Автор | Анатолій Матіос |
Видавництво | Наш Формат |
Категорії | Мемуари Дослідження Політологія |
До відділення "Нової пошти"
у Вашому місті
До відділення Укрпошти
у Вашому місті
Міжнародні відправлення
(авіа-транспортом або наземним шляхом)
Самовивіз
Склад, пр. С. Бандери (проспект Степана Бандери, 6, Київ, Україна, 02000).
Книгарня "Наш Формат" (провулок Алли Горської, 5А, Київ, Україна).
Повернення товару
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.
Готівкою при отриманні
Банківською карткою VISA / MasterCard
"Коли живеш у часи світових геополітичних землетрусів і водночас маєш певні державні повноваження — стаєш вимушеним учасником і свідком подій, які нерідко змінюють хід історії. І про них конче треба розповідати іншим, байдужим чи менш поінформованим, щоб уникнути вигадок, домислів і брехні. Впевнений, що є сенс спробувати робити це по гарячих слідах, дістаючи з архівів власної не заспамленої острахом пам’яті прожите. І робити це максимально чесно, не порушуючи водночас державних таємниць.
Ця книжка про 13 файлів сервера моєї пам’яті — ті «ексклюзиви», про які точно ніхто не розказував з телевізора. У деяких моїх судженнях хтось побачить суб’єктивізм чи помилки, однак фактаж і хронологія подій, описаних у книжці, — то реальні факти новітньої української історії.
Історії моїми очима, яка дає мені право відкрито і чесно дивитися в очі як усім живим, так і — через молитву — мертвим героям описаного. Ця книжка про сильних людей. Небезгрішних, як і я, українців. Тут немає героїв чи антигероїв. Тут є гола правда, яка не завжди до смаку, бо поки що наша українська історія укотре пишеться кровю... Українською кров’ю ще ненароджених і живих."
Дванадцять навіть не портретів, а моментальних знімків — ескізи коротких, від кількох хвилин до кількох годин — зустрічей.
Колись фотомайстер Василь Пилип’юк дуже точно назвав свою подібну книжку так: «Долею даровані зустрічі».
У Матіоса — теж про дарунок, але більш сконцентрований, символічно-агресивний навіть — у вигляді бумеранга. По-теперішньому кажучи, «отвєткі».
«Не знаю, як назвати те, що я пишу. Не мемуари — і точно не моя то сповідь. Просто думки і деякі миті мого життя. Чи воно вам, а чи комусь іншому потрібно? Не знаю. Але воно потрібно мені».
Оце останнє — головне. Якщо автор пише не лише задля гонорару — воно стає у потребі й іншим. Особливо, коли той автор намагається у чомусь розібратися. Надто коли він «мало не до блювотиння обізнаний в теперішніх реаліях України» і прагне збагнути — чому так? Костянтин Родик, журналіст, "Закон і війна: версія Матіоса"
Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%