Валерія «Нава» Суботіна

Книга «Азовсталь. Сталева пресслужба»

Name: Книга «Азовсталь. Сталева пресслужба»
Brand: Фоліо
SKU: 948902
Price: 345 UAH
Availability: InStock
Rating: 5.0 (5 reviews)

Артикул: 948902

Азовсталь. Сталева пресслужба - фото книги

Переглянути фото книги

Паперова 345 грн

Електронна 160 грн

Книга в наявності

Відправка: 17.01.26

Goodreads

4.80

Наш Формат

5.0

Вподобайки

Характеристики

Автор	Валерія «Нава» Суботіна
Видавництво	Фоліо
Рік видання	2024
Палітурка	тверда
ISBN	978-617-551-928-8
Кількість сторінок	256
Мова	українська
Серія	Воєнні щоденники
Розмір	84 х 108 мм
Художник/ілюстратор	Олена Гугалова-Мєшкова

Категорії

Мемуари Документи

Валерія «Нава» Суботіна - «Азовсталь. Сталева пресслужба»

Ціна

345 грн

До відділення "Нової пошти"

у Вашому місті

До відділення Укрпошти

у Вашому місті

Міжнародні відправлення

(авіа-транспортом або наземним шляхом)

Повернення товару

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172, друковані видання належної якості обміну (поверненню) не підлягають.

Готівкою при отриманні

Банківською карткою VISA / MasterCard

Попередня дата відправки:

У суботу (17.01.2026)

На книжкових полицях

Нонфік (559)

Дивитись всі

Про що книга «Азовсталь. Сталева пресслужба» автора Валерія «Нава» Суботіна

Валерія «Нава» Суботіна служила в складі пресслужби полку «Азов». 86 діб українські військові тримали оборону в оточеному Маріуполі та на території заводу «Азовсталь». Завдяки пресслужбі полку «Азов» світ дізнавався про трагедію Маріуполя, про захисників міста та цивільних мешканців, які шукали прихисток на заводі «Азовсталь». Оператори, фотографи, журналісти створювали контент, який не залишав нікого байдужим, викликав хвилю підтримки #SAVE MARIUPOL в багатьох країнах. Людям в облозі бракувало їжі, води, медикаментів, але військові виконували наказ — тримати оборону. А ворог методично знищував місто та Азовсталь...

Відгуки про книгу «Азовсталь. Сталева пресслужба»

Рубцов Ігор 19.10.2024 23:01

Що ми знаємо про військову журналістику? Якщо нам ніхто не розповість, звідки й знатимемо? Аби тільки у працівників пера знайшлося натхнення і факти, щоб донести до нас те, чого ми на собі не відчуємо. Тільки в стані інформаційної ізоляції можна усвідомити, наскільки висока наша залежність від людей, які десь набирають і обробляють матеріал, формуючи наше розуміння ситуації на полях боїв. Виявляється, хибне уявлення про тих, хто "плутається під ногами" і бігає пальцями по клавішах, сидячи в теплому штабі – це не про журналістику взагалі. Після першої книжки Валерії – «Полон» я взагалі вважаю журналістів в погонах кимось на зразок штурмовиків, а їхню роботу-службу – розвідкою боєм. А тепер давайте пригадаємо перші місяці великого вторгнення, зразка 2022-го.
Повертаючись пам’яттю туди, в лютий, березень, квітень, травень 2022-го, та й у літо того року, я досі занурююся в те майже фізіологічне відчуття потреби в точній інформації з передової. Власне, напочатку передова знаходилася поблизу столиці. На Оболонь прорвалася ворожа бронемашина, десь на Нивках спалили ординську БМП. Ще й роботу артилерії було чути, а в небі неспішно розвіювалися інверсивні сліди повітряних об'єктів. Нічна ракетна атака позначилася падінням уламків неподалік від мене і потужним струсом всього будинку. Зрозуміти де та лінія, яку ворог намагається відсунути, розширити і розтягнути по всьому українському кордону, здавалося важливішим, ніж їсти. З великих вікон медцентру – місця мого волонтерства я весь час видивлявся: чия техніка рухається проспектом Бажана? Тоді, коли пропав зв'язок з друзями із Бородянки, Маріуполя, тривожність сягала максимуму. А потім ми побачили світлини з "Азовсталі" – бетонованого монстра, до розмірів якого стиснувся осередок шаленого спротиву найзлочиннішому ворогу століття. Бракує тих слів та висловів, якими хочеться передати саму сутність нелюдів. Вони воліли в такий спосіб звузити життєвий простір для всіх нас – українців, щоб загнати в підземні комунікації і там обнулити. Але те, з чим їм довелося мати справу на металургійному гіганті в Маріуполі, наврядчи можна вважати перемогою над силою українського духу. Голос нашого Маріуполя лунав з «Азовсталі», в новинах по всіх можливих каналах інформації.
Валерія Суботіна, Нава, як авторка цієї книжки, її побратими з журналістського корпусу: всі ті відомі, а, здебільшого, й невідомі нам лицарі пера, оператори, фотографи щодня виходили на лінію вогню, озброєні лише засобами для фіксації подій. Завдяки їм ми не тільки могли читати про щось там, недоступне для загалу (а може вигадане, чи маніпулятивне?), про епіцентр чогось надважливого. Слово і фотографії плюсуються в об'єктивну реальність, перетворюючись на документи для свідомості, історії, суду. Ми говоримо про майбутній «нюрнбергський процес» над рашиськими неофашистами в иайбутньому? Ось неспростовні матеріали, здобуття яких дорівнювало щоденному подвигу журналістів. Бій в кадрі, понівечені тіла, польовий шпиталь, вкриті брудом обличчя зранених. Хто не пам'ятає погляд бійця з апаратом Ілізарова на руці? Тільки одного такого кадру достатньо для стійкої довічної ненависті на адресу чужинців звідти - з території, яку я не можу навіть називати офіційною географічною назвою. Кількість полеглих військових журналістів колись теж має нас шокувати. Люди, чиїм завданням було показати всю війну, до найменших елементів. Ворогів вбивали інші і, треба сказати, робили це майстерно, відчутно для мілітарної машини північного сусіда. Ми більше пам’ятаємо стійкість наших воїнів через репортажі з місця подій. Їхні імена! Пам’ятаєте, хто доніс до наших вух позивні бійців і командирів «Азову»? І звідки ми дізналися про готовність тих хлопців і дівчат стояти до останнього? Скільки відсотків ми з вами давали на їхнє виживання там?
Так, спогади авторки – непроста для читання історія, тому що ми пам’ятаємо себе в ті дні, позначені в розділах книжки. Дата – описання чергового дня, в якому вміщалося більше трагедії, ніж у житті середньостатистичного українця. Бойова робота і сон, який важко назвати сном. Вдень і вночі ворог скидав на завод важкі авіабомби, вільно доставляючи їх неприкритим небом. Кількість облаштованих для короткого перепочинку приміщень зменшувалася відповідно до влучних ударів по них і разом із відносно захищеним простором –зменшувалася кількість живих та неушкоджених оборонців. Разом із тим поступово гинуло місто. Схема наступальної поведінки ворога (саме цього, а не всіх ворогуючих сторін всіх війн) проста, як двері: нищити якомога більше людей і випалювати повністю територію, щоб на ній неможливо було вижити. Для картинки для різних інформаційних споживачів оголошували зелені коридори. Потім їх відкладали, переносили чи таки робили відмашку їхати. А дорогою обстрілювали тих мирних жителів, які рухалися в напрямку підконтрольної Україні території. І журналісти, виконуючи важливу функцію – доносити правду, в складі груп азовців комунікували з волонтерськими осередками Маріуполя. Зокрема, Валерія згадує в книжці такий центр допомоги, як «Халабуда». Але й на самій «Азовсталі» переховувалися містяни, вважаючи бетонні укриття цехів та бункерів надійнішими схованками, ніж їхні зруйновані будинки.
Що вражає в книжці, то найбільше – полкове братство азовців. Може тому, що цей полк формувався, як підрозділ абсолютно мотивованих українців і українок. Валерія Суботіна – вона хоч і офіцер, але й підлегла вищому начальству, але дуже тепло описує людські взаємини між всіма ланками особового складу, турботу про всіх і кожного, називаючи позивні командирів – Редіса, Калини. Не тільки фронтові репортажі пресслужби полку є важливими історичними документами, а й сама книжка Нави – свідчення очевидиці, учасниці оборони цього східного міста також.
Нава пробула в тому пеклі до останнього дня опору, вийшовши з усіма, хто вижив, в ще гірше пекло полону. Її книжка про героїв, чиєю звитягою задовольняється наш попит на правду. Про її саму та про кохання на війні. Про загибель чоловіка. Там взагалі багато абзаців про втрати побратимів, кожен з яких – цілий світ. Скільки зруйнованих світів припадає на долю однієї людини лише за кілька місяців нещадної війни? Навине слово проникає в душу глибше, ніж я здатен описати в короткому відгуку. Я не можу наперед визначитися, які емоції викликатиме книжка через роки по завершенню війни. Вона гостра зараз, доки ми ще на етапі щоденних втрат. Втрати, втрати і втрати. Чи почнемо ми колись набувати, а не втрачати? Дещо залежить і від нас самих: наскільки ми будемо достойні країни на ім'я Україна? Книжка доводить готовність нації відстояти її цілісність. Що мені дає право вірити в країну? І вірити в те, що ми не станемо територією слухняного бидла? Та хоч би й ці спогади Валерії Суботіної – спогади про сталеву пресслужбу одного окремо взятого полку і її службу в полум’ї «Азовсталі». Якщо не вірити так, як вірять бійці «Азову», то навіщо тоді триває наш спротив? Чи не варто тоді припинити його зараз? Ні, не варто. Україна переможе. Країна, якій іноземні аналітики пророчили межу стійкості десь в три дні, рік за роком тримає удар. І паралельно, знищуючи ворога, демонструє світові правду від безпосередніх учасників цієї війни.
Дякую Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди! Відповісти

0 0

Залиште свій відгук

Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!

Читачі найчастіше обирають

Інші книги автора

Схожі товари

Ви дивилися

Підтримайте проект "Книжки для ЗСУ"