Автор | Анатолій Матіос |
Видавництво | Наш Формат |
Рік видання | 2022 |
Палітурка | м'яка |
ISBN | 978-617-8115-43-2 |
Кількість сторінок | 230 |
Мова | українська |
Розмір | 140 х 210 мм |
Художник/ілюстратор | Юрко Журавель |
До відділення "Нової пошти"
у Вашому місті
До відділення Укрпошти
у Вашому місті
Міжнародні відправлення
(авіа-транспортом або наземним шляхом)
Самовивіз
Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).
Повернення товару
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
"Коли живеш у часи світових геополітичних землетрусів і водночас маєш певні державні повноваження — стаєш вимушеним учасником і свідком подій, які нерідко змінюють хід історії. І про них конче треба розповідати іншим, байдужим чи менш поінформованим, щоб уникнути вигадок, домислів і брехні. Впевнений, що є сенс спробувати робити це по гарячих слідах, дістаючи з архівів власної не заспамленої острахом пам’яті прожите. І робити це максимально чесно, не порушуючи водночас державних таємниць.
Ця книжка про 13 файлів сервера моєї пам’яті — ті «ексклюзиви», про які точно ніхто не розказував з телевізора. У деяких моїх судженнях хтось побачить суб’єктивізм чи помилки, однак фактаж і хронологія подій, описаних у книжці, — то реальні факти новітньої української історії.
Історії моїми очима, яка дає мені право відкрито і чесно дивитися в очі як усім живим, так і — через молитву — мертвим героям описаного. Ця книжка про сильних людей. Небезгрішних, як і я, українців. Тут немає героїв чи антигероїв. Тут є гола правда, яка не завжди до смаку, бо поки що наша українська історія укотре пишеться кровю... Українською кров’ю ще ненароджених і живих."
Дванадцять навіть не портретів, а моментальних знімків — ескізи коротких, від кількох хвилин до кількох годин — зустрічей.
Колись фотомайстер Василь Пилип’юк дуже точно назвав свою подібну книжку так: «Долею даровані зустрічі».
У Матіоса — теж про дарунок, але більш сконцентрований, символічно-агресивний навіть — у вигляді бумеранга. По-теперішньому кажучи, «отвєткі».
«Не знаю, як назвати те, що я пишу. Не мемуари — і точно не моя то сповідь. Просто думки і деякі миті мого життя. Чи воно вам, а чи комусь іншому потрібно? Не знаю. Але воно потрібно мені».
Оце останнє — головне. Якщо автор пише не лише задля гонорару — воно стає у потребі й іншим. Особливо, коли той автор намагається у чомусь розібратися. Надто коли він «мало не до блювотиння обізнаний в теперішніх реаліях України» і прагне збагнути — чому так? Костянтин Родик, журналіст, "Закон і війна: версія Матіоса"
Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%