителів у Дейр-Ясіні 9 квітня 1948 року називали «різаниною» з масовими зґвалтуваннями та загибеллю 250 жителів, натомість пізніше історики виявили, що зґвалтувань не було, а загинуло близько 100 осіб. Війна жорстока, і продовжується на сторінках підручників та вікіпедії.

Ґолдіс не ухиляється від згадки про трагічні сторінки історії Ізраїля, а їх вистачало. Була акція відплати за терористичні акти в Кібії, коли загинуло близько 50-60 арабів, в основному жінок та дітей; іммігрантів з арабських країн після евакуації розміщували в смердючих тимчасових таборах за колючим дротом; ганебною є справа єменських дітей, яких через упередження відбирали у батьків та передавали на усиновлення ашкеназьким євреям, до того ж сотні цих дітей загинули. Були й відверті політичні помилки, як каже обізнаний мудрий нарід, «договорняки»: сам Бен-Ґуріон визнавав, що поступка релігійним партіям у вигляді звільнення ультраордоксів від служби в армії — глибоко помилкове рішення. У його часи ця норма стосувалася 400 осіб на рік, а 2010 року призову не підлягали вже 62 500 ультраортодоксів — у 150 разів більше. Бен-Ґуріона також критикували за угоду про репарації з Німеччиною 1955 року: Ізраїль отримав такі необхідні для розбудови держави $755 мільйонів, проте опозиція називала угоду «торгівлею на крові». Урок книги очевидний: неможливо приготувати яєшню без того, щоб розбити яйця. Живі люди завжди помилятимуться, тим паче, коли стоїть колосальне, майже нереальне завдання побудувати всю державу з нуля. Державницький наратив пояснює, чому Наш Формат, який раніше випустив Бандеру, тепер заснував серію «Єврейська бібліотека» під егідою Єврейської конфедерації України, і відкрив її саме цією книгою. Це Україна, тут і не така еклектика можлива.

Пьотр Ібрагім Кальвас, поляк, який прийняв іслам і оселився в Александрії, у своїй чудовій книзі «Єгипет: харам, халяль» пояснював лютий антисемітизм єгиптян: араби ніколи не погодяться з існуванням Ізраїлю, бо його успіх — це більмо на оці арабського світу, який не здатен породити нічого схожого. Після відвертої та критичної розповіді про ісламське сьогодення Єгипту Кальвасу довелося покинути країну та оселитися на Мальті, тим часом, Ґордіс описує успіхи, з якими ніколи не змиряться араби: за шістдесят років незалежності економіка виросла в 50 разів, країна має найвищу кількість інженерів на душу населення, найбільшу кількість стартапів і найвищий рівень витрат на науково-дослідні роботи. Ізраїль посідав посідав друге місце після США за кількістю компаній, зареєстрованих на біржі NASDAQ, і за цим показником обганяв усі країни Європи, разом взяті. Ізраїль — єдина з двох країн, де наприкінці ХХ століття було більше дерев, ніж на початку: за цей час в рамках «Великого лісівництва» посадили більше 250 мільйонів дерев. Ще болісніше порівняння Ґордіс наводить у примітках: в рейтингу університетів за 2015 рік Єврейський університет в Єрусалимі посідав 67-ме місце, Техніон (аналог МІТ) — 77-ме, тоді як арабські країни попри нафтові гроші не мають жодного університету в топ-250. Найвище місце — 266-те — посів Університет нафти й корисних копалин імені короля Фахді в Саудівській Аравії, далі йде Національний університет науки і технологій Пакистану — 350-й. Більш ніж красномовно.

Совєцька держава недарма зображала в пропагандистських карикатурах «сіоністів» поруч з «українськими буржуазними націоналістами» — попри всі очевидні нюанси та відмінності проблеми державотворення в умовах ХХ століття неодноразово викликають дежавю: від відносин з населенням, яке заперечує існування власної держави, до взаємодії з міжнародними організаціями, які методично критикують захист своєї землі, водночас, не бачать проблем в діях «тієї сторони». Європейські країни тоді, як і зараз, чутливо реагували на ембарго на постачання нафти будь-якій країні, яка підтримає Ізраїль у війні Судного дня. У 1975 році ООН навіть визнала сіонізм «формою расизму» — цей абсурд скасували лише в 1991 році. У 2004-2012 роках ООН ухвалила 314 (!) резолюцій стосовно Ізраїлю — це майже 40% УСІХ резолюцій за цей період і вшестеро більше, ніж щодо будь-якої іншої країни. Human Rights Watch, яка з 2014 року системно критикує Україну за військові дії та дискримінацію жителів ОРДЛО, поводиться аналогічно: організація постійно звинувачує Ізраїль у порушенні прав людини, хоча знає, що «Хамас» і «Хезболла» ведуть обстріли з густонаселених районів, свідомо перетворюючи житлові квартали на поле бою. Щось мені це нагадує.

Невідповідність обіцянок на обкладинці змісту книги завше викликає бурхливу реакцію, тож відзначу тут протилежне: «Ізраїль» дійсно коротко і змістовно розповідає історію єврейської держави. Обізнані відкриють для себе не так багато нового, але стислість та динамічність розповіді як мінімум допоможуть впорядкувати думки та дати певне уявлення про Ізраїль. Тверда п'ятірка і моя рекомендація. Відповісти

0 0

Коваль ольга 12.11.2021 13:49

??‍♂️Моїсей сказав: Все від Бога.
??Соломон сказав: Все від розуму.
?Маркс сказав: Все від потреб.
?Фрейд сказав: Все від сексу.
⚖️Ейнштейн сказав: Все відносно.
✡️Скільки євреїв - стільки думок.
У біблійній оповіді про Авраама, який 40 років вів пустелею своїх послідовників, є одна важлива для держави Ізраїль думка: залишитись вдома не простіше, ніж туди повернутися.
586 р. н. е. Юдея перестала існувати та римляни спалили храм Соломона. 1290 р. євреїв вигнали з Англії, 1492 з Іспанії. Режим Адольфа Гітлера знищував їх вже у 20-му сторіччі.
І що ж робити коли, тікаючи на несправному кораблі від газової камери в Європі ти потрапляєш під атаку радянського підводного чорна? (в книзі багато прикладів таких втікачів, яких відмовлялась приймати жодна країна).
Так народився сіонізм - політичний рух, який мав за мету змінити умови існування євреїв, повернути проти " безпорадного" юдаїзму. Ідея єврейської держави пережила багато історичних подій, безліч великих і харизматичних діячів (іноді зовсім не євреїв).
Ця книга - відповідь на запитання чому саме Ізраїль - предмет неоднозначних інтерпретацій, чому кожен її крок чи дія спричиняють гострі суперечки. Як така крихітна країна постійно перебувала і продовжує перебувати в центрі уваги міжнародних відносин? Можна підсумувати, що без Ізраїлю неможливо зрозуміти політику останнього сторіччя. Відповісти

1 0

Іван Гуменюк 04.11.2021 17:25

Єрусалим – священна земля, наповнена великими культурними традиціями й плетивом релігій. На шляхах Єрусалиму та Афін, їхній розмові, зароджується європейська цивілізація. Після вигнання євреїв Римською імперією на початку нашої ери, вона переходила під владу різних держав. На початку XX століття ця земля стає єдиним прихистком євреїв від переслідування нацистів. А вже через декілька десятиліть тут зароджується нація Ізраїлю?
Ця книжка є цікавим феноменом, вона ілюструє народження нації. Ентоні Сміт писав, що націоналізм формує нації. У євреїв національна свідомість з'явилась ще до народження нації. Я давно цікавлюсь філософією, і мене передусім цікавить як виникає національна свідомість та ідентичність. Також цікавлять фактори, завдяки яким Ізраїлю вдалося створити власну державу й успішно її захистити. Мій відгук буде сконцентрований на цій темі.
?Першим фактором став відмова від образу вічної жертви. Каталізатором гострої потреби у своїй нації став російський антисемітизм, який спричинив погроми та вбивства в Одесі, а згодом ще страшніші в Кишиневі. Ці жахливі погроми викликали в євреїв паніку і бажання тікати. Вони відбулися без значного спротиву з боку євреїв. Згодом письменники та поети, засновники нації, запитували себе чому євреї не чинили спротиву. І якщо надалі євреї хочуть створити сильну націю, то передовсім потрібно відкинути образ вічної жертви.
?Другим фактором є велика традиція пам'яті. Книжка починається зі слів: «Історія Ізраїлю – це історія мандрівного народу який тисячоліттями беріг свою мрію». Євреї згадують Єрусалим у щоденних молитвах. Пасхальні богослужіння завершуються словами: «Наступного року в Єрусалимі». Випускник Сорбонни Бен-Єгуда вирішив відродити іврит, мову Біблії. Окрім відродження традицій, він захотів зробити іврит інструментом сучасної літератури й мови, яким би змогли послуговуватись усі громадяни. Навчаючись у Сорбонні він бачив як французька мова впливає на розвиток французького націоналізму. І вирішив, що єврейському націоналізмові теж потрібна своя мова. Творення лінгвістичної механіки й нових слів викликали гостру негативну реакцію. Зрештою Бен-Єгуда здобув визнання як один із діячів відродження не тільки мови, а й народу який нею говорить.
?Третім фактором є рефлексія. Погроми в Одесі й Кишиневі створили велику літературну традицію та рефлексію пережитого. Художня література стала спільним форумом де точилися розмови й дискусії, у тому числі й про майбутню націю. Націю Ізраїлю творили інтелектуали. Прозаїки та поети відігравали головну роль у формуванні нової ідеології майбутньої держави – сіоністського руху. Засновником нації й національної ідеології був письменник Теодор Герцль. Ця традиція продовжилась в подальші часи існування нації. Історія Ізраїлю – це період постійних воєнних конфліктів. У цих війнах гинуло багато людей, іноді від дій солдатів гинуло своє мирне населення. Перевага Ізраїлю в тому, що ці події не тільки не приховувались, а широко висвітлювались та увиразнювались в літературі. Люди могли прочитати та відчути емпатію до протилежної сторони. Побачити усі сторони конфлікту.
?Останнім четвертим фактором стали рішучі дії. Ізраїль не раз перебував на межі повного знищення. У 1967 році Радянський Союз почав провокацію проти Ізраїлю. Вони повідомили Єгипту і Сирії, що Ізраїль стягує війська до північного кордону і готується до нападу. Єгипет стягнув майже сотню тисяч солдатів, сотні танків та артилерії. З двох інших фронтів підтягувались війська Сирії та Йорданії. Почалася війна на знищення. У цій війні як і в попередніх, успіх Ізраїлю відбувся завдяки рішучим воєнним діям, які йшли всупереч заявам інших держав.
Підсумки
Відказ від образу жертви, велика традиція пам'яті та рефлексії дозволили переосмислити свою роль, та готуватись до рішучих дій захисту своєї молодої нації. Я оминув історичний контекст, де особливо цікаво було становлення нації, а також економічний успіх «країни стартапів» та історію конфліктів. Все це зможете прочитати у книжці. Ґордіс - взірець чесної журналістики. Являючись патріотом, він наводить багато статистики з різних точок зору і сторін конфлікту, про жертви війни, у тім числі й злочини ізраїльської армії. Одна з кращих книжок прочитаних у цім році. Відповісти

0 0

Дараган Євген 21.09.2021 14:49

ІЗРАЇЛЬ
ІСТОРІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

Ніхто не хотів незалежного Ізраїлю в 1947, як і незалежної України в 1991.
Навіть американці.

Але історія істота примхлива.
І підкоряються тільки тим націям, які хочуть жити.

Ця книга розповість вам як маленька єврейська країна попри ізоляцію, війни на всі фронти та тероризм не зникла в тінь віків. А навпаки, досягла наукового, військового, та соціального достатку.

Все завдяки розумінню ізраїльтян, що, окрім їх самих, їм ніхто не допоможе. Усвідомленню того, що якщо не боротися, то їх просто виріжуть добрі арабські сусіди.
І неймовірній любові до своєї землі та невтомній праці.

Нам варто повчитися в цього народу.
І нарешті скинути ілюзію, що якщо нас раптом захоплять росіяни, то ми будемо жити, як жили.

Не забувайте, що історія повторюється.
І лісів в Сибіру та золота на Колимі на всіх вистачить.

P.S
Праведність славить народ, а безбожність приносить сором.

©Соломон
#Даніель_Гордіс
ЗРАЇЛЬ
ІСТОРІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

Ніхто не хотів незалежного Ізраїлю в 1947, як і незалежної України в 1991.
Навіть американці.

Але історія істота примхлива.
І підкоряються тільки тим націям, які хочуть жити.

Ця книга розповість вам як маленька єврейська країна попри ізоляцію, війни на всі фронти та тероризм не зникла в тінь віків. А навпаки, досягла наукового, військового, та соціального достатку.

Все завдяки розумінню ізраїльтян, що, окрім їх самих, їм ніхто не допоможе. Усвідомленню того, що якщо не боротися, то їх просто виріжуть добрі арабські сусіди.
І неймовірній любові до своєї землі та невтомній праці.

Нам варто повчитися в цього народу.
І нарешті скинути ілюзію, що якщо нас раптом захоплять росіяни, то ми будемо жити, як жили.

Не забувайте, що історія повторюється.
І лісів в Сибіру та золота на Колимі на всіх вистачить.

P.S
Праведність славить народ, а безбожність приносить сором.

©Соломон Відповісти

0 0


Артикул	300140

«SALE. Ізраїль. Історія відродження нації»

Тип книги:

Опис товару «SALE. Ізраїль. Історія відродження нації»

Тематика книги

Опис книги "Ізраїль. Іісторія відродження нації" Даніеля Ґордіса

Кому книга Ізраїль. Історія відродження нації буде корисною?

Чи варто купувати цю книгу?

Про автора

Книжки на схожу тематику

Відгуки про книгу Ізраїль. Історія відродження нації

Найкращі цитати книжки

Відгуки (7) Новий

Джим Коллінз, Білл Лазьє

Ліндсі К. Гібсон

Джеремі Міллер

Андрій Зелінський

Тейлор Дженкінс Рід

Метью Перрі

Кіаран Волш

Марк Блейк

Осаму Дазай

Євгенія Кузнєцова

Брітні Спірс

Ернст фон Заломон

Ева Томпсон

Вільям Г. Макрейвен

Барбара Оклі

Євгенія Кузнєцова

Арнольд Шварценеґґер

Саша Ремінний

Френк Фіґлузі

Стівен Коен, Бредфорд Делонґ

Френсіс Фукуяма

Шон Макфейт

Микола Міхновський

Роберт Сент-Джон

Микола Посівнич

Пепе Нуммі

Володимир В'ятрович, Руслан Забілий, Ігор Дерев'яний

Джош Кауфман

Тім Гіґґінз

Деніел Койл

Олеся Ісаюк

Мортен Гансен, Джим Коллінз

Джим Коллінз, Білл Лазьє

Тьяґо Форте

Ребекка Яррос

Денис Каплунов

Джон Р.Р. Толкін

Тоні Джадт

Дуґлас Мюррей

Джон Медіна

Олеся Остафієва

Волтер Айзексон, Джефф Безос

Марк Блейк

Олександр Кучерук, Юрій Черченко, Михайло Ковальчук

Григорій Сковорода

Світлана Бєлоусова

Маруся Щербина

Рівз Відман

Валерія «Нава» Суботіна

Христина Морозова

Telegraf.design, Projector Institute

Ілларіон Павлюк

Елізабет Ґілберт

Айн Ренд

Осаму Дазай

Олександр Терен

Джон Грін

Сергій Жадан

Тейлор Дженкінс Рід

Джон П. Стрелекі

Євгенія Кузнєцова

Макс Кідрук

Чак Поланік

Фредрік Бакман

Крістін Генна

Анастасія Левкова

Ерік Берн

Ґреґ Маккеон