Книга «Плем’я козаків. Як формувалися і змінювалися чоловічі спільноти»

Про книжку «Плем’я козаків. Як формувалися і змінювалися чоловічі спільноти»

У чому феномен тисячолітньої стійкості української нації та її потужного військового опору сьогодні? Чому українці — носії «принципу широкої демократії» на противагу централізованій владі Москви?

Павло Салига використовує інструменти порівняльної соціокультурної антропології, щоб дослідити походження українського козацтва. Він простежує тяглість від «племінної демократії» слов’ян та інституту віче у Київській Русі до унікального устрою Запорізької Січі, сучасних добровольчих батальйонів ЗСУ і навіть футбольних фанатських рухів. Використовуючи підходи Клода Леві-Стросса, Джозефа Кемпбелла, Еміля Дюркгейма та інших відомих дослідників, автор надає ключ до дешифрування архаїчної логіки, що стоїть за українськими культурними явищами та міфами.

«Плем’я козаків» пропонує свіжий погляд на основи світогляду українців. Книжка зацікавить як професійних етнологів та антропологів, так і тих неофітів, хто хоче зазирнути за історичну стіну козацтва. Тут ритуали й обряди переплетені з аналізом української ідентичності, фольклор вміщений у геополітичний контекст, а для поціновувачів культурологічних загадок і порівнянь є широке поле для досліджень.

ПРО АВТОРА

Павло Салига — український науковець, викладач, UX-архітектор, головний редактор езин-видання «Дуршлаг». Вивчав фольклористику в КНУ імені Тараса Шевченка, досліджував постфольклор субкультур. Кандидат наук із соціальних комунікацій, викладач КНУКіМ, у минулому викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Відгуки на книжку:

«Плем’я козаків» — неординарний погляд на питання походження Війська Запорозького. Ви здивуєтеся, як багато спільного у козаків, африканських моранів та футбольних фанатів. То ж мова йде не лише про географію, а й про час. І для людини «не в темі» дослідження автора стануть справжнім відкриттям. Роман Лихограй, кандидат філологічних наук, асистент кафедри фольклористики КНУ імені Тараса Шевченка

Доба українського козацтва — чи не найцікавіший етап нашого націєтворення, що був завжди в полі мого любительського зацікавлення історією. У цій же книжці ще один неординарний погляд на питання походження Запорозької Січі й козаків зокрема. Теорія, подана в цьому дослідженні, для мене не є категоричною істиною, а радше надихає до нових конструктивних дискусій і пошуків. Марко Галаневич, вокаліст гурту «ДахаБраха»

Цитати з видання:

Коли я почав своє дослідження, у мене зародилася думка, що на відомій картині «Козак Мамай», можливо, зображене язичницьке святилище. Навіть Богдан Хмельницький змінював дерева та інколи відпочивав під липою, а от козак Мамай завжди відпочивав під дубом. Проте найцікавіший елемент картини — це зображення коня. Він присутній на картині двічі: як тварина і як фігурка чи малюнок коника, що висить на дереві. Якщо сумку, шапку, розкладену зброю на картині можна пояснити побутом козака, який відпочиває, то ікона коня на дереві, очевидно, розміщена там не з побутовою метою. У деяких варіантах він висить на дереві як ціла велика картина коня в сучасній рамці. Імовірно, традиція вимагала, щоб на дереві висіло зображення коника, але в якому вигляді — художник вирішував сам. Те, що цей елемент картини має сакральне значення, можна визначити по тому, що інколи художники його замінювали на християнську ікону. Ще один елемент, який важко пояснити на картині — це спис, біля якого стоїть кінь. Він увіткнутий у землю наконечником догори.

Культ священного коня трапляється в багатьох індоєвропейських народів. У ведичній індуїстській міфології світове дерево називається Ашваттха, що дослівно перекладається як «кінська стоянка». Це дерево цікаве тим, що воно росте догори дриґом — корінням вгору, гіллям вниз.

Парубоцька лісова громада, окрім військових обов’язків, мала магічні зобовʼязання перед громадою. В Україні взимку на Коляду парубки, ймовірно, мали приносити в жертву тварину чи людину на благо усього роду чи племені. Для цього вони поверталися в селище у своїх тотемних костюмах з жертовною твариною (козою, ведмедем, туром тощо) чи маленькою дівчинкою (Маланкою) та водили її від хати до хати, співаючи та танцюючи. Те, що традиція «водити козу» напряму повʼязана з мужеським домом, свідчить низка фактів. По-перше, водити її могли лише неодружені парубки. По-друге, ритуальні костюми колядників часто включають зброю.

Якщо уважно читати «Повість врем’яних літ», то можна помітити цікаву деталь. Перші українські князі воюють фактично двома арміями, що мають різні назви: вої та дружина. Дружина — збройний загін, що становив постійну військову силу князя. А воїв традиційно вважали такими собі добровольцями з народу. Дуже сумнівним виглядає ситуація, коли містянин чи селянин раптом кидає своє заняття і відправляється у похід в Константинополь. Очевидно, у таких авантюрах брали участь члени племені, що вже пройшли військове виховання в мужеському домі. Цікаво, що під час битви під Переяславцем князь Святослав звертається до своєї армії: «Вдаримо ж мужньо, браття і дружино!». Тобто він називає воїв братами, так само, як пізніше козаки будуть звертатися до січовиків. І хоч літописець особисто не чув цих слів, а записував з якихось переказів, ця згадка передає памʼять про розділення армії на братство воїнів та професійну дружину князя.