Книга «Оринин. Роман про стелепного чоловіка»

Колоритний світ української говірки, традицій, культури і забобонів (засновано на реальних собитіях) 

Книжку присвячую моєму Папкóві. Він в мене дуже строгий і закальонний жизню чоловік, шо держе на своїх плечіх усю нашу родину — од минулого й онтуди, гайлеле, вперед в майбутнє, куди тіки є сил око кинути.

— Привіт, Па.

— Здоров був.

— Як твої діла?

— Та по-маленьку.

— Я тебе люблю, Па.

— Е! Та не тільопкай лишнього! Лучче ділом займися.

Па, зайнявсь. Рішив, шо нашою стелепністю треба ділицця з людьми.

сашко столовий

Ця книжка начинається з самого-самого рання, коли виявилось, що у дворі Козиків зняли ворота, а через недовге врем’я, як раз коли привезли буряки, на світ з’явився він — Оринин, новий козіяр на всю Козіївку. Але, як це всім відомо, то не з добра хлопця кличуть по матері… Життя Орининого — Демяна Козика про якого ви от-от все взнаєте — це одночасно три вєщі: історичний роман, вигадана біографія й оповідь, заснована на реальних собитіях, які відбувались раньше і продовжують відбуватися зараз. Тут вже вибирать треба вам, читачам. 

Сашко Столовий, автор дебютного роману «Оринин. Роман про стелепного чоловіка», спадковий козіяр і носій локальної культури, пропонує зануритися в світ говірки, традицій, забобонів, жаги до волі й грайливої іронії, завдяки яким Демян і його родина проживали перипетії буремного та часом смертельно-небезпечного XX століття. Та й скільки таких Орининих розкидано по Україні!  

Чому варто прочитати книжку «Оринин. Роман про стелепного чоловіка»?

• Розкриває локальні звичаї та регіональні культурні особливості України.
• Біографічна історія, яка в межах життя однієї родини відкриває скриню культурного колориту й мовного багатства, яке приховують етнокультурні регіони.
• Життєствердна, іронічна й легка історія, яка спонукає ставати людей ближчими і вивчати свою власну, особисту історію. 

Про автора:

Сашко Столовий — автор дебютного історико-біографічного роману «Оринин. Роман про стелепного чоловіка». За освітою архітектор, працює і проживає у Києві. Всіляко розвиває, підтримує українську культуру і поширює в суспільстві особливості культури свого регіону (Слобожанщина). Культурний амбасадор села Козіївки (де б не був — чи то в Києві, чи то в Токіо).

Цитати:

Про банку з яблучним кампотом:

Ото як та банка з яблучним кампотом, шо перехиляш перехиляш, шоб допить саме укусне з дна, і наче контроліруєш купу яблук, шо лежать у тій же банці й дивляться на тебе, а ти на них, і трохи ще перехиляш на себе, вони на тебе, а ти на них — і ще трошечки нахиляш банку. І вони як кинуться всі з банки тікать. І ти весь у кампоті, і кохта, і пол, і совість. Усе в тому клятому кампотові – як вирвався, то весь до дна на тобі. 

Так і з слізьми.

Ото терпиш-терпиш, думаш, шо все під контролем, всі нерви в коробочкі з-під спічок, всі мислі в торбинці, од гріха подальше. Та стоє оце тіки случиться случайності, сікретній комбінації — напримєр, сісти на теплу камінюку під Гаращенковим тином, шоб той тин на тебе трохи звісив свою тєнь, і котик їхній, такий біленький з рижим надкушеним вухом, треба було йому вийти й потертись об ногу.

І всьо. Як та банка з кампотом, сидиш ревеш коровою. І кінця краю тим солоним рікам нема. Тіки вспівай винирювать, шоб хлипко ковтнуть воздуха й опять із головою в ревусання.

Про горе:

— Мам?

— Шо?

— А шо таке горе?

— Ну як тобі й сказати, голубчику.

— А ти так і скажи, як воно є!

— Горе – це коли людина перестає радуватися щастю навколишніх. Коли їм треба для радості – шоб інші плакали.  

Про сіно:

Гребти сіно — це приблізітєльно, як у хаті підмітать. Скіки не греби, а Папкó все одно скаже: «Сє, ну хто тебе так гребти вчив? Ось дись сюди!» І, як волшебной силой, практічески з пустоти нагріба ще пучок сіна.  

— А це один раз кролям дати! — і дивицця на тебе так, шо даже не в глаза, а в саме дно душі. 

Як це він робе?