Книга «Груші в тісті»

Юрій Винничук (нар.1952 р.) - український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові. Автор книг "Житіє гаремноє", "Мальва Ланда", "Легенди Львова", "Весняні ігри в осінніх садах" ("Книга року ВВС-2005"), "Діви ночі", "Танґо смерті" ("Книга року ВВС-2012"), "Аптекар", "Цензор снів" та багатьох інших.

Збірка автобіографічних оповідань Юрія Винничука "Груші в тісті" видавалася неодноразово і завжди мала великий успіх. У них автор розповідає про Львів кінця 1970-х - початку 1980-х років, тобто про свою молодість: коли він фарцував (цікаво, чи всі молоді зараз знають, що це), вчився в інституті, служив у лавах армії і... любив. Любив усе - дівчат, друзів, поезію, пригоди... тобто саме життя. Тому у "Грушах..." - безліч історій, наповнених шаленим гумором (не завжди цнотливим), деколи майже вар'ятством, львівським колоритом і навіть пікантними подробицями життя львівської богеми 70-80-х років минулого століття.

Уривок із книги:

«Записуйте, невігласи! Життя людині дається один раз і прожити його треба так, аби не зіпсувати майбутнє одним-єдиним сніданком. Отже, найголовніше: панна вранці нічого жувати не любить. Жодних ковбас, шинок, сальцесонів, шпондериків, макаронів. Сніданок мусить бути легким і повітряним, танути в устах, розливатись по яснах і не застрявати в зубах. А запитий кавою, повинен умить розчинитись і розлитись в устах, як пісня гуцулки над зеленим плаєм. Що в нас не застряє в зубах? Ну? Я вас питаю! Так от, в зубах не застряють млинці, налисники і яблука в тісті. Збиваєте два яйка зі склянкою молока, цукром і мукою, мокаєте в них плястерка яблук і смажите на пательні, або печете налисники і перемазуєте їх джемами, вареннями, конфітюрами, мармулядами, спогадами про минулу ніч, сонячними зайчиками, власними секреціями, залежно від того, що знайдено в хаті. І ось настає священна хвилина. При перших звуках пробудження панни до активного життя берете тацю з кавою, налисниками чи яблуками в тісті й несете до покою. Це історичне видовище вже ніколи не зітреться з її пам’яті; вона пронесе спогад про нього крізь усі злигодні життя. І коли-небудь, коли вона буде прощатись із цим зафайдоленим світом, з її потьмянілих вуст злетять слова, звернені до чоловіка. «А ти мені ніколи на сніданок не приносив яблук у тісті». Він, бідолашний, відразу стрепенеться, обхопить її за плечі: «А хто! Хто приносив? Хто?!» Та у відповідь дістане лише гірку усмішку – останню в її житті.

Яблук у мене не було. Зате були соковиті груші. А груші в тісті записуйте! – ще смачніші за яблука.