Електронна книга «Любовноподібні та інші есеї про наше тваринне життя»

ПРО ЕЛЕКТРОННУ КНИЖКУ «ЛЮБОВНОПОДІБНІ ТА ІНШІ ЕСЕЇ ПРО НАШЕ ТВАРИННЕ ЖИТТЯ» РОБЕРТА САПОЛЬСКІ

Що таке «генетична війна між чоловіками та жінками» і чи справді існує «ген розуму»? Чому і як соціальний статус впливає на наше здоров’я? Чи є помста біологічно запрограмованою? Роберт Сапольскі, нейробіолог і приматолог із чудовим почуттям гумору, показує: у нашій поведінці значно більше тваринного, ніж нам хочеться визнавати.

«Любовноподібні» — це збірка блискучих есеїв, де складні теми на зразок генів, гормонів, стресу та сексуальності перетворюються на доступні та захопливі історії. Автор досліджує, як взаємодіють гени та середовище і чому ми не заручники своєї ДНК.

Тут ви зустрінете мишку Дуґі, що мала «геніальну» пам’ять, поглянете в очі павіанам Джонатану і Ребецці та подивитеся на себе крізь призму біології. Якщо хочете зрозуміти людей краще, посміятись і трохи здивуватися — ця книжка саме для вас.

ПРО АВТОРА 

Роберт Сапольскі — американський нейроендокринолог, професор біології, нейронауки і нейрохірургії в Стенфорді, науковий співробітник Національних музеїв Кенії. У 2008 році отримав Премію Карла Сагана за популяризацію науки. Публікується в New York Times, Wired, журналі Стенфордського університету. Автор низки книжок, зокрема «Чому зебри не страждають на виразку», «Біологія поведінки. Причини доброго і поганого в нас», «Визначено наперед. Життя без свободи волі».

Відгуки на електронну книжку:

Поєднання Олівера Сакса та Девіда Фостера Воллеса... Сапольскі — це той професор, на чиїх курсах студенти несамовито веселилися і надихалися стати науковцями. Los Angeles Times

Сапольскі дає змогу своїй нав’язливій цікавості приязно блукати, з веселим завзяттям шукаючи відповіді на загадки. New York Times Book Review

Цитати з електронного видання:

Отже, з одного боку, є наша природа: нейрони, хімічні сполуки мозку, гормони, і, звісно, на самому денці всієї мішанки — гени. З другого — те, що нас плекає: усі ті вітри середовища, які дмуть нам в обличчя і в спину. Усі в нашій галузі добре знають: немає сенсу протиставляти природу й середовище, варто говорити лише про їхню взаємодію. Але чомусь це кліше ніяк не приживеться. Когось обов’язково прагнуть виперти: щойно на сцену виходить новий ген і нібито «видає накази», «визначає» поведінку, вплив середовища негайно проголошують несуттєвим, випихають його геть.

Зв’язок тіла і мозку, взаємна здатність регулювати одне одного — нині це одна із центральних тем біології. Тепер майже не залишилося запеклих дуалістів, які вважають, що людський розум вільно ширяє над усіма біологічними гвинтиками й гайками клітин тіла, органел і молекул. Ми — продукт усіх тих клітин, а наш мозок — також біологічний орган, не гірший за, скажімо, сечовий міхур, а круті турбозаряджені нейрони з кори головного мозку мають між собою значно більше спільного, ніж відмінного. Мозок — усього лиш орган, хай і солідний, і його функціонування неможливо уявити поза межами тіла. Як сказав нейробіолог Антоніо Дамасіо, «розум живе в тілі так само, як і в мозку».