Лонгин Цегельський

Книга «Битва за соборність: від легенди до правди»

Артикул: 926755

Битва за соборність: від легенди до правди - фото книги

Переглянути фото книги

Паперова 200 грн

Немає в наявності

Наш Формат

5.0

Вподобайки

Характеристики

Автор	Лонгин Цегельський
Видавництво	Пропала грамота
Рік видання	2022
Палітурка	тверда
Кількість сторінок	416
Мова	українська

Категорії

Мемуари History of Ukraine/ Історія

Жанри та теми

#Бібліотека курсанта

Лонгин Цегельський - «Битва за соборність: від легенди до правди»

Ціна

200 грн

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

На книжкових полицях

Історія (2027)

Історія України (583)

Біографії (546)

Дивитись всі

Про що книга «Битва за соборність: від легенди до правди» автора Лонгин Цегельський

Серед творів діячів Перших національно-визвольних змагань важко знайти когось не інфікованого марксистськими доктринами. Хіба Скоропадський чи Міхновський Однак перед Вами спомини Лонгина Цегельського, і тут точно сто відсотків державництва та нуль — соціалістичних експериментів.

Листопадовий зрив. Бої за Львів. Хитросплетіння дипломатичних перемовин. Зустрічі з Гетьманом та Директорією. Прагнення до соборності українських земель. Спроби відкласти на потім усі внутрішні питання та протиріччя. Непримиримість щодо більшовиків. Десятки тем і сотні епізодів, що допоможуть зрозуміти, чому у 1917-1921 роках українцям не вдалося здобути власну державу на уламках двох імперій.

«Битва за Соборність: від легенди до правди» — книга, що цілковито занурить у події сторічної давнини та дасть відповіді на багато питань «чому».

Лонгин Цегельський

Український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець. Керівника Секретаріату закордонних справ ЗУНР. Заступник міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки.

Огляди на книгу

Олег Карпюк Розвал імперії, організація державного перевороту, проголошення власної держави та возз’єднання з іншою — не кожному випаде на долі пережити стільки історичних подій, та ще й за якихось чотири місяці. Лонгин Цегельський — один із «батьків-засновників» Західноукраїнської Народної Республіки, чиї спогади — рідкісний зразок державницьких мемуарів. «Більше десяти років» галицький політик спостерігав витворення різноманітних легенд та драматичних героїв, однак найбезпосереднішому очевидцю подій несила було споглядати, як політичні банкрути ще й переписують історію в еміграції, тож Цегельський вирішив написати, «а якщо писати, то писати правду — не легенду». «Битва за соборність» — історія, де правді протистоятиме легенда, державництву — глибоко вкорінені традиції отаманії та сваволі, а полум’яний патріотизм поступиться місцем приземленим справам. Першого листопада 1918 року українці здійснили безкровний переворот та утворили на уламках Австро-Угорської імперії власну державу — Західноукраїнську Народну Республіку. Запорукою успіху стала методична праця купи діячів Галичини, Буковини й Закарпаття, серед яких і автор спогадів. Чудовий матеріал для правдивої легенди, однак немає й сліду спочивання на лаврах, адже власна держава зустрічає нескінченним списком викликів — від пошуків вугілля для залізниць до налагодження телеграфу, бо мудрі селяни порізали стовпи. У доленосний день перевороту Лонгин Цегельський переймався буденним: «Де наша армія, де штаби, де зброя, де амуніція? Де адміністраційні сили?» Проте саме побутові справи виявлять високі принципи шляхетності, відданості та обов’язку — такі рідкісні для тих часів, коли провідні політичні діячі переймалися винятково «трудящими масами» та абстрактними «знедоленими». Самокритична натура, галичанин пропонує глянути правді у вічі й визнати — «ми, українці, любимо творити самодурні легенди» , щоб «засліплені ними» зі старих помилок потрапляти у нові в «колесі вічного самодурства». Героїчні легенди перекликаються з протилежною крайністю, коли «невдача звалюється на когось визначного»: так, у втраті Львова та падінні республіки пізніше одноголосно звинуватили політиків. Лонгин Цегельський відстоює честь державного діяча перед традиційною українською отаманією та пліткарством про політиків як «зрадливих боягузів». Крок за кроком причини поразки молодої держави віднаходяться у значно прозаїчніших хибах: військове командування столицею не ліквідувало польські залоги у зародку, мости через Сян не вдалося підірвати чи то через неправильно закладену вибухівку, чи то ще чомусь, а легендарні Українські Січові Стрільці відмовилися виконувати наказ прибути у Львів через своє політиканство. Правда значно комплексніша та геть не запалює. Спогади подекуди відверто уїдливі, а біль та розчарування стримуються нормами поведінки та моралі. Ще б пак, адже ЗУНР воювала за державність тоді, коли цю саму державність «божевільні люди» «в Києві руйнували повстанням проти Гетьманату — «готували громадянську війну!» Така політична комбінація змушувала галичан розриватися між відданістю соборності України та бажанням за будь-яку ціну «вберегти край від червоної дурки та руїни», яка мала неодмінно настати (і настала) після падіння Гетьмана. Побачене на власні очі промовляло краще будь-яких розрахунків: найрозкішніший обід у своєму житті галицький політик мав у потязі Директорії, де на буфеті досі бовванів царський орел, посуд прикрашали царські ініціали, і навіть кухарі були, «мабуть, колишні царські». Обід, «яким нас пригощала соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, затьмарив усі прийоми», та Цегельському кусок в горло не ліз, а соціалізм відтоді «міцно засоціювався із догоджанням піднебінню та шлунку». Урядовці ЗУНР працювали без копійки в кишені та скупо харчувалися у трактирах, натомість в Києві «розкидалися всім направо й наліво». Повсюдні «гори пшеничного хліба» на базарах стають підставою для діагнозу соціалістичній Україні: «Добре дуріти, як приступає» — українці здуріли від добробуту, з пишноти їжі, з пихатості та легкодушності народу, який розбурхала заражена «чужоземною ідеологією» інтелігенція. Галичину, Буковину та Закарпаття оминула ця соціалістична мода Великої України. Як прагматичний політик, Цегельський певною мірою поділяв вимоги соціалістичних демагогів щодо чутливого земельного питання, однак судження не закарбовував у скрижалях. Ревізію поглядів «на людську натуру та оспіваного плаксивими поетами селянина» заклала справа в одному з повітів, де селяни не могли поділити між собою націоналізовані в поміщиків ліси — одна громада забороняла брати дрова іншій, тоді як раніше «пани» пускали всіх. «Оце вам солідарність інтересів робочого народу… Менше серця мають для своїх, ніж пан-дідич, якого всі наші агітаційні брошури малювали як безсердечного гнобителя чи визискувача». Селяни відстрілювалися і навіть поранили урядових жандармів, тож хто ще тут був гнобителем; в інших громадах «народний», отже — нічий, ліс вирубували «без пощади й без зупину», хтось просто заготовлював «на кільканадцять років вперед», а подекуди «по хлопський обійстях гори пнів лежали, хоча їм тих дрів не треба було». Усуспільнення — перетворення чийогось на всіхнє — зіштовхувало та сіяло взаємну ненависть, а позаяк людяність не була пустим словом для галичанина, то «марксистська теорія класової боротьби» ще й характеризується як фундаментально аморальна. Жива та реалістична минувшина цих спогадів чуткого інтелекту акуратно розміститься десь між гранд-наративами та мікроісторією звичайного люду. Сухе речення з підручника може скупо сповіщати про «надання Директорією допомоги для ЗУНР», тоді як на ділі це була небезпечна подорож збунтованою Україною: Цегельський спав на мішку з десятьма мільйонами крон, мусив перекидати чарку з неопереними отаманами на залізничних станціях та відбивався від соціалістичних мародерів, яких легко визначав навіть у темряві за характерною «московською порнографічною лайкою». Коли потяг втрапив у перестрілку між німцями та отаманами, політик визнав, що у цьому протистоянні «окупантів» та «простого трудового народу» симпатизував німцям, а не революціонерам, які «простеляли шлях більшовизму та укріпленню Москви в Україні». Відвертість людини, яка не соромиться «непопулярних» суджень, привертає й підкупає. Політика — складова ідентичності автора. Анархічна розпусність, малоосвіченість та доктринерство оцінюються винятково негативно, навіть коли йдеться про людей патріотичних — діяння важливіші за помисли. Придніпрянська соціалістична інтелігенція не лише здійснила самовбивчий державний переворот, а й не мала за собою ніякої верстви та не усвідомлювала тиску свого виборця, як це було у випадку вихованих парламентаризмом Австро-Угорської монархії галичан. Парламент Директорії — Трудовий конгрес — повністю виключив хліборобів, великих поміщиків, духовенство й буржуазію, тож опертися було ні на кого. «Політична математика» Цегельського однозначно висновувала, що озброєний самою Директорією «революційний трудовий народ» вже скоро повстане проти «своєї» влади на користь московського більшовизму, який пропонує більше й радикальніше. Підсумком національно-демократичної орієнтації Лонгина Цегельського стає помірковане бачення доби визвольних змагань: тоді як соціалістичні політики заслуговують однозначно найгірших оцінок, експлуатований ними інстинкт трактується як джерело життєдайної сили. Те саме селянство, яке трощить панські маєтності, може стати зразковим громадянином, йому лиш варто прищепити дисципліну й авторитет. «Не дай, Б-же, з Івана пана», проте «інша справа наше селянство як звичаєво-культурна верства» — просто «не треба глядіти на мужика через сентиментальні окуляри наших плаксивих письменників». «Маси можна було повести», якби провідники вдарили по струні національній замість струни соціальної революції — ідеології, і це підкреслено неодноразово, чужої та ненависницької. Остаточна відповідальність за руїну української державності залишається на політиках — «були на порозі обитованої землі», та не дійшли до неї з власної вини. Ці мемуари писалися не задля самовихваляння чи піднесення одних українців за рахунок інших — метою було навчити майбутні покоління правдою. Бо «сентиментальними казками про геройство ми не навчимо молоде покоління боротися успішно за волю». Займатися політичним ремеслом, і це стосується не лише тих, кого безпосередньо кличуть політиками, означає й відповідати за наслідки обраного курсу, позаяк помилки такого рівня доводиться виправляти кров’ю. Українські провідники з обох боків вважали, що «альянти [європейці] повинні нас визнати», бо нам «це належить», «бо це наше право мати свою державу», на що Цегельський відповідав — «всяке таке "право" лиш доти має вагу, доки за ним стоїть фізична сила багнетів і гармат». Ця заувага резонує зараз сильніше, ніж будь-коли. Спогади Цегельського — ймовірно, найцікавіша знахідка 2022 року: тут я побачив українця, політика, спостерігача з гострим аналітичним розумом, твердими моральними й ідеологічними переконаннями, котрий ще й зміг все це чудово стилізувати й донести до читача. Всіляко рекомендую. 18 0

Відгуки про книгу «Битва за соборність: від легенди до правди»

Поділіться своїми враженнями!

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Схожі товари

Ви дивилися

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"