Книга «Наші змучені душі»

Інколи я запитувала себе: «Чому я не написала інший роман, сповнений яскравих кольорів і солодкого життя?». Відповідь дуже проста: бо це і є життя. Воно темне, потворне, сумне. І якщо ми обираємо нехтувати такими реаліями, то потрібно пам’ятати, що від цього проблеми аж ніяк не зникнуть.

Морґан Монкомбль, авторка

Що, як це кохання стане моєю загибеллю?

Азалія могла б бути однією з тих щасливих дівчаток, яким усі заздрять, але життя підготувало для неї зовсім іншу роль і змусило сховати справжні почуття за маскою холодної та неприступної жінки, яка завжди все контролює. Вона пообіцяла собі, що ніколи не повернеться додому, однак новина про автотрощу, у якій загинула її матір, перевертає все.

Азалія повертається, а все навколо нагадує їй про сповнене болю і страху минуле. І лиш новий загадковий сусід Іден, який здається таким же загубленим у цьому світі, як і вона сама, вперше повертає усмішку на її обличчя. І хоча вона заприсяглася ніколи не мати почуттів до чоловіка, він перевертає її світ. Але чи готова вона поділитися таємницями власної змученої душі?

До уваги: твір містить сцени, які можуть завдати дискомфорту чутливим читачам.

• Чому варто прочитати книжку «Наші змучені душі»?
• Історія про біль, втрати, але водночас про надію та любов, яка може стати порятунком.
• Роман порушує питання наслідків психологічного та фізичного насильства: зґвалтування, жорстокого поводження з неповнолітніми, кібердомагань, булінгу, травм, депресії, насильства і самогубств.
• Справжнє емоційне випробування, яке оголює питання прощення, відновлення та прийняття себе.

Я хочу знати, чи хтось хоч раз себе запитував: «Чи не дивно, що після всього, через що жінки мусили пройти, вони божеволіють?». Скуті страхом і обов’язком, ми надто довго були мовчазними та слухняними. Тож якщо поводитимемося «нормально» — нас вважатимуть істеричками. Коли в нас перепади настрою, зазвичай одразу чуємо:

— У тебе місячні?

— Ні, у мене не місячні, придурку. Я просто злюсь.

І, бляха-муха, ми маємо на це повне право.

Попри її в’їдливий тон і зухвалий погляд, я розпізнав невидимі сліди на її обличчі. Сліди болю, який мало хто витримує за все життя. Сильного болю, добре мені відомого.

Вона щось приховує.

Мабуть, моє пошрамоване тіло є доказом того, що я живий. Отже, мені справді пощастило.

Місяць тому я її не знав. Тепер мені здається, що я знаю її все життя. Проте вона справжня загадка. Ніби наші душі зналися, і цього вже достатньо.

І навіть якщо жахіття й далі переслідуватимуть мене ночами, я наважусь мріяти про щось краще.

Якби ж мені вистачило сміливості залишити минуле позаду!