Гірка правда цієї оповіді в тому, що самотні жінки шукають розради не в родині чи в церкві (що, звісно, не для нашого часу чеснота), а в роботі – з усіма наслідками, що витікають з цієї ситуації: побутовим алкоголізмом, випадковим сексом і, звичайно, нервовими стресами. Власне, через психічну неврівноваженість четверо героїнь повісті й потрапляють до загадкової неврологічної клініки, розташованої у глухих карпатських горах. Мобільні телефони тут не беруть, а з телеканалів лише Інтер та УТ-1. Ідеальне, як бачимо, місце для фільму жахів, а також для створення автором зручного оповідного контексту, коли героїв загнано до замкнутого простору, наче піддослідних тваринок, і саме час для психотерапевтичної герменевтики, чи пак розкриття-тлумачення причин і наслідків їхнього щоденного офісного життя-буття. При цьому наслідки, у принципі, усім відомі, а ось з оповідань-епізодів про причини й складається ця «терапевтична» повість, що нагадує радше історію хвороб, записану в медичному журналі ескулапом-збоченцем. Уявіть собі на хвильку чотирьох молодих жіночок у лабетах загадкового професора-невропатолога, схожого чи то на Лектора Ганнібала з «Мовчання ягнят» Харріса Томаса, а чи на цинічного добрячка Джека Ніколсона у ролі Диявола в «Іствудських відьмах». Уявили? А тепер розслабтеся, тому що чотири осатанілі від стресів панночки дадуть фору будь-якому з місцевих маніяків, нехай навіть ті з'являються з їхніх власних фантазій. І не дивно, що повість «Нічого особистого» Насті Байдаченко порівнюють із романом «Диявол носить Prada» Лорен Вайсбергер. «У світі, де панують нові архетипи сексуальних жінок великого міста чи відчайдушних домогосподарок, давня типологія та старий Фройд не працюють», – значить щодо героїнь вищезгаданий професор
