Книжковий інтернет-магазин Наш Формат
Кол-центр працює щодня з 08:00 до 22:00
Побажання
Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей

Електронна книга «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх»

Тип книги:

epub
mobi
Книга в наявності
Goodreads
4.12
Наш Формат
4.8
9
Вподобайки
99
Характеристики
Вид Електронний контент
Тематика Суспільство. Держава. Філософія. Історія
Автор Гелен Плакроуз , Джеймс Ліндсей
Видавництво Наш Формат
Рік видання 2022
Оригінальна назва Cynical Theories: How Activist Scholarship Made Everything about Race, Gender, and Identity and Why This Harms Everybody by Helen Pluckrose and James
Перекладачі Олексій Панич
ISBN 978-617-8115-74-6
Кількість сторінок 368
Мова українська
Категорія Електронні книжки
Артикул 627769
Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей - «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх»
Ціна
180 грн

Банківською карткою VISA / MasterCard

10% з кожної проданої книжки видавництва "Наш Формат" ми передаємо на книжки для ЗСУ
Після успішної оплати електронна книга з'явиться в розділі "Електронна бібліотека" у Вашому особистому кабінеті. Читати книжку ви можете на сайті або завантажити файл на свій пристрій. Просимо не поширювати файли серед інших користувачів та на сторонні сайти й телеграм-канали. Піратство в Україні карається законом.
РАЗОМ ДЕШЕВШЕ

Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей

Цинічні теорії про гендер, расу та...
360 грн

Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей

Цинічні теорії про гендер, расу та...
180 грн
486 грн
540 грн
-10%

Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей

Цинічні теорії про гендер, расу та...
360 грн

Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей

Цинічні теорії про гендер, расу та...
180 грн
486 грн
540 грн
-10%

Про електронну книгу «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх» від авторів Гелен Плакроуз, Джеймс Ліндсей: опис, факти, цитати Cynical Theories: How Activist Scholarship Made Everything about Race, Gender, and Identity and Why This Harms Everybody by Helen Pluckrose and James

Бестселер Wall Street Journal, USA Today та Publishers Weekly
Книга року за версією Times, Sunday Times та Financial Times
За підтримки ГО «Реформація»

Про електронну книжку "цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність"

Ви чули, що мова — це насильство, а наука — сексистська? Можливо, вам говорили, що ожиріння — це здорово, або що не існує такого поняття, як біологічна стать, чи що лише білі люди можуть бути расистами? Зізнайтеся, вас бентежать ці ідеї. І ви ніяк не збагнете, як їм вдалося так швидко кинути виклик усьому західному суспільству.

Гелен Плакроуз і Джеймс Ліндсей простежили еволюцію цих ідей від французького постмодернізму до сьогодення. Автори доводять: постмодернізм не помер. Навпаки, він вийшов за межі університетів і переріс у «священну війну» проти Заходу, науки, свободи слова й лібералізму.

Тепер постмодернізм — це квазірелігія ідентичності, яка має свою догматику та войовничих адептів, сповнених рішучості навернути інакодумців, а інакше — змусити їх мовчати. Утім, автори певні: мовчати ми не маємо права.

Для кого електронне видання

Для всіх, кого цікавлять питання гендеру, раси, ідентичності та підводні камені в їх розумінні.

Чому ця електронна книжка

Це праця про дражливі питання сучасності. Але водночас це глибокий та авторитетний погляд науковців. До речі, книжку радять прочитати наукові світила Стівен Пінкер і Річард Докінз.

Про авторів

Гелен Плакроуз — ліберальна політична письменниця й спікерка. Працює редакторкою журналу Areo, є авторкою багатьох нарисів про постмодернізм, критичну теорію, лібералізм, секуляризм та фемінізм.

Джеймс Ліндсей — математик з досвідом роботи в галузі фізики. Досліджує психологію релігії, авторитаризм та екстремізм. Його нариси з’являлись у Wall Street Journal, Los Angeles Times, Philosophers Magazine, Scientific American і Time.

Книжки на схожу тематику

Відгуки про книгу "цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність"

«Чимало людей спантеличені сплеском woke-активізму, війни за соціальну справедливість, інтерсекційності та політики ідентичності, які вилилися з академічних кіл та затопили інші сфери життя. Звідки вони взялися? Які ідеї за ними стоять? Ця книжка розкриває на диво неглибокі інтелектуальні коріння рухів, які, здається, пронизують нашу культуру». Стівен Пінкер, професор Гарвардського університету

«Якщо ви щиро хочете зрозуміти, що таке постмодернізм, прочитайте цю винятково добре обґрунтовану книжку, написану двома шляхетними героями Просвітницького проєкту». Річард Докінз, професор Оксфордського університету

Цитати

Нова «політкоректність» руйнує свободу слова

Майже щодня ми дізнаємося про те, як когось звільнили, «скасували» чи публічно зганьбили в соцмережах, часто за те, що ця людина сказала чи зробила щось, у чому побачили прояв сексизму, расизму або гомофобії.

Інколи такі звинувачення мають підставу, й ми можемо втішатися думкою, що бузувір отримав «заслужене» покарання за свої ненависницькі погляди.

Проте дедалі частіше такі звинувачення базуються на сумнівних тлумаченнях і спотворених міркуваннях. Інколи виникає відчуття, що людина, яка має добрі наміри, а ще й цінує загальнолюдську свободу та рівність, мимовільно вимовляє щось таке, що суперечить новим правилам дозволеного мовлення, і це має руйнівні наслідки для її кар’єри та репутації. Це дивно й неприродно для культури, яка звично віддає пріоритет людській гідності, а тому цінує доброзичливе тлумачення і толерантне ставлення до широкого спектра поглядів.

Щонайменше це руйнує культуру свободи слова, яка добре слугувала ліберальним демократіям упродовж більше ніж двох століть, адже тепер хороші люди вдаються до самоцензури, щоби не сказати чогось «хибного». У гіршому ж разі це перетворюється на злісну форму цькування, а якщо таке ставлення інституціоналізується, то й на новий авторитаризм у нашому середовищі.

Відгуки (9) Новий

Вікторія 25.02.2024 19:55
Важлива книга для розуміння якого чорта зараз коїться у світі. За "не такі" жарти кенселять, обов'язкова різноманість рас та сексуальних орієнтацій в фільмах, публічні вибачення за думки 10-річної давності, одночасна свобода слова та культура відміни через висказування - якщо ви теж не розумієте чому це все відбувається в світі, ця книга для вас. Важка в прочитанні для звичайних читачів, але якщо набратись терпіння то отримаєте відповіді на всі питання і навіть більше. Книга написана класно, інформація подається структуровано, автори на 1 тезу дають багато прикладів з різних робіт дослідників, що підтверджує сказане автором. Окремо 40 сторінок приміток від авторів, де вони допояснюють думку або ж продовжують її доводити чи надають більше цитат з робіт. Однозначно рекомендую) Окрема дяка перекладачам, редакторам і всім іншим, які добавляли власні примітки для кращого розуміння реалій подій, визначення слів чи відсилки авторів!!) Відповісти
Олег Карпюк 27.10.2023 09:41
У нас було дві статі, сімдесят п’ять гендерів, п’ять типів займенників, один панівний дискурс всеосяжної влади, а ще одержимість мовою, претензія на моральну зверхність, нескінченна вервечка претензій до суспільства та ціла купа різноманітних інтерсекційних ідентичностей. Не те щоб від цього була якась користь для людства, проте якщо вже пудрити мізки громадянському суспільству, то варто робити це серйозно.

2017 року Гелен Пакроуз та Джеймс Ліндсей разом з професором Богоссяном плодили відверто дурнуваті псевдонаукові статті про «культуру зґвалтування» у собак, маскулінність в ресторанах та навіть написали феміністичний «Майн Кампф», і цю маячню радо публікували «наукові» часописи, а «собача» публікація ще й отримала відзнаку. «Цинічні теорії» досліджують панівну догму нашого часу та прояснюють абсурдність світу, в якому ми опинилися — зі «скасуваннями» за невинні твіти десятирічної давності, одержимістю «календарями» і тавруванням «сексистами» та «расистами» за найменші відхилення від політики партії.

Шістдесяті роки знаменувалися остаточним розчаруванням у втіленні сенсу історії — Совєтському Союзі, котрому доти пробачали геноциди, концтабори, терор та чистки. Придушення Совєтами революції в Угорщині 1956 року лише почасти розчаклувало західних інтелектуалів — відтоді палке бажання покращення людства з комфортних катедр західних університетів не пов’язувалося з конкретними політичними режимами (та конкретикою загалом), попри нетривалі захоплення комуністичними м’ясниками на кшталт Фіделя Кастро, Хо Ші Міна та Мао Цзедуна. Постмодернізм перейняв естафету у соціалізму та позбувся матеріалістичної складової останнього. Владу позбавили класової (та будь-якої іншої) ознаки — відтепер вона незримо пронизувала усі аспекти людського існування, тож пригнобленість універсалізувалася та покинула межі пролетаріату чи репресованого «патріархатом» жіноцтва. Мову оголосили засобом конструювання реальності, істину — недосяжною, а заснований на емпіричному науковий підхід — репресивним апаратом неозначеної «панівної верхівки».

«Іронічність» — один з найчастіших епітетів «Цинічних теорій»: інтелектуальне віяння, метою якого було руйнування ґранд-наративів, породило найпотужнішу аксіому сучасності. Соціальна Справедливість настільки вкорінилася в матерію сьогодення, що стала непорушною догмою. Породження цілком наукових сумнівів в істинності перетворилося на тоталітарну, агресивну та принципово захищену від будь-якої критики ідеологію. Творили постмодернізм білі чоловіки, серед яких височіють постаті Фуко та Дерріда, тоді як наступними поколіннями вже були творчині, котрі хутко скасували «батьків-засновників» за «привілейованість». Прикладний постмодернізм найперше належить західному світові, та й ми, як його частина, відчуваємо проникнення цих віянь. На українські чорноземи їх переносять віряни гендерних студій західних університетів; наслідком бачимо невпинну боротьбу супроти білбордів провінційних будівельних магазинчиків з грудастими панянками, «патріархальних» календарів та мови ненависті. Все проростає звідти.

Постмодернізм на словах повставав проти марксизму, та характерні риси виразно проступають крізь заслін невловимого лексикону: марксистська «хибна свідомість» — звинувачення робітників у «обуржуазненні», — феміністичною мовою звучить як «засвоєна мізогінія», та має ще й ейблістську аналогію: людей з інвалідністю звинувачують у «засвоєному ейблізмі» — прагненні позбутися, виправити чи полегшити свій стан замість кидатися на барикади боротьби проти дискримінації. Себто, йдеться про ідентичнісну зраду — того самого ґатунку, що звучить вироком незгодним з постулатами фемінізму жінкам, співачці Адель після схуднення чи бідноті, яку таврували «підкуркульниками». Революція пожирає все на своєму шляху, адже люди для неї — лиш матеріал, це паливо регресу. Опій поступився місцем метамфетаміну, та й самі інтелектуали перетворилися на активістів-проповідників: Пекроуз та Ліндсей відзначають особливу нахабність і пихатість транс-активізму, інтерсекційного фемінізму та постколоніальних студій. Апріорна наявність расизму, сексизму чи колоніалізму без чітких критеріїв їхнього виявлення песимістично налаштовує навіть прихильних до «соціальної справедливості», позаяк досягти позитивних результатів просто неможливо: до прикладу, ігнорувати «кольоровий» досвід — це «зверхній європоцентричний імперіалізм», водночас запозичувати його — це «культурна апропріація» та «академічний колоніалізм з елементами вуаєризму» (SIC!).

Критикувати цю одержимість владою та пригнобленням неможливо — маю сказати, прикладний постмодернізм ефектно зловісний, підступний та в певному сенсі довершений. Посудіть самі: центральна ідея всепроникної влади — конспірологія найвищого рівня, «теорія змови без конкретних змовників». Піднесення особистого досвіду до статусу знання позбавляє потреби у будь-яких емпіричних доказах: якщо хтось відчуває утиски, значить вони реальні — «почуття важливіші за факти». Науковий підхід заперечується: провідна феміністка Джудіт Батлер проголосила категоризацію «насильницьким» та «тиранічним» методом. Неспростовність сягає досконалості у квір-теорії, де особливо цінують одночасне існування суперечливих поглядів та їхню непослідовність, а вже сама можливість сумніватися [в постмодерністських теоріях] «є наслідком привілейованого права вибору», каже Барбара Еплбаум.

Відверте заперечення здорового глузду подекуди заважає просуватися — мовляв, «дотримання строгих наукових концепцій обмежує участь у створенні смислів». Da, eto tak. Обтяжлива термінологія скрипить пінопластом і затягує в болото незрозумілих та водночас банальних сутностей, а довершує ці мисленнєві страждання плідна новомова теоретиків: «біовлада», «уречевлення», «мета-проясненість», «позиціональність», «іншування», «квіринг» та, пробачте, «гендерфакінг» здатні звалити найфлегматичнішого із дослідників. Провина тут не авторів чи українського перекладача — це визначальна ознака теорій. Втім, варто один раз всотати основи, як далі стане легше, адже патерн завше однаковий — моралізм, незбагненність, розмивання та вихід за межі дисциплін, доведення до абсурду й нескінченні претензії усім й уся.

«Цинічні теорії», цей путівник соціальними відносинами нового часу, допомагає нарешті висловити давно назріле нескінченними категоризуваннями, пригнобленнями та дискримінаціями — за всіма цими маніпуляціями губиться Людина. Пекроуз і Лінсдей підкреслюють, що «теорії» нехтують однаково найнижчим та найвищим рівнями — індивідом та нацією чи спільнотою — на користь локальних об’єднань навколо численних ідентичностей, котрі вважаються монолітними носіями унікального досвіду. Ця «наука» роздроблює суспільство та механізує людські стосунки, достоту витравлює гуманізм й полишає лише голу агресію, розбрат та ворожість.

Чи не найважливіше, що критика ця походить не від звичних правих алярмістів, а від «лівих лібералів» — автори називають себе «відданими цінностям гендерної, расової і ЛГБТ-рівності». Точніше, «називали», адже Джеймс Ліндсей відтоді поміняв лівоцентризм на табір «правого лібералізму» імені пресвятих Маска, Трампа й Пітерсона — таку саму пародію на життя, де лишень замість «соціальної справедливості» неофітів зваблюють свободою слова й особистості. Ліндсей дистанціювався від підтримки Україні у війні загадково-конспіративним «ми й гадки не маємо, що коїться в Україні», називав бойкот російського й «звичайних» росіян «расизмом етнічного типу» та підспівував прокремлівському блогеру, котрий протиставляв «справжніх лідерів своїх народів» Путіна та Сі Цзіньпіна «відірваним від життя» західним лідерам. «До біса їх — знайдемо мотузку й змусимо їх гойдатися на ліхтарному стовпі» — «Погоджуюся, вони заслуговують на свинцеву пілюлю», — відповідала людина, котра писала, що лібералізм «невіддільний від гуманізму»

Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса в «інтелектуальній автобіографії» «Поклик племені» писав: «яка користь від блискучого інтелекту [Сартра], якщо після відвідин Совєтського Союзу у п’ятдесяті, у найгірший період ГУЛАГу, він заявив, що свобода критики тут є абсолютною?», а в полеміці з Камю «не просто заперечив існування сталінських концентраційних таборів: він виправдав їх існування заради побудови безкласового суспільства». Те саме хочеться закинути й цим мудрагелям, котрі повчають молодь моралі, однак на ділі не здатні відповісти на одне елементарне питання.

Деволюція одного з авторів виглядає чудовим епілогом праці — нехай цинізм у третьому тисячолітті продукує переважно лівий спектр, цинізм справа довершує картину. «Цинічні теорії» геть не постраждали від цього прикрого ексцесу, що зайве підкреслює різнобічні небезпеки для обстоюваних цінностей — демагогія та доктринерство завше загрожуватимуть здоровому глузду, науковому баченню та критичному мисленню.

Рекомендую.

відгук від Олега Карпюка
Рецензія з книжкового блогу "Карпюк пише про книжки"
Відповісти
Олександр Бугела 02.10.2023 09:06
Ця робота цікава тим, що в цілому (не без зауважень) добре описує розквіт так званого woke-активізму по всім основним напрямкам сучасного прогресизму: 1) Постколоніальна теорія;
2) Квір-теорія; 3) Критична расова теорія; 4) Фемінізм та гендерні студії; 5) Дослідження інвалідності та гладкості; 6) ...тощо.
Особливо цінною ця книга є тим, що її написали представники ліберального суспільства: Гелен Плакроуз, ліберальна політична письменниця й спікер та Джеймс Ліндсей, математик з досвідом роботи в галузі фізики, що вивчає психологію релігії, авторитаризм та екстремізм. Отже, українські ліволіберальні прогресисти не зможуть сказати, що це пропаганда правих або релігійних фундаменталістів.
Ба, більше автори самі багаторазово наголошують на тому, що вони підтримують боротьбу проти теократії, патріархальності, колоніалізму, фашизму і інших форм дискримінації у тому числі гендерної.
Автори обачно і часто наголошують на своїх поглядах (мабуть, щоб не бути звинувачуваними у "всіх гріхах"):
"Ми не прагнемо підірвати ліберальний фемінізм, антирасистский активізм чи компанії за рівні права ЛГБТ. Навпаки, до написання цієї книжки нас спонукала відданість цінностям гендерної, расової та ЛГБТ-рівності".
Однак, саме ці ліберальні автори підготували дуже інформативну працю з систематичним розбором сучасних прогресистських течій, з якими ми дуже скоро зіштовхнемся.
У наступних дописах я скажу декілька слів про критику цих ліберальних авторів і їх книжки з право-консервативних позицій, тим не менш однозначно раджу прочитати цю книгу та ознайомитись з її основними тезами. Українське студентство вже індоктриноване прогресистською ідеологією і дуже скоро широкі маси українського суспільства піддадуться масштабному та інтенсивному активізму «пробудженої» молоді.
nf________________
"Також вплив Теорії помітний у їхніх спрощенських заявах, що суспільство поділене на панівні та маргіналізовані ідентичності й базуються на невидимих системах вищої білої раси, патріархальності, гетеронормативності, ейболізму та фетфобії. Ми маємо справу з продовжуваним демонтажем таких категорій, як знання і переконання, розум і емоції, а також чоловіки та жінки. Водночас зростає тиск цензурування нашої мови згідно з Істиною Відповідно до Соціальної Справедливості. Ми бачимо радикальний релятивізм у вигляді подвійних стандартів: наприклад, заяви про те, що лише чоловіки можуть бути сексистами і лише білі люди – расистами, а також тотальне відкидання послідовних принципів недискримінації.

Отож ця книжка представляє філософську ліберальну критику «Науки» (комплексу прогресистських теорії – прим. автора) й активізму Соціальної Справедливості (у розумінні посмодерністів і прогресистів – прим. автора). Ми заявляємо, що ця «Наука» і цей активізм не ведуть до соціальної справделивості та рівності. (стор. 20-22)"
Відповісти
Пекар Валерій 12.06.2023 12:07
Нарешті з’явилася книга, яку давно варто було написати, — про сучасний розвиток постмодернізму як філософії, науки, ідеології та активізму. Чому це важливо? Бо описані прояви постмодернізму вже суттєво впливають на формування внутрішньої та зовнішньої політики багатьох ключових держав, передусім США та Великої Британії. Тож наше теперішнє й майбутнє вже залежить від цих трендів, а незабаром вони з’являться і на наших теренах.

Постмодерна філософія зіграла важливу роль в деконструкції великих іделогічних наративів, завдяки яким почалася Друга світова війна, та в зменшенні соціальної несправедливості в багатьох сферах. Однак останнє десятиліття розвитку постмодернізму викликає відчуття, що «щось пішло не туди». Замість продовжувати вказувати людству шлях до кращого суспільства, постмодерністська ідеологія та практичний активізм скоріше шкодять тим, кому взялися допомагати.

Автори показують, як постмодерні пізнавальні та політичні принципи втілюються у таких теоріях і практиках, як постколоніальні студії, квір-теорія, критична расова теорія та інтерсекційність, постмодерністський фемінізм та гендерні студії, а також постмодерні дослідження інвалідності та огрядності. Ви наочно побачите, як з передової філософії та найкращих намірів виникають явища, які суттєво загрожують соціальній згуртованості й миру, та дізнаєтеся, як це можна було би виправити. І хоча книга критикує постмодернізм з позицій модернізму, тобто з позицій минулого, а не майбутнього, — вона буде дуже корисна громадським активістам, дослідникам, політикам, журналістам та фахівцям у сфері масових комунікацій.
Відповісти
Яків 29.03.2023 12:00
Звитяжна й по-дитячому мила спроба раціоналізації та викриття деяких лівих теорій. Автори, очевидно дуже ображені на лівих, відчайдушно маніпулюють фактами й наводять безліч маргінальних прикладів у намаганні редукувати та спростити предмет обговорення до неможливості й таким чином виставити опонентів ідіотами. Іншими словами, запропонований аналіз і міркування - лайно.
Водночас переклад неймовірний. Тільки завдяки таланту перекладача вдалося це дочитати.
Відповісти
Viktor Chmel
Viktor Chmel 14.06.2023 10:57
Яків, подивіться хто лишив відгуки до і після вас. (Гарань Олексій, Валерій Пекар) і там оцінка 5 зірок. У вас є звинувачення в маніпуляції фактам без наведення аргументів і фактів, що теж є маніпуляцією, чи не так? Можливо лінь було писати розлогий коментар? Відповісти
Гарань Олексій 27.01.2023 15:33
Критичні ЧИ Цинічні теорії?

Те, що винесено в заголовок цієї замітки, насправді блискуча знахідка дизайнерів обкладинки книги, яку написали Гелен Плакроуз та Джеймс Ліндсей: ЦИНІЧНІ ТЕОРІЇ про гендер, расу та ідентичність. І чому вони згубні для нас усіх. Київ: Наш Формат, 2022 (англомовний оригінал 2020 року: CYNICAL THEORIES. How Activist Scholarship Made Everything about Race, Gender, and Identity – and Why This Harms Everybody).
Чесно скажу, що коли мені запропонували написати короткий відгук про книжку, мене привабило в назві саме слово «ідентичність», бо для нас воно насамперед про загальнонаціональну ідентичність українців, про те, що вона перемогла ідентичності регіональні, у нас сформувалася «політична нація»: українці боронять Батьківщину незалежно від етносу, мови, конфесії (хоча і вони важливі). Зрештою, українці визначились геополітично: ми – європейці, ми не «совки» (а це теж ідентичності).


Але в книжці йдеться про інші ідентичності (хоча є і про «расу», «орієнталізм», постколоніалізм, постімперськість) і їхня роль у публічних дебатах і публічній політиці (гендер, Квір-теорію, ейблізм/інвалідність і навіть ожиріння). Чому ж дискусії про це/або заборона дискусії важливі для нас? А тому, що ми воюємо не тільки за незалежність і територіальну цілісність. Ми воюємо за цінності, за нову країну, щоб нам не нав’язували думку ззовні, щоб ми мали змогу критикувати, зважувати і дискутувати.

Тож цю книгу написали прихильники лібералізму в широкому сенсі цього слова: захисту свобод і свободи критики (блискучий переклад і примітки зробив український філософ та інтелектуал Олексій Панич).

Автори наголошують: те, що ми називаємо лібералізмом, насправді сумісно і з консерватизмом, і з соціал-демократією. Всім їм протистоять крайні ліві і крайні праві, авторитарні, радикально-популістські рухи. На думку Плакроуз та Ліндсея, постмодернізм породив явище, коли саме крайні ліві претендують на монополію захисту соціальної справедливості, «політкоректності» та обмежують свободу слова, здійснюючи тиск на всіх незгодних з ними, зокрема інтелектуалів, журналістів, університетських професорів.

Автори книги аж ніяк не проти активізму, соціальної справедливості в широкому сенсі, ліберального фемінізму, кампаній проти расової дискримінаціє чи боротьби за права ЛГБТ. Навпаки, вони – за, але ці цінності, на їхню думку, підриває «Теорія», яка претендує, що лише вона одна за «Соціальну Справедливість»:

«Всі білі – расисти; всі чоловіки – сексисти; расизм і сексизм – системи, які можуть існувати та утискати навіть за відсутності (!) бодай однієї особи, яка має такі переконання; стать не є біологічною, а є соціальним конструктом; бажання вилікувати інвалідність та огрядність огидне та ненависницьке».

І не можна боротися з расизмом і всюди бачити расизм. Мовляв, коли біла людина говорить – я не расист, це вже є виявом расизму.

Мабуть, наведений виклад войовничого постмодернізму - певне публіцистичне спрощення авторів книги або відображення лише радикальної частинки явища. Але, як вони наголошують, саме Постмодернізм проголошує, що об’єктивної істини нема; знання соціально сконструйоване в інтересах панівної верхівки, а влада вкорінена в ідентичності: «знання відносне і походить від ідентичності».

Постмодернізм деконструює старі метанаративи – християнство, марксизим, науку, лібералізм. Але на зміну одним метанаративам пропонується інший: суспільство складається з невидимих систем влади та привілеїв, які спираються на ознаку ідентичності й конструюють знання, впроваджуючи конкретні способи обговорення речей, а сама мова обговорення підтримує пануючу верхівку і дискримінацію.

На думку авторів, прихильники цієї «Теорії Соціальної Справедливості» (або просто «Теорії») вийшли за межі цілком виправданої марксистської критики капіталізму і піддають критиці всі засади західної цивілізації, включно з лібералізмом і просвітництвом. Вони підживлюють ультраправих, з якими наче і борються, а ультраправі підживлюють ультралівих. Знайомий ефект в історії і політиці, коли крайнощі збігаються. При цьому парадокс у тому, що робітники та бідніші верстви часто якраз почуваються відчуженими від цієї тематики сьогоднішніх лівих, які, на думку більш класичних марксистів, «перейнялися занадто буржуазними проблемами».
Як наголошують Плакроуз та Ліндсей, лібералізм виступає за індивідуальні і загальнолюдські цінності. Постмодерна Теорія відкидає їх на користь групової ідентичності і «зосереджується на віктимності».

Насамкінець зазначу, що мені подекуди здавалося, що ліберальні автори книги теж спрощують, схематизують, а то й вульгаризують погляди своїх опонентів. Ну що ж, лібералізм дозволяє критику його постулатів. І вважає при цьому, що не можна боротися з нелібералізмом неліберальними поглядами. В цьому його сила і слабкість, бо як протистояти неліберальним цінностям, які прагнуть монополії на «Соціальну Справедливість»? А отже потрібна справжня інтелектуальна дискусія без заборон «політкоректності».
Відповісти
Карпюк Олег 27.01.2023 15:12
У нас було дві статі, сімдесят п’ять гендерів, п’ять типів займенників, один панівний дискурс всеосяжної влади, а ще одержимість мовою, претензія на моральну зверхність, нескінченна вервечка претензій до суспільства та ціла купа різноманітних інтерсекційних ідентичностей. Не те щоб від цього була якась користь для людства, проте якщо вже пудрити мізки громадянському суспільству, то варто робити це серйозно.

2017 року Гелен Пакроуз та Джеймс Ліндсей разом з професором Богоссяном плодили відверто дурнуваті псевдонаукові статті про «культуру зґвалтування» у собак, маскулінність в ресторанах та навіть написали феміністичний «Майн Кампф», і цю маячню радо публікували «наукові» часописи, а «собача» публікація ще й отримала відзнаку. «Цинічні теорії» досліджують панівну догму нашого часу та прояснюють абсурдність світу, в якому ми опинилися — зі «скасуваннями» за невинні твіти десятирічної давності, одержимістю «календарями» і тавруванням «сексистами» та «расистами» за найменші відхилення від політики партії.

Шістдесяті роки знаменувалися остаточним розчаруванням у втіленні сенсу історії — Совєтському Союзі, котрому доти пробачали геноциди, концтабори, терор та чистки. Придушення Совєтами революції в Угорщині 1956 року лише почасти розчаклувало західних інтелектуалів — відтоді палке бажання покращення людства з комфортних катедр західних університетів не пов’язувалося з конкретними політичними режимами (та конкретикою загалом), попри нетривалі захоплення комуністичними м’ясниками на кшталт Фіделя Кастро, Хо Ші Міна та Мао Цзедуна. Постмодернізм перейняв естафету у соціалізму та позбувся матеріалістичної складової останнього. Владу позбавили класової (та будь-якої іншої) ознаки — відтепер вона незримо пронизувала усі аспекти людського існування, тож пригнобленість універсалізувалася та покинула межі пролетаріату чи репресованого «патріархатом» жіноцтва. Мову оголосили засобом конструювання реальності, істину — недосяжною, а заснований на емпіричному науковий підхід — репресивним апаратом неозначеної «панівної верхівки».

«Іронічність» — один з найчастіших епітетів «Цинічних теорій»: інтелектуальне віяння, метою якого було руйнування ґранд-наративів, породило найпотужнішу аксіому сучасності. Соціальна Справедливість настільки вкорінилася в матерію сьогодення, що стала непорушною догмою. Породження цілком наукових сумнівів в істинності перетворилося на тоталітарну, агресивну та принципово захищену від будь-якої критики ідеологію. Творили постмодернізм білі чоловіки, серед яких височіють постаті Фуко та Дерріда, тоді як наступними поколіннями вже були творчині, котрі хутко скасували «батьків-засновників» за «привілейованість». Прикладний постмодернізм найперше належить західному світові, та й ми, як його частина, відчуваємо проникнення цих віянь. На українські чорноземи їх переносять віряни гендерних студій західних університетів; наслідком бачимо невпинну боротьбу супроти білбордів провінційних будівельних магазинчиків з грудастими панянками, «патріархальних» календарів та мови ненависті. Все проростає звідти.

Постмодернізм на словах повставав проти марксизму, та характерні риси виразно проступають крізь заслін невловимого лексикону: марксистська «хибна свідомість» — звинувачення робітників у «обуржуазненні», — феміністичною мовою звучить як «засвоєна мізогінія», та має ще й ейблістську аналогію: людей з інвалідністю звинувачують у «засвоєному ейблізмі» — прагненні позбутися, виправити чи полегшити свій стан замість кидатися на барикади боротьби проти дискримінації. Себто, йдеться про ідентичнісну зраду — того самого ґатунку, що звучить вироком незгодним з постулатами фемінізму жінкам, співачці Адель після схуднення чи бідноті, яку таврували «підкуркульниками». Революція пожирає все на своєму шляху, адже люди для неї — лиш матеріал, це паливо регресу. Опій поступився місцем метамфетаміну, та й самі інтелектуали перетворилися на активістів-проповідників: Пекроуз та Ліндсей відзначають особливу нахабність і пихатість транс-активізму, інтерсекційного фемінізму та постколоніальних студій. Апріорна наявність расизму, сексизму чи колоніалізму без чітких критеріїв їхнього виявлення песимістично налаштовує навіть прихильних до «соціальної справедливості», позаяк досягти позитивних результатів просто неможливо: до прикладу, ігнорувати «кольоровий» досвід — це «зверхній європоцентричний імперіалізм», водночас запозичувати його — це «культурна апропріація» та «академічний колоніалізм з елементами вуаєризму» (SIC!).

Критикувати цю одержимість владою та пригнобленням неможливо — маю сказати, прикладний постмодернізм ефектно зловісний, підступний та в певному сенсі довершений. Посудіть самі: центральна ідея всепроникної влади — конспірологія найвищого рівня, «теорія змови без конкретних змовників». Піднесення особистого досвіду до статусу знання позбавляє потреби у будь-яких емпіричних доказах: якщо хтось відчуває утиски, значить вони реальні — «почуття важливіші за факти». Науковий підхід заперечується: провідна феміністка Джудіт Батлер проголосила категоризацію «насильницьким» та «тиранічним» методом. Неспростовність сягає досконалості у квір-теорії, де особливо цінують одночасне існування суперечливих поглядів та їхню непослідовність, а вже сама можливість сумніватися [в постмодерністських теоріях] «є наслідком привілейованого права вибору», каже Барбара Еплбаум.

Відверте заперечення здорового глузду подекуди заважає просуватися — мовляв, «дотримання строгих наукових концепцій обмежує участь у створенні смислів». Da, eto tak. Обтяжлива термінологія скрипить пінопластом і затягує в болото незрозумілих та водночас банальних сутностей, а довершує ці мисленнєві страждання плідна новомова теоретиків: «біовлада», «уречевлення», «мета-проясненість», «позиціональність», «іншування», «квіринг» та, пробачте, «гендерфакінг» здатні звалити найфлегматичнішого із дослідників. Провина тут не авторів чи українського перекладача — це визначальна ознака теорій. Втім, варто один раз всотати основи, як далі стане легше, адже патерн завше однаковий — моралізм, незбагненність, розмивання та вихід за межі дисциплін, доведення до абсурду й нескінченні претензії усім й уся.

«Цинічні теорії», цей путівник соціальними відносинами нового часу, допомагає нарешті висловити давно назріле нескінченними категоризуваннями, пригнобленнями та дискримінаціями — за всіма цими маніпуляціями губиться Людина. Пекроуз і Лінсдей підкреслюють, що «теорії» нехтують однаково найнижчим та найвищим рівнями — індивідом та нацією чи спільнотою — на користь локальних об’єднань навколо численних ідентичностей, котрі вважаються монолітними носіями унікального досвіду. Ця «наука» роздроблює суспільство та механізує людські стосунки, достоту витравлює гуманізм й полишає лише голу агресію, розбрат та ворожість.

Чи не найважливіше, що критика ця походить не від звичних правих алярмістів, а від «лівих лібералів» — автори називають себе «відданими цінностям гендерної, расової і ЛГБТ-рівності». Точніше, «називали», адже Джеймс Ліндсей відтоді поміняв лівоцентризм на табір «правого лібералізму» імені пресвятих Маска, Трампа й Пітерсона — таку саму пародію на життя, де лишень замість «соціальної справедливості» неофітів зваблюють свободою слова й особистості. Ліндсей дистанціювався від підтримки Україні у війні загадково-конспіративним «ми й гадки не маємо, що коїться в Україні», називав бойкот російського й «звичайних» росіян «расизмом етнічного типу» та підспівував прокремлівському блогеру, котрий протиставляв «справжніх лідерів своїх народів» Путіна та Сі Цзіньпіна «відірваним від життя» західним лідерам. «До біса їх — знайдемо мотузку й змусимо їх гойдатися на ліхтарному стовпі» — «Погоджуюся, вони заслуговують на свинцеву пілюлю», — відповідала людина, котра писала, що лібералізм «невіддільний від гуманізму»

Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса в «інтелектуальній автобіографії» «Поклик племені» писав: «яка користь від блискучого інтелекту [Сартра], якщо після відвідин Совєтського Союзу у п’ятдесяті, у найгірший період ГУЛАГу, він заявив, що свобода критики тут є абсолютною?», а в полеміці з Камю «не просто заперечив існування сталінських концентраційних таборів: він виправдав їх існування заради побудови безкласового суспільства». Те саме хочеться закинути й цим мудрагелям, котрі повчають молодь моралі, однак на ділі не здатні відповісти на одне елементарне питання.

Деволюція одного з авторів виглядає чудовим епілогом праці — нехай цинізм у третьому тисячолітті продукує переважно лівий спектр, цинізм справа довершує картину. «Цинічні теорії» геть не постраждали від цього прикрого ексцесу, що зайве підкреслює різнобічні небезпеки для обстоюваних цінностей — демагогія та доктринерство завше загрожуватимуть здоровому глузду, науковому баченню та критичному мисленню.

Рекомендую.
Відповісти
Валерій Калниш 16.01.2023 13:54
Ця книжка наробила шороху одразу після свого виходу. Якщо коротко, вона про те, звідки взявся «комплекс жертви» у звичайних людей по відношенню до меншин. Чому думка чорношкірої трансгендерши-танцюристки про молекулярну біохімію важливіше ніж білошкірого професора-хіміка. Про все це постмодерністське світосприйняття, коли сказати очевидне ти не можеш, не ризикуючи нарватися на те, що когось зачепиш.
Про останній приклад на минулому тижні розповіла NYT. Лекторшу в США, яка викладала курс світової історії мистецтв вигнали з університету за те, що вона показала репродукцію картини 14 сторіччя з зображенням пророка Моххамеда. При тому що вона декілька разів, заздалегідь та під час «пари», попереджала і пропонувала тим, кого обурює цей епізод учбової програми покинути аудиторію, або не приходити. Ніт. Особо активні дочекалися демонстрації, обурилися і накатали «тєлєгу» на викладача за «оскорбление чувств верующих».
Але повернемося до книги. Як зауважив Пінкер, «ця книжка розкриває на диво неглибокі інтелектуальні коріння рухів, які, здається, пронизують нашу культуру». Тож «Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність», скоріш за все, розірвуть світосприйняття і обурять «ліваків» та заспокоять консерваторів. Хоча варто зауважити – мета цієї книги зовсім не в цьому. Плакроуз та Ліндсей в цей раз (вони ще ті бешкетники) вирішили розповісти звідки все це взялося.
Відповісти
Панич Алексей 30.12.2022 16:01
Отримав "під ялиночку" книжку, перекладену цього року.
Про постмодернізм і пов'язану з ним політику ідентичності можна писати по-різному. Можна підійти до питання стримано й академічно, як це зробив у своїй нещодавній книжці Френсіс Фукуяма. Натомість Плакроуз та Ліндсей обирають інший підхід: тотальна критика постмодерну й те, що я б назвав "деконструкцією постмодерністської деконструкції".
На їхню думку, постмодернізм пройшов три стадії розвитку й на сьогодні вже перетворився на загалом штучне та згубне явище. Навіть якщо вам не сподобається цей висновок, вам треба буде якось зреагувати на наведені ними факти - а їх чимало, і більшість з них (а) безумовно пов'язані з постмодернізмом, та (б) безумовно обурливі та/чи парадоксальні.
Ба більше: Плакроуз та Ліндсей відкидають саму ідею того, що на сьогодні ми вже вийшли з "доби модерну" і перейшли у "стан постмодерну" (користуючись відомим висловом Ліотара). На їхнє переконання, "доба модерну" триває й зараз, а так званий "постмодерн" - лише мінливий епізод в її розвитку. Отут би, власне, і я з ними посперечався (як і з тим, що ці автори принципово не розрізняють терміни "постмодерн" і "постмодернізм")... але це вже тема цілком іншої розмови.
Хай там як, це варто прочитати. Переклад наш - враження та висновки ваші. Але байдужими вас ця книжка точно не залишить.
P.S. До того ж, це досить традиційна для моїх перекладів ситуація, коли читання перекладу має певні переваги перед читанням оригіналу: адже до українського перекладу ще додано велику кількість пояснювальних приміток перекладача та редактора, яких в оригінальному виданні немає. Тому, якщо ця книжка вас справді зацікавила, читайте саме український переклад - ваше враження буде повнішим.
Відповісти
Дивитися ще відгуки
Залиште свій відгук
Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!
Будь ласка, оцініть даний товар!
Вхід до особистого кабінету
Увійти за допомогою:

Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%

Вкажіть, будь ласка, Вашу стать

Або

Я погоджуюсь з умовами використання персональних даних