Станіслав Комарек

Книга «Європа на роздоріжжі»

Артикул: 921693

Переглянути фото книги

Паперова 407 грн

Немає в наявності

Goodreads

3.83

Наш Формат

5.0

Вподобайки

Характеристики

Автор	Станіслав Комарек
Видавництво	Апріорі
Рік видання	2020
Палітурка	тверда
Оригінальна назва	Evropa na rozcestі
Перекладачі	Олена Крушинська
ISBN	978-617-629-539-6
Кількість сторінок	496
Мова	українська
Розмір	150 х 220 мм

Категорії

Соціологія Історія Європи

Жанри та теми

#Бібліотека курсанта

Станіслав Комарек - «Європа на роздоріжжі»

Ціна

407 грн

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

На книжкових полицях

Про що книга «Європа на роздоріжжі» автора Станіслав Комарек Evropa na rozcestі

У цій книзі відомий чеський інтелектуал Станіслав Комарек міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну.

Автор аналізує роль традиційної релігії, витісненої релігією економічного зростання, добробуту і споживання, що ґрунтується на дедалі глибшому індивідуалізмі – як і небачений спад народжуваності. Травми, завдані Європі Другою світовою війною, призвели до постання піклувальної держави, яка виховує інфантильних і слухняних громадян, нездатності чинити опір, запровадження орвеллівської «мови політкоректності» тощо.

Розглянуто історичне коріння демократії і причини падіння її ефективності у наш час. Автор порівнює «шлях до вгасання», яким прямує західне суспільство, із життєздатнішими системами функціонування ісламського світу та Китаю, що вже починають «тиху колонізацію» Європи, – і наостанок змальовує кілька можливих сценаріїв її розвитку.

Як і всі книжки професора Комарека, зокрема й «Чоловік як еволюційна інновація?», «Європа на роздоріжжі» написана у неповторному «комареківському» стилі – легкому, дещо провокативному, сповненому гумору та іронії.

Огляди на книгу

Олег Карпюк Друга світова війна стала величезною травмою для Європи, і весь політичний розвиток після її завершення — один великий запобіжний захід проти повторення катастрофи такого типу. Після нацизму такі теми, як європейська культурна ідентичність чи її вкорінення у людському "субстраті", неможливо обговорювати інакше, як рішуче заперечивши. Дивовижно, але попри те, що на совісті Сталіна і Мао більше людських життів, їхні діяння не здаються широкому загалу такими демонічними. У Німеччині та поза нею роками точаться дискусії — видати чи не видати "Майн Кампф" Гітлера, хоча "Держава і революція" Леніна вільно друкується без коментарів про згубність комуністичних ідей. Європейське суспільство цілком можна назвати "суспільством без втрат", убезпеченість життя в якому неймовірно зросла. Неможливою — бодай через абсолютне неприйняття громадськістю — тепер була би не лише завойовницька війна; неможливо, принаймні у Європі, помислити і про війну оборонну. Показовою є заява данського контингенту про вихід з Афганістану, аргументована тим, що "дана діяльність є небезпечною для життя" — дещо неочікувано як для професійних військових і нагадує Швейкове "Не стріляйте, адже тут люди!". На відміну від інших культур, європейська культура зазнала небувалої ревізії релігійної традиції аж до самого її кореня. Релігія стала головним об'єктом нападок з боку просвітницького лібералізму ще з XVIII ст., причому римо-католицька церква з її сумішшю монолітності, архаїчності і організаційної та аргументаційної раціональності виявилася найліпшою мішенню. Лише децентралізованість ще більш мракобісного православ'я рятує його від такої нищівної критики. Загалом у Європі Нового часу будь-яка усталена традиція, і нерелігійна зокрема, так і просить, щоб її зламали. Кожен істеблішмент — по-своєму лицемірний, нудний і зациклений на менталітеті "хранителів та обранців". Влада держави поступово розклала інститут родини та поширила в західному суспільстві індивідуалізм. Вилучений з родинних зв'язків індивід стає дуже добре керованим і радо "дзьобає з долоні" у державної влади, нехай це і веде до ще більшої залежності. Величезна енергія, що у традиційному суспільстві інвестується у підтримання родинних і родових зв'язків та відповідні клопоти, вивільнюється на роботу і творчість, стає "паливом прогресу", неймовірно прискорює розвиток технологій та виробництва. Недаремно вся європейська література за останні 200 років присвячена опору традиційним порядкам, причому правда завжди на боці тих, хто чинить опір, а не тих, хто цих порядків тримається. Втім, від покоління до покоління це стає дедалі складніше, тому що старих звичаїв і порядків залишається дедалі менше. Сучасна держава перетворює народ на отару, а громадян — на овець, яких бездоганно випасають, причому пастирський посох з рук церкви перебрала світська влада. Хоч ніхто цього спеціально не планує, піклувальна держава не дає громадянам стати дорослими і взяти на себе відповідальність. Активні індивіди повсякчас стикаються з тим фактом, що піклувально-наглядовий апарат налаштований на "найповільніших" членів суспільства в рамках уявлення про рівність усіх громадян як однаковість. Будь-яка самостійна людина обтяжує гіпертрофовану державу, і та намагається чимшвидше "повернути її в русло", змусити "бути такою, як усі". Ніл Постман у передмові до книги "Розважаємося до смерті" ще в 1984 році писав, що в наш час значно більшою мірою втілена візія "Прекрасного нового світу" Гакслі, ніж "1984" Орвелла. Не потрібно забороняти доступ до інформації — правда сама потоне в морі банальностей і нісенітниць. Не потрібно знищувати книжки, тому що мало в кого буде мотивація читати щось складне. Освіта розвивалася у різних регіонах навдивовижу подібно та полягала в зубрінні канонічних релігійних текстів; пізніше освітня реформа воліла замінити колишнє бездумне запам'ятовування "розумінням". Згодом почали лунати думки, що навчання має "готувати до життя". Нескінченні балачки про те, як треба вдосконалити систему навчання і "реформувати освіту", безнадійно змішують в одну купу дві доволі різні речі, а саме — підготовку фахівців у різних галузях науко-техніки та втілення залишків уявлень про освіту у первісному сенсі цього слова, тобто освіту як піклування про душу або освіту заради пізнання як такого. Комарек розповідає про випадок зі своїми студентами, коли він написав сатиричну колонку про скасування чеської мови, географії, літератури, історії та іншого "баласту" — як виявилося, близько 30% читачів сприйняли текст серйозно, навіть з ентузіазмом — "нарешті хтось заговорив про потребу вимести зі шкіл усю цю зашкарублу нудоту". Вже де Токвіль у своїй "Демократії в Америці" писав, що демократія як суспільний устрій не потребує сильних і яскравих особистостей і в зародку їх тлумить, аби вони не могли помітно піднятися над іншими. Сьогоднішня Швеція — на думку багатьох людей, справжній рай — видатних індивідів не продукує. І навпаки, у Відні зламу XIX-XX століть було повно-повнісінька відкриттів і наукових та мистецьких інновацій, достобіса було й різноманітних "граней розмежування" — міжнаціональних, соціальних та ідеологічних, що генерували напругу. Саме тут з'явилися Фройд, Клімт, Шіле, але також і Шенерер, Люґер та молодий Гітлер. Нинішні балачки про "індивідуальний розвиток" виявляються лише милосердним самообманом. Варто пам'ятати, яку ціну має спокій у країні, особливо коли лунають нарікання на те, що "нині бракує особистостей". Соціальна інженерія Євросоюзу адміністративними методами намагається збільшити відсоток осіб з вищою освітою аж до 2/3 населення, проте ці зусилля лише перетворюють дипломи у малозначущі папірці та знецінюють поняття "університет". Суспільна вага викладачів впала, а відсоток ініціативних і творчих людей в суспільстві завжди приблизно однаковий — і він невеликий. Надзвичайно щедрі програми Євросоюзу строго розписують, скільки у праці мусить бути робочих місць, скільки відсотків має бути жінок, і скільки відсотків — молоді. Комарек пригадує філософські дослідження у колишньому совєцькому блоці, коли в рамках дослідження "взаємодії між суб'єктом і об'єктом", скажімо, болгарським товаришам виділяли "суб'єкт", ендеерівським — "об'єкт", а угорським — саму "взаємодію". Дуже примітна паралель, та й загалом автор часто порівнює два Союзи, під владою яких побувала його рідна Чехія — Совєцький та Європейський. Подібно до совєцької імперії, євроамериканське суспільство має свої "сакральні науки", наприклад, ґендерні студії — якийсь сучасний аналог лисенківщини: вони показують світ не таким, яким він є, а таким, яким він "мав би бути", і дають відповіді, задовільні не в плані фактів, а у плані почуттів. Чеський інтелектуал критикує "мультикультуралізм", який здебільшого розуміють як співжиття кількох культур в одній державі, хоча життєвий досвід показує, що йдеться про щось подібне до "совєцького гражданіна", який у себе вдома міг бути чи росіянином чи таджиком і готувати собі пельмені чи кебаб, читати Пушкіна чи Гафіза і ходити на першотравневі демонстрації у національному костюмі, — однак мав при цьому сповна розділяти "совєцьку дійсність", від примусових суботників та примусового атеїзму аж до писання доносів та поклоніння матінці-Партії. Мультикультуралізм псує одна обставина — звичаї і традиції культур виходять за рамки національного одягу, кулінарії, обрядів та святкувань. Деякі культури не хочуть асимілюватися і входити до єдиної європейської кошари з єдиним пастирем, який буде стригти всіх під одну гребінку. Важливий момент: В Європі досі немає принципової речі, яка робить державу державою — єдиної армії і ефективної системи спільної оборони. Оборона Європи досі тримається на "американських багнетах", проте це нікого не бентежить. Хто з мешканців Європи пішов би сьогодні її боронити? Ймовірно, ніхто. Євросоюз навмисне побудований так, аби пробуджувати якомога менше емоцій, і це не дає європейцям змоги відчути до нього більш-менш сильну прив'язаність. У Китаї ціла купа наглядачів цензурує інтернет та без упину видаляє "політично невідповідні" пости, проте чи точно постійна гостра критика влади у західних країнах йде їй на користь? Все, що робить владою, небайдужі громадяни автоматично, не вникаючи в деталі, обпльовують і освистують — і це надзвичайна демотивація для будь-яких змін. Комарек порівнює Європу та Китай, але українці "родом" з 2014-2019 рр. неодноразово ловитимуть флешбеки і дежавю. Особливо, коли пан професор нахвалюватиме демократію за те, що "народ усе-таки має "здоровий інстинкт, який підказує йому, що "король-то голий", а "продавчиня з крамнички на розі може бачити стан демократії значно ясніше, ніж міністр чи університетський експерт". Дякую, дуже дякую. Якщо Луук ван Мідделаар у книзі "Перехід до Європи" розглядав Євросоюз через призму інституцій та малював, в цілому, позитивну картину динамічної держави, то у фокусі уваги пана Комарека життя європейського суспільства — його хвилює демографія, релігія, відносини статей, націй та культур всередині Союзу. Виходить не надто райдужно, хоча й жодних апокаліптичних прогнозів у книзі немає — автор дозволяє собі відхилитися від сьогодення і окреслити можливі сценарії майбутнього лише на останніх сторінках книги. Комарек нерідко впадає у крайнощі, але таким вже є його біполярний спосіб дослідження. Роздуми про економіку видаються слабенькими, що може пояснюватися посиланнями на іншого відомого чеха — Томаша Седлачека, чия провальна дисертація про "душу економіки" загадковим чином перетворилася у бестселер "Економіка добра і зла". У потуранні за споживання м'яса відчувається сильний вплив Юваля Ноя Харарі, проте все це лише окремі моменти. Споглядати рефлексію центральноєвропейця про сьогодення все одно вкрай цікаво. Сміливо рекомендую для ознайомлення. 23 0

Відгуки про книгу «Європа на роздоріжжі»

Поділіться своїми враженнями!

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Схожі товари

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"