Ґжеґож Ґауден

Книга «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»

Name: Книга «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»
Brand: Човен
SKU: 921586
Price: 400 UAH
Availability: OutOfStock
Rating: 5.0 (5 reviews)

Артикул: 921586

Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року - фото книги

Переглянути фото книги

Паперова 400 грн

Електронна 180 грн

Немає в наявності

Goodreads

4.20

Наш Формат

5.0

Вподобайки

Характеристики

Автор	Ґжеґож Ґауден
Видавництво	Човен
Рік видання	2020
Палітурка	тверда
Оригінальна назва	Lwow: kres iluzji. Opowiesc o pogromie listopadowym 1918
Перекладачі	Андрій Павлишин
ISBN	978-617-95022-2-4
Кількість сторінок	528
Мова	українська
Розмір	155 х 235 мм

Категорія

Визвольна боротьба України

Жанри та теми

#Українська революція 1917-1922

Ґжеґож Ґауден - «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»

Ціна

400 грн

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

На книжкових полицях

Нонфікшн (709)

Історія (2025)

Дивитись всі

Про що книга «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» автора Ґжеґож Ґауден Lwow: kres iluzji. Opowiesc o pogromie listopadowym 1918

«Львів: кінець ілюзій» — це високофаховий історичний нон-фікшн, перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження погрому єврейського населення Львова, який у листопаді 1918 року влаштували польські вояки. Упродовж століття польська історіографія – зокрема з політичних причин – описувала цю трагічну подію як серію звичайних кримінальних злочинів, які у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії. Ґжеґож Ґауден кидає виклик такому трактуванню і переконливо доводить, що хвиля єврейських погромів, якою Польща привітала свою незалежність, була зовсім не випадковою.

Ґжеґож Ґауден народився 1953 року в Познані. За освітою юрист та економіст. На початку 1980-х років був журналістом самвидаву й активістом незалежної профспілки Solidarno у рідному місті. За опозиційну діяльність 13 грудня 1981 року – інтернований. У 1984–1992 роках перебував на еміграції у Швеції. Там організував та очолив шведський комітет підтримки Solidarnoі.
Повернувшись до незалежної Польщі, видавав друковані медіа. У 2004–2006 роках – головний редактор однієї із найвпливовіших щоденних газет Rzeczpospolita. У 2008–2016 роках керував Інститутом книжки у Кракові. Нині – незалежний публіцист. Мешкає у Варшаві та Стокгольмі.
У 2020 році книжка «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» перемогла в конкурсі «Історичні нагороди» від впливового польського журналу POLITYKA в номінації «Науково-популярні та публіцистичні книги».

Огляди на книгу

Олег Карпюк Після тритижневих боїв підрозділи Української Галицької Армії проти ночі 22 листопада 1918 року спішно відступили, остерігаючись оточення польськими військами. О 05:20 поручник Роман Абрагам та хорунжий Юзеф Мазановський піднялися на вежу львівської ратуша, зірвали українські прапори та вивісили польський стяг. Уперше за 148 років Львів повністю був у польських руках. Одразу після взяття Львова польські легіонери почали трощити та грабувати єврейські крамниці, вриватися у житло, бити євреїв та палити їхні оселі та синагоги. Погром розпочався о восьмій ранку 22 листопада 1918 року з символічного залпу по крамниці Ціпера на площі Ринок. Ювелірна крамниця і фірма Ціпера була найбагатшою і найбільшою у Львові, найвідомішою та найелегантнішою по всій Галичині. Після такої легалізації погрому польські військові та юрба цивільних рушили на вулицю Краківську — там вони вибивали жалюзі і двері гранатами, стріляли у вітрини крамниць, у стрічних євреїв і людей у вікнах. Адвокат Шаф бачив, як один з польських вояків наводив лад і справедливість таким чином, що зупиняв тих, хто, на його думку, набрав із єврейських крамниць занадто багато, і ділить серед тих, хто нічого не дістав, або через штовханину не зміг потрапити до крамниці. Погромний Робін Гуд. Бачес Маврицій Іґнатес бачив з вікна помешкання, як чоловік на прізвисько Кривий Едек, помічник гицля, вказував на єврейські крамниці на вулиці Смочій. Бачес спостерігав, як прибуває польський натовп, в якому зауважив кращі обличчя, зокрема й дам в елегантних платтях, капелюшках, вуалях та рукавичках. Після пограбування легіонери підходили до дами та давали подарунки — пакунки брали, звісно, служниці, так велів етикет. Близько 16:00 приїхав автомобіль Червоного Хреста, четверо санітарів якого почали грабувати крамницю зі щітками. Салі Зонтаґ свідчила, як натовп увірвався до їхнього житла та вимагав грошей, золота та діамантів. Серед них була присутня сестра милосердя з білою хусткою зі знаком Червоного Хреста. Вони кричала солдатам "стріляй". Коли до нападників вибігла з благаннями 14-річна Клара Зонтаґ, вони її вбили пострілом в уста. Ніч з 22 на 23 листопада минула спокійно, щоб наступного дня погром вибухнув знову. Солдати стріляли, коли хтось намагався гасити підпалені єврейські будинки. Патруль, якого попросили викликати пожежну охорону, відповів, що "не для того підпалювали, щоб гасити". Натовп цивільних, серед яких було чимало інтелігенції, радісно спостерігав, як горять єврейські будинки. Польська публіка Львова цими днями тільки й говорила, що про пограбування та погром. Єдиним праведником виявився невідомий солдат, про якого розповів Мехель Мозес Цорн: той зібрав кількадесят євреїв з будинків у вогні та провів до Ринку, щоб по дорозі ніхто їм нічого лихого не заподіяв. Прийняти винагороду солдат не захотів. Комендант Львова Чеслав Мончинський проігнорував наказ генерала Роя про польові суди і навіть випустив власну відозву — до євреїв, які мали "утихомирити своїх одновірців". Близько 9-ї години ранку 22 листопада Мончинського бачили в авто, на якому він об'їжджав Ринок та схвально посміхався при вигляді погромів. Мончинський нічого не зробив, щоб припинити погром. Військо почало діяти лише через 48 годин після початку погрому — 24 листопада заарештували 1600 осіб, що дає уявлення про величину натовпу, який приймав участь у погромі. У своїх мемуарах Мончинський хвалився підступним вбивством українського солдата польською молоддю, заперечував існування єврейської нації та всіляко вихваляв себе. Під час недовгої комендатури над містом він навіть встиг видати та продавати про себе брошуру — настільки ницою та самозакоханою була ця особа, другорядний офіцер, який політичними інтригами здобув найвищий пост у місті. Цензура заборонила критикувати та навіть цитувати його брехливі мемуари, щоб світле ім'я "оборонця" Львова не знеславили. Чеслав Мончинський похований у найпочеснішому місці цвинтаря Оборонців Львова. Вірменські об'єкти під час погрому не постраждали. Польський Львів одразу після погрому заходився працювати над захистом власної репутації. Польща розробила стратегію уникнення політичної відповідальності: поширювали інформацію, що серед 1600 затриманих учасників у Львові 60% становили українці, а 10% - євреї! Погром євреям влаштували самі євреї! Джерела цієї гротескної статистики так ніколи й не були оприлюднені. Ухвала міської ради 26 листопада 1918 року засуджувала насильство та урочисто заявляла, що польське суспільство не мало з цим насильством нічого спільного. Міський голова Владислав Стеслович переклав відповідальність на українців, які випустили з в'язниць бандитів. У листопаді 1918 року закінчилася Перша світова війна та почалися приготування до мирної конференції в Парижі, де мали визначити кордони посталої Польщі. Єврейські погроми надзвичайно шкодили Польщі на міжнародній арені. Поняття "погром" потрапило до західних мов безпосередньо з російської; воно означало "схвалений або толерований владою напад юрми на осіб і майно релігійної, расової чи національної меншини". Польські дипломатичні служби отримала від уряду карколомне завдання усунути чи принаймні мінімізувати вживання цього поняття, адже слово "погром" в очах європейської громадської думки несло на собі однозначно страхітливі конотації. Американці та британці відправили чотирьох посланців для розслідування погромів у новій Польщі. Звіти свідчать, що польським дипломатом вдалося неймовірне: лише один посланець, сер Стюарт Сем'юел, виявився стійким до семантичних маніпуляцій. Єврей із титулом лорда, голова антисіоністської Ліги британських євреїв, яка виступала проти визнання євреїв політичною нацією, він чітко використовував слово погром. Решта посланців з неймовірною віртуозністю уникала цього поняття: фігурували "антиєврейські заворушення", "брутальне порушення закону", "наруга", "порушення громадського спокої", "групове насилля" та "знущання з єврейського населення", що завгодно, але не "погром". Польська дипломатія досягла великого успіху. Євреїв звинувачували у прихильності до українців. Проте, все було якраз-таки навпаки: Єврейський комітет відхилив пропозицію УНР делегувати своїх представників до її складу. Польські дипломати подавали у своїх звітах, що євреї самі накликали на себе гнів війська через інцидент 17 листопада 1918 року. Тоді єврейська міліція, яка офіційно мала дотримуватися нейтралітету у польсько-українському протистоянні, начебто обстріляла польський військовий патруль. Сам полковник Сікорський наголошував на "безсумнівному факті діяльності єврейської міліції на боці українського війська". У 1919 році польський незалежний суд реабілітував єврейську міліцію за інцидент в листопаді 1918 року. Виявилося, що автором звинувачення в нападі єврейських міліціонерів на польський підрозділ був звичайний бандит, який під фальшивим прізвищем воював у лавах оборонців Львова у званні сержанта. Активна фаза погрому скінчилася на третій день, але євреїв продовжували арештовувати, бити на вулицях та знущатися. Обшукували помешкання, допитували, відправляли на примусові роботи на благо міста, плюндрували кладовища та змушували розривати могили у пошуках зброї. 30 грудня 1918 року контррозвідка Війська Польського повідомила, що у міста внаслідок постійного підбурювання проти русинів та євреїв виник певний стан психозу. 2 січня 1919 року у Львів відрядили Надзвичайну урядову комісію на чолі з суддею Верховного Суду Зиґмунтом Римовичем. Його команда виконала титанічну роботу — вони допитали майже 1000 осіб. Римович однозначно стверджував, що це погром. Офіцери майже прямо надихали солдатів на насильство. Не знайшлося жодних доказів розповсюджених чуток про обливання євреями польських солдатів окропом чи кидання сокирами. Також в оселях євреїв не знайшли жодної зброї, як про те розповідала пропаганда. Офіційна статистика погрому: 50 спалених будинків, 2000 бездомних, 500 пограбованих крамниць, загалом постраждало 7000 сімей. Понад 50 загиблих. Останнім актом антисемітської ганьби стало відрахування єврейських дітей з польських шкіл за відвідування траурної церемонії в синагозі 9 грудня 1918 року. Репресії проти учнів-євреїв за участь у жалобних церемоніях не були результатом наказу згори. Їх чинили з власної ініціативи, і в різних місцях Польщі. "Кінець ілюзій" тішить торжеством правди і справедливості. Тут немає натужного патосу та фальшивих потоків сліз. Лише факти та документальні свідчення, і цього достатньо. На звороті вказано, що книгу вже встигли обізвати "антипольською". Проте в моїх очах "антипольським" був погром, а ще більше та ще гірше — брехня, замовчування та спроби виправдати це насильство. А Ґауден польську націю, навпаки, реабілітує. Його відвертість, відсутність жодних реверансів та безжальність до офіційної національної мітології вражає та підкупає. У передмові пишуть, що книжка Ґаудена жорстока, її не варто дарувати комусь на день народження. Як на мене, її точно треба подарувати собі. Дуже рекомендую. 21 0

Відгуки про книгу «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»

Olga Koval 08.12.2021 13:38

Коли чуєш про приниження євреїв то перші слова, які приходять на думку : нацисти, Гітлер, Голокост. Ну може ще Палестина та Хамас.
Але те що антисемітизм процвітав на власне польських територіях ще до світових війн в то якось складно повірити.
Пропаганда починалась з того, що ми (як читацька спільнота) любимо перед усім : з книг. Ось деякі приклади. 1913 р. " Як проводити деєвреїзацію? Порадник для всіх поляків". 1912 р. " Пізнай єврея". 1913 р. " Семіти та семітизм" видана священником з ухвалою на друк від католицької церкви, тобто це текст з поглядами, які офіційно визнавала основна релігія.
Тож не дивно, що 22 листопада 1918 р. у тоді польському Львові сталася одна з найганебніших трагедій : погром єврейського кварталу, вбивства та підпал.
В книзі висвітлений детальний та покроковий аналіз подій тих декілька днів, від відступу української армії до впровадження військово-польових судів над пійманими у ґвалтах.
В таких історіях мене завжди жахає що ми полюбляємо персоналізувати зло, робимо винними когось одного. Але вчинками стоять багато звичайних людей. Це польські пані в супроводі служниць тримали пакунки з награбованим майном з єврейських магазинів. Це католицька громадськість влаштовувала солдату скандал за те, що він виніс із крамниці замало суконь. Це сестри милосердя з "Червоного хреста" знімали персні та сережки з вбитих мешканців кам'яниць.
Це інтелігенція після підпалу синагоги віртуозно грає на чужому фортепіано.
Дякуючи автору, який не побоявся показати епізод ганьби польського народу, в мене є надія, що колись історики чи журналісти з Росії теж напишуть правду про події на Донеччині та в Криму. Відповісти

0 0

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Схожі товари

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"