Книжковий інтернет-магазин Наш Формат
Кол-центр працює щодня з 08:00 до 24:00
Побажання
Таня П'янкова

Аудіокнига в електронному форматі «Вік червоних мурах»

Немає в наявності
Наш Формат
5.0
13
Вподобайки
2
Характеристики
Вид Електронний контент
Тематика Художня література
Автор Таня П'янкова
Видавництво Наш Формат
Рік видання 2022
Мова українська
Категорія Аудіокниги
Артикул 628201
Показати всі
Таня П'янкова - «Вік червоних мурах»

Банківською карткою VISA / MasterCard

Купити і слухати аудіокнигу ви зможете в додатку нашого партнера аудіокнигарні АБУК.

Опис аудіокниги «Вік червоних мурах» від Таня П'янкова

ТЕМАТИКА

Сучасна українська проза, художня література, Голодомор 1932–1933 років.

Третя премія «Коронації слова» 2021 року

ПРО АУДІОКНИЖКУ "ВІК ЧЕРВОНИХ МУРАХ"

Жорна життя перемелюють людей на борошно, і ніхто не знає, що виліпить із нього час... Сім’я молоденької Явдохи помирає від голоду, як і багато інших родин у Мачухах. Дружина радянського комісара Соломія то практикує лікувальне голодування, то несамовито «заїдає» втрату дитини і байдужість власного чоловіка. Представник сільської влади Свирид узагалі заплутався в почуттях і не знає, що зараз керує ним — закохане серце чи партія...
Здається, усі ці люди такі різні, що між ними — нездоланна прірва. Та вони ще не знають, що насправді йдуть одне одному назустріч. Йдуть, аби нарешті обійнятися і збудувати крихкий міст понад ненаситним мурашником своїх мучителів...

ДЛЯ КОГО АУДІОВИДАННЯ

Для тих, кого цікавить глибока психологічна проза. І для тих, кому небайдуже наше минуле, хай би яким болючим воно було.

ЧОМУ ЦЯ АУДІОКНИЖКА

Глибокий психологічний роман про одну з найскладніших сторінок української історії — Голодомор 1932–1933 років, де на тлі неосяжної трагедії тонко зображена кунсткамера людських доль.

ПРО АВТОРКУ

Таня П’янкова — авторка трьох поетичних збірок, романів «Кролівна», «Сонце в подолку» і «Чужі гріхи». Співзасновниця та креативна директорка Літературної агенції «Зілля»; організаторка креативних літературно-мистецьких заходів. Разом із поетом Василем Кузаном заснувала «Серію яскравої літератури», у якій уже видано альманах жіночої поезії «М’ята» і альманах чоловічої поезії «Імбир». Пише акрилом на тканині, створила колекцію авторських вінків, колекціонує автентичні ляльки.

КНИЖКА НА СХОЖУ ТЕМАТИКУ

ВІДГУКИ ПРО КНИГУ "ВІК ЧЕРВОНИХ МУРАХ"

Голод духовний і голод фізичний взаємозв’язані. І, очевидно, кожне покоління хоче/мусить художньо осмислити такий ключовий егрегор як голод: як травму роду, як збій у ДНК, як тріщину в суспільно-політичній плиті...

«Вік червоних мурах» — текст художній, тобто харизму автора з його світоглядом, душевною чуттєвістю і фізіологічною чутливістю приховати ніяк не вдасться, бо, власне, творення художнього тексту — то і є об’єднання душі індивідуальної з душею колективною (національної, світової, Універсальної...), глибинна історія емоцій... Ігор Павлюк, письменник, член Британського ПЕН-клубу

Ця книга не так про пекло 33-го, не так про торжество «червоних мурах на кістках невинно убієнних», не так про минуле, як радше — про нас із вами. Про нестерпні фантомні болі сьогодення — як наслідок безпрецедентної ворожої «ампутації» кількох поколінь особливо жорстоким методом — шляхом виривання народу із власної землі, про видирання з м’ясом, із коренем. Без жалю, без молитви, без анестезії… Василь Кузан, письменник

Визнаю, що вперше відчуваю такий біль. Розумію лише одне: углиб давніх ран треба молитовно дивитися широко розплющеними очима, довго-довго, до забуття, до нудоти, до сліпоти, до повного усвідомлення того, хто ти і що ти... І, може, тоді на отих старих «мертвяках» іще проростуть молоді трави… Петро Гармасій, музикант

Відгуки (13) Новий

Наталія Чайковська 26.12.2022 15:19
Тут так багато про нас з вами. Про нас колишніх. Сьогоднішніх. Про тих, якими ми можемо стати. І якими станемо. Про наше минуле. І майбутнє, якщо відцураємося і забудемо минуле.

«Вік червоних мурах» - це книжка-біль. Про кожного з нас окремо. І усім разом.

Голод. Скажений, руйнівний, ніби невидимий, але має чіткі риси. Він усюди. Він у всьому.
У хаті. У хліві. У дворі.
Він у серці.
Він їсть і поволі доїдає.

Персонажі - Дуся, Соля, Свирид - різні. Дуся, її мама і брат пухнуть від голоду. Соля пухне від ожиріння, бо заїдає горе - смерть своєї дитини і байдужість чоловіка (радянського комісара). Свирид вислужується перед партією.

Оповідь помірна і виважена. Але кожне речення, кожен абзац - це зміст, посил, застереження, нагадування.

Таня П‘янкова об’єднала долі людей, яких нічого не об’єднувало. Вони мали різні цінності, пріоритети, погляди на життя… Але усі вони опинилися в одному місці - село Мачухи Палтавської області. Село, в якому оселився голод.

Книжка чесна. Гостра, місцями пекло, різало, рвало.
Але вкрай важлива.
І сьогодні, і такою буде завжди.
Адже є речі, які не можна забувати, а про те, щоб пробачати навіть мови бути не може.

Коли я писала роман «Очевидець» на цю ж тему (який наступного року вийде друком), пам’ятаю, були моменти, коли під час опрацювання свідчень очевидців, мене накривало.
І від такої літератури теж накриває.

Бо це відбулося насправді.
Кожна дрібниця, описана в книжках.
Кожна страшна дрібниця, яку несла клята радянська влада, а тепер несе клята русня.
Відповісти
Доценко Катерина 26.12.2022 15:17
Здається, про Голодомор написано безліч книг, і ми вже не почуємо нічого нового. Але, на щастя, досі з'являються подібні цій книзі перлини.
Це надзвичайно сильний та важкий для читання і сприйняття твір. Події відбуваються у 1933 р. в селі Мачухи. Одна із головних героїнь, Ганна, чоловіка якої забрали як куркуля, разом зі своїми дітьми намагається вижити у селі, яке швидко вимирає.
За Ганною тінню ходить закоханий у неї Свирид. Чи врятує він від голоду дитя, яке народила йому інша жінка?
А дружина партійного чиновника, Соля, після смерті їхньої єдиної донечки заїдає свій біль. Вона лікується від ожиріння у пансіонаті і не уявляє, що відбувається за його стінами. А одного дня Соля тікає і опиняється у стражденних Мачухах...
Це одна із тих книг, де кожна сторінка просякнута болем. Про страшний голод, який змушує людей віддавати своє майно за копійки; змушує матерів лишати новонароджених дітей під сільрадою з надією на те, що їх порятують; голод, який каламутить людям розум і штовхає їх на страшні вчинки. А ще це історія про велику материнську любов і самопожертву. Вражає сцена, де жінка помирає під час обшуку, не зронивши ні слова, бо зберігає в роті зерно для своїх дітей.
Книга написана дуже натуралістично, від багатьох сцен волосся стає дибки (попередження для занадто вразливих). А ще у авторки досить цікавий і незвичний стиль викладу. У тексті вистачає місць, які хочеться цитувати:
"Мені здається, я могла би з'їсти не тільки тварину - шмат гнилого м'яса, - я могла би з'їсти людину, якби Господь був до мене милосердніший і одвернувся на мить в інший бік".
Зізнаюся, давно я не отримувала настільки сильного враження від книги. Прикро, що настільки сильний текст посів на "Коронації слова 2021" лише 3 сходинку. Бо твір торішнього переможця, який я теж читала, значно поступається цьому роману.
Книгу рекомендую!
Відповісти
ТЕТЯНА ТРОФИМЕНКО 05.10.2022 11:52
Творів на історичні теми в сучукрліті з’являється стабільно багато. Здебільшого вони, як і байопіки, мають на меті пропаганду національних цінностей та виконують виховну функцію. Історична проза працює з трагічними сторінками минулого українців, закликаючи осмислити причини наших поразок і не повторювати помилок у минулому. Серед тем, до яких звертаються сучасні українські автори історичної прози, важливе місце займає тема Голодомору, що зринає в різних текстах, навіть якщо не є центральною для того чи іншого художнього твору.
Узагалі тексти сучасних українських авторів про геноцид і червоний терор буває непросто розрізнити.



Усе залежить від того, наскільки сильне враження кожен окремий твір справить на вас. Звісно, якщо читач або читачка – людина, яка вперше береться за книжку на цю тему або мало що про неї чула-читала-бачила, приголомшення не уникнути. Те саме стосується читачів, здатних неодноразово отримувати катарсис від пережитої в художній формі трагедії. Більш досвідчений чи то цинічний читач уже знає, чого чекати від роману про Голодомор: звироднілі представники радянської влади нищать українське село, де конають люди, позбавлені останніх крихт їжі; ситуація складного морального вибору когось із персонажів – уклонитися «совітам» і отримати пайку чи зберегти честь і померти від голоду; натуралістичні описи спухлих людей, деталі приготування страв із макухи, кори і таке інше; кульмінаційні сцени людоїдства і спровокованого ним божевілля.

Усе це маємо і в романі Тані П’янкової «Вік червоних мурах», що змальовує Голодомор 1932–33 рр. у селі Мачухи на Полтавщині. На одному боці художньої опозиції тут – юна Явдошка, родина якої приречена на голодну смерть; на другому – дружина червоного комісара Соломія, яка «заїдає» втрату дитини й байдужість чоловіка, так що змушена лікуватися від ожиріння. Ще одним персонажем, колізію якого авторка простежує послідовно, є представник сільської влади Свирид, що кохає одну жінку, а спить із іншою (ну і, звісно, нічим хорошим це не закінчується).

Сексу в романі, до речі, несподівано багато, і якби я була схильна до самогубства, неодмінно номінувала би деякі зі сцен на антипремію «Золотий хрін». Адже якщо метафори пожирання в ситуації голоду більш-менш зрозумілі, то благодать і мед якось не дуже асоціюються з негідником, який скоро покине нещасну дівчину вмирати родами: «…голодним псом солод із Тамари злизую, виїдаю її всю, випиваю, смакуючи кожним порухом… На коліна її кладу… Сам на неї спираюся. Вологу стежку помежи стегон намацую – і вже не можу більше чекати. Вдираюсь у ту гарячу прірву, аби наповнити її благодаттю, налити її медом, молоком, теплом…» тощо.



Узагалі весь текст написано в цьому пафосному регістрі, на межі емоцій, у тональності прокльону. Він покликаний вразити, змусити ненавидіти і водночас пробудити емпатію (скажімо, тільки абсолютно черства людина не заплаче, коли читатиме про смерть матері, яка в роті виносила з колгоспу зерно для дітей). Разом із тим роман доволі динамічний, структурований як популярний серіал – і це також можна вважати дієвим засобом пропаганди. Таня П’янкова активно працює над тим, щоб «Вік червоних мурах» було перекладено іноземними мовами й презентовано за кордоном, де про історичні трагедії українців знають мало або не знають узагалі. Думаю, закордонний читач гарантовано дістане шок.
Відповісти
Лавренюк Ольга 23.08.2022 18:35
Відгуків на книгу «Вік червоних мурах» мало, але всі вони підтверджують, що книга варта того, щоб її читати. Ні, я на відгуки «не купилась», а книгу маю. Як я її отримала — нехай це буде загадкою. В творі не розчарувалася, навпаки, це роман, який займе достойне місце в мене на полиці.
Час і місце подій — Полтавська область 1932 –1933 роки. Це час, коли радянською владою був організований страшний голодомор для розправи над українськими селянами. Він привів до мільйонів смертей, і після того, як світ взнав правду, він здригнувся.
Головних героїв троє: Дуся, Соля та Свирид. Але на сторінках книги ми знайомимося з їхньою родиною та односельцями. Родина Явдохи помирає від голоду, а Тимофія (голову родини) вивезли незрозуміло куди.
Соломія також страждає від голоду, але іншого: вона лікується в пансіонаті від ожиріння. В той час її чоловік — радянський комісар, забирає в селян останні крихти хліба.
Свирид — людина, яка пробує всидіти на двох стільцях. Але чи вдасться це йому…
Кожному з героїв доводиться робити вибір і проходити певні випробування. І ким буде кожен з них: сміливцем, чи покидьком — відповідь на ці запитання можна знайти, прочитавши книгу.
— «…я витираю пил з портрета його вусатого «бога»…».
— «У село вже страшно виходити. Нас добивають, допатрують, домучують, як лишень можна… Ми домираємо — падаємо як груші, гаснемо, цілими родинами, востаннє взявшись за руки, одходимо за обрій…».
— «Ми живемо нинішнім днем. Ми не думаємо про благі діла. Ми втрачаємо подобу людей. Ми хочемо їсти».
Читайлики, читайте, тому що такі книги потрібно робити затребуваними. 10/10.

Відповісти
Доценко Катерина 23.08.2022 18:32
https://www.facebook.com/photo?fbid=821747625679978&set=gm.1684300765261689

Здається, про Голодомор написано безліч книг, і ми вже не почуємо нічого нового. Але, на щастя, досі з'являються подібні цій книзі перлини.
Це надзвичайно сильний та важкий для читання і сприйняття твір. Події відбуваються у 1933 р. в селі Мачухи. Одна із головних героїнь, Ганна, чоловіка якої забрали як куркуля, разом зі своїми дітьми намагається вижити у селі, яке швидко вимирає.
За Ганною тінню ходить закоханий у неї Свирид. Чи врятує він від голоду дитя, яке народила йому інша жінка?
А дружина партійного чиновника, Соля, після смерті їхньої єдиної донечки заїдає свій біль. Вона лікується від ожиріння у пансіонаті і не уявляє, що відбувається за його стінами. А одного дня Соля тікає і опиняється у стражденних Мачухах...
Це одна із тих книг, де кожна сторінка просякнута болем. Про страшний голод, який змушує людей віддавати своє майно за копійки; змушує матерів лишати новонароджених дітей під сільрадою з надією на те, що їх порятують; голод, який каламутить людям розум і штовхає їх на страшні вчинки. А ще це історія про велику материнську любов і самопожертву. Вражає сцена, де жінка помирає під час обшуку, не зронивши ні слова, бо зберігає в роті зерно для своїх дітей.
Книга написана дуже натуралістично, від багатьох сцен волосся стає дибки (попередження для занадто вразливих). А ще у авторки досить цікавий і незвичний стиль викладу. У тексті вистачає місць, які хочеться цитувати:
"Мені здається, я могла би з'їсти не тільки тварину - шмат гнилого м'яса, - я могла би з'їсти людину, якби Господь був до мене милосердніший і одвернувся на мить в інший бік".
Зізнаюся, давно я не отримувала настільки сильного враження від книги. Прикро, що настільки сильний текст посів на "Коронації слова 2021" лише 3 сходинку. Бо твір торішнього переможця, який я теж читала, значно поступається цьому роману.
Книгу рекомендую!
Відповісти
Пянкова Тетяна Леонідівна
Пянкова Тетяна Леонідівна 23.08.2022 18:25
Втеча з пекла

https://zakarpattya.net.ua/Blogs/222422-Vtecha-z-pekla?fbclid=IwAR26K8EQXUZf_1Q0ITtgrEIaFzcClCXC0Il_Omt9-Q413DJ3ysIIjc6f-ew

Щойно презентована в Ужгороді сьома книжка Тані П’янкової “Вік червоних мурах” — історичний роман про Голодомор-33.

Про ті події написано вже сотні і тисячі творів, проте далеко не всі з них набули читацької популярності. Роман П’янкової гостросюжетний, кінематографічний, сповнений внутрішніми інтригами, дуже динамічний, з несподіваним фіналом у дусі О’Генрі. Не дивно, що його вже перекладають польською і німецькою. За такий глибокий твір справді не соромно перед нашими зарубіжними партнерами.
У романі три сюжетні лінії, уособлені трьома персонажами — двома жіночими і одним чоловічим. Авторка почергово звертається то до одного, до іншого героя, а у підсумку усі три лінії філігранно зв’язуються в один нерозривний вузол. Така троїста структура роману (її особливо любить А. Курков) нагадує калейдоскоп: три дзеркала утворюють призму, всередині якої — зображення кольорових скелець, що з кожним поворотом трубки складають у все нові і нові орнаменти. Події твору розгортаються у реальному селі Мачухи за 3 км від Полтави, де тоді вимерло половина мешканців. При цьому усі персонажі балансують на межі між психічною нормою і аномалією.
Свирид — один з організаторів голодомору в масштабах власного села. У диявольському механізмі він найдрібніше коліщатко, але зі своєю душевною травмою (відмова коханої жінки, яку він ціле життя прагне повернути), що і заводить його кінець-кінцем у цілковиту безвихідь.
Дуся — центральна фігура роману. День св. Євдокії припадає на 1 (14) березня, відома приказка “Яка Явдоха, таке і літо”. Відповідно і героїня з цим іменем — символ весни, яка неодмінно настає всупереч усім зимовим поневірянням. Її історія — це суцільне ходіння по муках, які так любили зображати наші іконописці на образах Страшного Суду. Як писав Олекса Влизько:
І знов романтикою плине
в юнацькі очі синя мла,
мов репродукція з картини
середньовічного хохла.
Правда, образ Дусі — більше епічний, ніж романтичний, у ньому багато від Марусі Богуславки, що рятує козаків з неволі.
Соломія Степанівна з Опішні — дружина номенклатурника, яка живе у своєму герметичному світі, але поступово прозріває і усвідомлює, чим займається її чоловік. Образ, безперечно, біблійний, що й підкреслюється самим іменем. Згадується, звісно, і М. Хвильовий з його “Санаторійною зоною” (героїня П’янкової саме лікується у санаторії після втрати дитини). Якби не самогубство Миколи Григоровича під враженням від того самого Голодомору, він сам міг би створити дуже подібний образ.
Голодомор зображений у романі як пік громадянської війни в Україні. Війну спровоковано Росією, головний комісар на селі принципово російськомовний, але він має силу підручних із місцевих людей, та й самі селяни в екстремальних умовах запекло конкурують між собою заради власного виживання. У селі розпадаються усі соціальні зв’язки, люди перетворюються на “червоних мурах”. Перед читачем постійне питання: на якому рубежі скінчиться це руйнування цивілізації?
Роман — про те, як дві цілком чужі одна одній жінки, кожна зі своєю заплутаною родинною історією, допомагають одна одній. Це дозволяє одній з них разом з молодшим братом вирватися з голодного пекла, отримати шанс на життя. Твір про загадковість жіночої душі, в якій святі і чорти безперервно ганяють одні одних, де на перший план виходять то одні, то інші, проте ніхто з них так і не може перемогти остаточно. Доволі романтичний Свирид опиняється між цими двома полюсами і врешті-решт божеволіє. Насамкінець в його уяві голод перетворюється на щось персоніфіковане, Свирид розмовляє з ним.
Попри десятки інфернальних мікроісторій, якими сповнений твір, він завершується світлим фіналом. Якщо роман починається образами обважнілих від водянки ніг обох голодуючих героїнь, то останнє слово у романі — “Невагомість...”, останній образ — героїня із щойно народженою донькою.
Відповісти
Тимінська Мирослава Василівна
Тимінська Мирослава Василівна 17.08.2022 11:21
"Жодна людська сльоза не може розбавити густину крові, котрою вони залили Україну"


Одна з найгіркіших, найболючіших книг, які я читала. Роман про Голодомор. Не спогади, не статистика, а почуття і емоції українців, яких радянська влада вбивала голодом.

Село Мачухи на Полтавщині, 1933 рік. Молода дівчина Явдоха, яка з мамою Ганною і братом Мирославом намагаються вижити, і мріють про повернення батька, якого забрали як куркуля. Дружина партійного чиновника Соломія, яка переїданням намагається вгамувати страшний біль. Радянський посіпака Свирид, закоханий у чужу дружину - і водночас не припиняє ходити до юної дівчини. І Голод.

Голод тут як повноцінний герой твору, центр всього. Голодом лякають, голодом шантажують, голод панує над усіма думками і вчинками. Голод змушує людину піти на найстрашніші гріхи, оголює душу, відлущує все зайве. Людина віддасть найдорожче за кілька зернят. Скільки золота заробив Торгсін? І ота прекрасна вишиванка - для кого вона була шита, чи та дівчина ще жива?

Село стоїть пусткою. Не гавкне пес, не заспіває пташка. Ви знаєте, що з ними сталося. І у той же час, і тому ж селі коней годують медовими пряниками. Це такий метод лікування ожиріння партійців і членів їхніх сімей. Не знали? Не чули? Вірили у пропаганду про злих куркулів, які підкидають дітей на холодний ґанок сільради, лиш би не іти у колгосп?

Моральні муки, божевільна закоханість, шалене бажання жити і голод - всього вдосталь у цім романі. Насамперед болю - іншим не буває роман про 33-ій рік в Україні. Переплетені долі всіх героїв, до відрази прописані характери одних і до щему, до клубка у горлі - долі інших.

Я ніколи не думала, що існує скільки слів на позначення того, що їли під час Голодомору. Люди називали всі ці каші і коржі з бур'янів, кори і гнилого буряка, кожна "страва" мала свою назву. Це дуже страшно.

Я можу передбачити, що ви будете плакати, коли її читатимете. Але прочитайте.
Відповісти
Таня 08.08.2022 22:29
Пригадую як шестирічною дівчинкою звернула увагу, що у багатьох моїх ровесників є дідусі, а в мене… нема. На питання про це, дорослі вигадали байку, що дід Савка зник безвісти на фронті. І я тоді усім щирим дитячим серденьком повірила. Як же люто відтоді ненавиділа отих фашистів…Насправді він і ще двійко його синочків спухли і померли з голоду. І лише навчаючись на факультеті журналістики столичного університету імені Тараса Шевченка, вперше (краєм вуха), випадково, почула про жахливий Геноцид 33-го року. Згодом, працюючи за направленням у Херсоні, купила в газетно-журнальному кіоску найпопулярнішу (наклад сягав понад мільйон!) газету «Сільські вісті» (ще й досі зберігаю). Дивлюся – і не йму віри: на світлині відкриття пам’ятника жертвам Голодомору у моєму рідному селі на Черкащині. Гурт односельців і посеред них – мама… Вперше в житті пошкодувала, що покійна бабуся Марфа нічого не розповіла раніше, боялась. Потому розпитувала вже маму, якій у 33-му було 9 рочків. Відтоді ця тема мені дуже болить. І чим більше стає років, тим боліснішою, бо щоразу пропускаю крізь серце… А це, повірте, не просто.

«Вік червоних мурах» – така назва нової книги української письменниці Тані П’янкової. З її творчістю знайома давно. Припали до душі попередні психологічні романи «Сонце в подолку» та «Чужі гріхи»: всепроникно- захопливе письмо, яке потому довго не залишає. Моя реакція на новий роман – подив! П’янкова для мене – це якась неосяжна мрійливість, непередбачуваність, нові лексично-стилістичні відкриття, свіжість думки, новизна погляду… І раптом – тема 33 – ого року. Мені здавалося, що братися за таку тему, то треба було би бути… емоційно невразливим, або хоча б жити у тих краях, де відбувались сумні події. Чи, може, навпаки? Інакше, як передати-відтворити психосоматичний стан того, хто перебуває у передсмертній агонії не природного відходу? Бо ж мало бути «психосоматиком» ( грецькою – душа і тіло)…

Кілька разів «збирала» себе докупи аби прочитати роман. Важко було ще й тому, що перебуваємо у стані рашистсько-української війни. Гнітить – не те слово. Сказати про себе, що маю після прочитання духовно-душевне потрясіння, то нічого не сказати. Зловила себе на думці, що либонь сама авторка ще достеменно не усвідомлює, який літературний «пам’ятник» створила не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь. Пам’ятник – від слова пам’ять, пам’ятати. Вже вкотре переконуюсь у влучній правдивості крилатого вислову: «На все свій час». Бо таки свій, і він настав для нас, наш український час. (Та і як тут не згадати східну мудрість про те, що час – це Бог і не треба розтринькувати його намарно). Над цим твором письменниця працювала торік, напередодні війни. Написане нею – своєрідна «прелюдія» до сьогоденного лихоліття. Усвідомлення і розуміння жаских реальних подій. Стовідсоткова підсилена правдою відповідь на тисячі питань: «Чому? Навіщо? За що?». Відоме біблійне «Ви – сіль землі…» вразливіше і болісно, майже розпачливо «кричить» в епіграфі: « Ми не сіль цієї землі. Ми – її гіркий хліб, зневажений та знову відроджений з останньої крихти любові…». Із Шевченковим відгомоном звучить присвята «Пам’яті кожної зернини – кожної людини, пам’яті ненароджених поколінь присвячую…». Отже, і моїй родині. Низький уклін…

ХТО ВОНИ – ЧЕРВОНІ МУРАХИ?

У назві роману криється трьохпластова інформація про часові простори минулого, сьогодення і майбутнього. Вони вдало переплетені. Уважний читач не може не помітити цього. Бо слово «вік» у заголовній частині викликає асоціативний чисельний ряд, і найперше – цифру сто. Сто років. Сторіччя. Вже кілька таких сторіч Україна стогне від загарбницької московитської навали: економічної, освітньої, ментальної, фізичної. Тим часом, у всьому і у всього є свій початок і є кінець. Сумно, що «початок» проминулого віку був ганебним, бо й завершення його буде таким. І як тут не згадати золоті слова, мовлені своїм учням Ісусом Христом: «Що посієш, те й пожнеш». Недарма слово «вік» є частинкою іншого слова – чоло. Бо саме у цій частині фізичного тіла найважливіша ментальна точка відліку, з якої струменіє енергетичний зв’язок людини з Творцем. Але… але вона є доти, доки людина (чолоВік) прагне того. У протилежному випадку ця «нитка» розривається (аджна – санск.) і чоловік стає тоді сірою «мурахою» серед безлічі таких самих мурах, які добровільно своїми вчинками позбавляють (позбавили) себе відведеного біологічного віку. Відтак такими «мурахами» дуже легко маніпулювати, вони автоматично стають маріонетковими. Яскравий взірець – персонаж Свирида, який разом з іншими односельцями поповнює ряди безбожників: «« А тепер нема мені ні Бога, ні Богородиці нема. Усе святе убила ти у мені… І я не вірю більше нікому – ні Богові, ні

людині. Може, Ганно, я і сам собі вірити давно перестав». Дуже влучно з цього приводу висловлюється про свого чоловіка чиновника інша героїня написаного Соля: «Партія дала йому, немовляті - цицьку, виростила з нього чоловіка», « Партія давно прибрала нас до рук та й вилущує од мене чоловіка».

Образне порівняння червоноармійців із червоними мурахами – зрозуміло, неспроста. Бо тих ненажерливих ординських «мурах» (більшовиків) набігло стільки на наші землі, що годі. Ще й досі не можемо їх позбутися. Хоча… вірю, ось-ось настане їм кінець. Поза всяким сумнівом – іншого не дано. Бо їхній вік завершився. І не врятує поцуплений для державної символіки червоний колір, який підсилює агресію і несе в собі насилля. «Вік червоних мурах» завершився. Крапка. Все, що відбувається зараз – це агонія. Авторка вдало додає «червоного» до різних образів: червоне сите Савине лице, червоні мурахи, червона Мачуха, червоний комісар, «… червона хустка на її плечах здається мені кривавою плащаницею», «Червоні мурахи не дають нам свята…», тінь червоної підошви, «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпає», «Голод червоним гребенем руді Тамарині коси вичісує». І навіть жменька місцевих людей перетворилась на тих мурах, «… очі їм зайнялися червоним».

ПРО СЮЖЕТНУ СТРУКТУРУ

Страшні події страшного часу. Чому вони настали? Що трапилось такого, що вони стали можливими у центрі найбагатшої житниці на планеті Земля? Авторка разом із своїми персонажами (їх не багато, але вони символізують український народ) детально, покроково прагне дослідити ці та інші питання, аби знайти на них відповіді. Чому? А що вже казати про тих, хто засліплений і знесилений голодом, просив у Всевишнього лишень одного – не крихти хліба, чи, бодай якоїсь їжі, а… смерти. Жаскі описові картини тодішнього села (у цьому випадку – Мачухи), коли в ньому вимирає все живе, абсолютно все. Письменниця, яка розуміє, що рух – це життя, в одну мить зупиняє його силою свого слова. І звучить це так: «Ніщо не цвіте, не літає, не гніздиться…», «Не ходимо – крадемося селом: кротами, котами, дрібною

мишвою, павуками, однією потворною сороканіжкою, – і кожна нога їй пухне і свербить» (Дуся). «Розмовляємо пошепки, перешіптуємось – наче солому жуємо. Лиш вона не жується, залазить між зуби, застрягає у піднебінні, заважає вимовити невимовне, те, котрим давимося, котрим труїмося… Намагаємося міцно вспатися, дуже міцно, так, аби вже ніколи не прокинутися…». Чуєте? Вспатися, заснути, забутися, змусити зупинити життя (його рух). Це дуже важлива офілосочена художня деталь. Хати вмирали разом із людьми: «… була чиєюсь хатою і знала запахи з печі» (Дуся). Між тим піч – це також рух і життя. Дуже переконливими є запропоновані тексти вже тільки тому, що мова кожного персонажа ведеться від першої особи і вирізняється своєю лексикою, інтонацією, побудовою речень. Завдяки цьому сюжетна структура твору чітко виражена і немає зайвини. Читач має нагоду відчути душевний стан кожного: Дусі, Солі, Свирида. Перевтілитися і стати кожним з них. Щоб взятися за такий стиль письма, треба бути (як кажуть на моїй рідній Черкащині) – дужою в дусі. За цими іменами трагедії не просто родин, а величезної кількості штучно і насильно знищених українських сімей, а відтак – родів. Але всі книжкові персонажі тісно переплетені між собою, адже живуть у невеличкому мальовничому полтавському селі Мачухи. Назва, до слова – невигадана. Окрема канва: Дуся і Соля. Що їх об’єднує? Обидві пухнуть. Тільки от Дуся з голоду, а Соля... від ненажерства. Остання – дружина партійного чиновника. У такий спосіб намагається «заїсти» втрату донечки Єви. І якщо у Дусі навіть їстівної крупинки нема в хаті (а ще спухлий брат, мама ледве ноги тягне до колгоспу), то у Солі шафа тріщить від продуктів та всіляких смаколиків. Ще б пак, адже її Олексій має все, окрім «душі і серця». Він не вірить у Бога, натомість – у червоні знамена. Батьків ніколи не знав. Замість них у нього була і є – партія. Замість мови у нього «язик». Ось звідки тягнуться «корені» жахливої жорстокості до всього українського. Яскравий приклад яничарства.

ЛЮБОВ І СТРАХ

Уважно вчитувалась у кожне слово, речення. Деякі абзаци – кілька разів. Мене мучило одне питання. Якщо людина народжується з любові, в любові, з любов’ю у серці, то куди потім щезає та любов? Бо ж хіба можна позбавляти інших життя, якщо серце переповнене любов’ю? Виявляється, тому є важлива причина, і вона в людях, які нас оточують. «Взірець» – Тосько Лантушок, який відверто нікого не любить. А причина його стану криється у дитячому страхові, який одного разу ним заволодів, заповз у його душу і назавжди скував своїми бридкими щупальцями зневіри і розчарування: «Малий Тосько не знав тоді, за що батька карають, вуха долоньками затиснув, під призьбу забився і од страху дрижав. Колінцями у саму землю угруз – у дрібну товчену піщину, серця не чув, через раз дихав». Ось вона – відповідь. Першопричина причини. Діти – віддзеркалення вчинків і дій дорослих: чи то батьків, чи то родичів, а чи знайомих… Недарма нова влада свідомо відбирала дітей у батьків, аби позбавляти їх тієї материнсько-батьківської любові, і відправляла у комунівські садки. Калічила їхні душі.

Тим часом різні почуття, але ніяк не співчуття, викликає постать Свирида,

якого також оповили страхи: «Хочу глянути на себе, страх той увесь, як є, побачити, а немає дзеркала, страхи мої всемогутні». Роздвоєння душі цього

нікчеми породжує до нього велику відразу, адже причетний до безлічі смертей односельців, зокрема – новонароджених. І ота його спроба «хапання за соломинку» – бажання врятувати Ганну з дітьми, особисто у мене викликає тільки роздратування. Бо ж хіба можна простити безліч смертей немовлят, а серед них – і матері його новонародженого сина? Смерть, смерть, смерть… Вона присутня повсюди. Вона чатує на кожній сторінці, іноді виникає (в уяві) бажання схопити її за барки і струсити… геть. Але хіба можна струсити історичну правду з написаного? Ніяк. Тож треба подякувати письменниці за її багатющу уяву і словесний хист, бо, описуючи трагічний драматизм українських родин, знаходить такі влучні і високоякісні лексеми,

несподівані психологічні повороти, смислові і стилістичні відтінки,

що серце завмирає, як пташеня в клітці, а душа квилить, як зранена чайка при дорозі. Відчути, перевтілитись у далеке тогочасся – не всім під силу. І в цьому вищий майстерний пілотаж письменниці. А якщо врахувати, що авторка живе на протилежному боці України, де не було тотального винищення люду голодоморами, то й поготів, цитую:«Пішла наша баба райські колачі їсти», «Жінка під стіною лежить – груди розповиті, дитя коло неї реве, видко, цицьку шукає. Та мати вже його не чує – десь у іншій місцині хліба шукає», «Господи, здається, я поволі починаю наближатися до твого саду. Не одмовляй мені у проханні увійти» (Соля), «Навіть смерть голодна боїться заснути у нашій хаті», «– Їсти! Їсти-и-и-и…– кволим протяжним стогоном озвалася біда із нутра сусідської хати і прогналася нам дрижаками під шкірою», «Цілого світу сіль у очах її зібралася і навік загусла»,

«Ситий нами цвинтар». А ось отсе речення направду приголомшує. Зосередьмось, лише три слова, але яку жахітливу несуть у собі інформацію.

«Ситий», бо вже місць на ньому не вистачає. Одна з трьох персонажів, якій належать ці слова – Дуся. Складається враження, що говорить вона з нами вже з того – іншого світу, себто потойбічного… А насправді вона ще жива, чи то пак – напівжива… в дусі. Подумки – серед померлих, фізично – серед земного буття.

ДУША, ВІЩИЙ СОН, ХЛІБИНА

Для Тані П’янкової притаманно вживати тотемні слова. Є вони і тут: душа, віщий сон (смерть верби), скарб (грушка, срібло), хлібина («Хлібина пахне життям і давно забутим щастям»). Ось кілька: « Не на місці душа; Якщо душа людська родить ще сльози – має в собі щось живого; Мертвим чужим немовлям випадає із мене душа; Душа вгризається у тіло з останніх сил». І зовсім не притаманне людській природі слово, яке суперечить божественній природі – це голод. Метафорична характеристика проймає… «Голод у

добротному кожусі, в чоботях, з наганом при поясі, на три версти смердить казьонкою, та й ходить од хати до хати – все дівчат молодих та гарних

вишукує, рипить ворітьми…», «Голод рідніший за матір, бо зігріває мою душу надією, що зосталося вже недовго, що зовсім скоро сей світ і мені закотиться за обрій», «Голод усівся на студену піч у нашій хаті й звісив собі чорні ноги. Дриґає ними весело, товче порепаними п’ятами по кахелині…», «Голод у небі над нами хижим яструбом завис, крила розіклав, пір’я раз у раз губить. Гостре воно, тверде. По вилицях нам черкає. Болять вилиці», «Голод на всі замки замикає нам роти, заліплює їх байдужою німотою, заковує, заливає гарячим оловом, смердючим сургучем. І тільки смерть має право позривати його печаті, або вибрати з горловини останній крик», «А голод мене по руках – лясь!», «Біля баби Саньки голод усівся та й тютюнець із бабою нюхає», «Голод зітхає, стогне, пищить, плаче, бризкає слиною, викрикає, канючить, випрошує, молиться, вимагає, спазмує», «Голод у гімнастерку нову вбрався, портупея на нім, галіфе напрасоване, чоботи добротні… Чуба пригладив, за вухо квітку червону заклав…».

«Материнське серце найближче до Бога» – це про Ганну. Вселюбляча мама Дусі і Мироська. Передфінальна сцена твору приголомшує. Виснажена голодом Ганна помирає від побиття під час чергового обшуку. Очманілі від голоду і страху діти помічають цівку крові з її рота. Помічають як разом з нею витікає пшенична зернина. Це вона, Ганна, сховала жменьку пшениці у роті, для дітей, аби не відібрали, аби продовжити їм життя. Життя за рахунок

смерті. У цьому й полягає глибокий символізм: життя- смерть- життя. Діти визбирували кожну зернину із рота померлої матері, з надією посіяти їх навесні… у майбутньому. Життя всеперемагаюче, незнищенне, вічне.

«Жовтий князь» Василя Барки, «Марія» Уласа Самчука, «Вік червоних мурах» Тані П’янкової – дізнавайся, світе, про жахіття, через які проходив (і проходить) Дух українського народу. Не заплющуй очі на нашу біду, бо вона, насправді, спільна. Так само, як і спільний наш дім у якому разом живемо і назва якого планета Земля. Вік червоних мурах завершується. Вороття у минуле немає. Крапка.

ВАЖЛИВО! Після цього роману з’являється непереборне бажання, бажання ДЯКУВАТИ за все, що маємо, не лише за хліб і сіль на столі, але й за сонце і воду, за повітря, за новий день, за момент молитви про мир і Перемогу. Книга йде поміж люди. Не проминіть… Згадайте мудру настанову Володимира Мономаха, який наголошував «Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте». Ця книга оживає в руках, в очах, у серці, «олюднює». Не проминіть! Впустіть її у свою душу. Ніколи світ сам не зміниться, а тільки тоді, коли змінимось ми.

Валентина Семеняк
Відповісти
Вікторія Якуб 26.07.2022 21:44
Дуже сильна книга…
У мене немає слів.Прочитала її на одному подиху.
Не знаю,Таню,як Ви змогли знайти потрібні слова..Як змогли описати весь той жах..як взагалі можна вмістити ЦЕ в слова?
Дуже потрібна для прочитання всім..
Не маємо право забувати,ЩО робили радянські нелюди з нашими дідами..знову і знову..Щоб не дозволити їм зробити це ще раз..
Історія циклічна,і Ваша книга як ніколи «на часі»..

Таня П'янкова «Вік червоних мурах»
Відповісти
Olena Virt 26.07.2022 11:22
Прочитала запоєм, АЛЕ...
Ця історія, просто викричана на одному подиху у три голоси, є надто живою, аби бути про смерть, і занадто трагічною, щоб слухати її, запійно кайфуючи.
Вона така, що хочеться взяти та й запити десь так на тиждень і не виходити за межі кімнати, не бачити-не чути світу, уявити собі цей повний вакуум, це повільне болісне відмирання тіла і розуму, поступове, покрокове, щоденне, щогодинне…
Ця книга від першої і до останньої сторінки – суцільні люди. У кожного своя еволюція, своє обличчя, своя історія. І часто десь посеред сторінки ти просто «глючиш», пропускаючи кожного з них через свою голову. Тонкі паралелі, яких навіть не бачиш, але добре відчуваєш, і болісні контрасти, від яких просто дурієш, оскільки здорове раціо не витримує таких різких перепадів напруги.

Усе подразнює нервові закінчення:
і радянська злочинна система викачування життя /"Що там вже од тих домівок? Нічого зовсім – запалі порожні очниці многоликої відьми, що ймення їй Смерть. Із тих глибоченних вирячених очниць голод щоденно вибирає людей – по зернятку, по дрібушечці, по дробиночці, по граминочці, по крихітці, по рісочці… У непідйомні сірі чувáли пакує солене людське горе та й вивозить услід за хлібом, туди, куди вже навіть і думка не досягає"/,
і атмосфера поступової деградації особистості /"Голод зітхає, стогне, пищить, плаче, бризкає слиною, викрикáє, канючить, випрошує, молиться, вимагає, спазмує"/,
і майстерно виписана лінія кохання любовного трикутника (навіть – чотирикутника), зради та помсти /"Доки я воістину вмирав, ворог мій собі плодився, сіяв діти свої у черево Ганнине… Хіба можу я тепер простити їм усе? Хіба маю право одступитися?"/
і така чудова, така надтонка лінія еротизму /"Голодним псом солод із Тамари злизую, виїдаю її всю, випиваю, смакуючи кожним порухом…"/ на фоні глобальної катастрофи, спричиненої тупізмом «червоної мачухи»… «яку вони називають Родіной»

Що сказати, друзі? «Вік червоних мурах» – перша в сучасному укрліті художня книга про Геноцид 1932-33рр., яка дає повну, а не фрагментарну візуалізацію трагедії і підходить для широкої читацької аудиторії, адже читати документалістику не кожен «стягує».

Я хочу продовження, тому що ця історія точно його має...
Відповісти
Спатар Інна
Спатар Інна 25.07.2022 08:23
Книжка мені сподобалась. Ніколи такого не читала. Пробирає, шокує, чіпляє. Думала, що почну читати і не зможу. Проковтнула. Цікаві сюжетні лінії, персонажі. Кінець не виправдав моїх очікувань. Багато недосказаного. Невідома доля декількох персонажів.
Але, все одно, дякую за такий твір. Джерело: https://nashformat.ua/products/vik-chervonyh-murah-709514
Відповісти
Vasyl Kuzan 20.07.2022 12:48
ЧАС УСВІДОМИТИ
Ця книга майже чорна, але не зовсім.
Вона про смерть, але не таку, що перемагає життя; про густу і холодну темінь, але таку, котра невтомно народжує світло, бо по факту і є зворотнім лицем світла.
Ця книга не так про пекло 33-го, не так про торжество «червоних мурах на кістках невинноубієнних», не так про минуле, як радше – про нас із вами. Про нестерпні фантомні болі сьогодення – як наслідок безпрецедентної ворожої «ампутації» кількох поколінь особливо жорстоким методом – шляхом виривання народу із власної землі, про видирання з м’ясом, з коренем. Без жалю, без молитви, без анестезії…
«На світанку голод розворушив. Вовтузиться собі – не зважає, що спимо. Дістав з-під пóлу давні, ще бабині, жорна та й перетирає нас усіх, як жито, перемелює на дрібненьку мучечку, таку мілку і чорну, що ніяка смерть, навіть найлютіша у світі, не могла би вмолоти такого борошенця…»
Цей текст не дарма написаний від першої особи, і не дарма для кожного читача у часі теперішньому, бо нічого не міняється, бо історія до болю циклічна, бо досі «Голод вилущує нас із людської подоби, наче соняшникове зерня зі шкаралупи, а далі кладе на зуба: «Ось, нутро, ваше, – говорить, – ваша людська серцевина. А зараз клацнуть зуби – і не стане. Шкаралупа лише зостанеться…» І не дарма досі «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпує…»
Ця книга про те, що нарешті прийшов ЧАС – час подорослішати і уповільнитися, час усвідомити весь отой наш жахливий травматичний анамнез, генетику колективного страху, часто пов’язану з радянським минулим і образом Сталіна: «Червоний звір ґвалтує моє тіло – до самісінької душі проривається, аби набутися моїм безсиллям…»; «А голод тоді ще дужче скаженіє, ще дужче розпалюється нашою безборонністю… і пускає нас по колу – усіх пускає: дівчат, жінок, матерів – із дня у день, знову і знову; втішається нашою всепокорою, нашим усе глибшим і глибшим безчестям, торжествує, окроплюючи наші жовті пухлі животи пекельним червоним сім’ям…»; «– Не можна, дитино, тихо! – я злодійкувато обзираюся. – Голод учує та й нагаєм сперіщить… Не треба більше щедрувати…»
і десь підсвідоме, але таке природне, таке людське бажання якомога скоріше забувати все те, що приносить страждання. Довбана філософія позитивізму – такого собі наївного самообману, тоді, як перший крок до одужання – все ж возлюбити свої рани, як самого себе…

Ця історія сталася не у 33-му, і не лише з Явдохою і Солею, не лише зі Свиридом та іншими… Вона сталася з цілою нацією, з кожним із нас. Вчора вона трапилася зі мною, а завтра повториться з вами – з кожним, хто візьме до рук цю унікальну книгу. І саме відчуваючи свою особисту глибоку травму, я ніколи не зможу забути, як «Голод Мироськовими покришеними зубами вгризається у моє серце… Вигризає, прости Господи…», як він «нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: «Ну как? Харашо тєбе? А? Харошо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай..!», як «мертвим чужим немовлям випадає із мене душа…», а смерть «витьохкує маминим мертвим ротом…» і як «Бог прибирає мене зі світу не одразу – потроху рубає…»

Я міг би розібрати цей твір на цитати. Але зупинюся. Скажу одне: «Вік червоних мурах» – роман про вагу людської комашки, про ціну життя.
До мурашок. До сліз. До трему…

Василь Кузан – письменник
Відповісти
Гармасій Петро 04.06.2022 09:04
ДЕЩО ПРО ГЛИБИНУ РАН
та роман Тані П’янкової #Вік_Червоних_Мурах

«Скупий тато. Уловив мишу у нас в хаті, задавив та й самий і з’їв. Я його прошу: «Таточку, тату, дайте хоч раз одкусити!..»
«Чогось вони мертві, та не задубілі. Їх везуть – а їхні тіла трусяться, мов холодець…»
«Ціле моє життя перед очима стоїть той день, коли голод руками Ількової молодиці засолив моє серце в діжці…»
Я прочитав цю книгу ще в рукописі, іще ДО війни... Отримав певний шок, довго збирався з думками...
Виявляється, це дуже і дуже боляче. І несподівано-огидно. І тупо викликає у тебе нудоту.
Виявляється, таке ніяк не жується-не ковтається-не перетравлюється… Шокує, дратує і не сприймається, бо «Сліпнуть очі од того видива. Таки правдиво сліпнуть. Вузькими стають, мутними, западають, наливаються водою, котра вже, може, і не солена – повиїдали ми сіль, і нас сіль повиїдала…»
Виявляється, у давніх ран є особливість мучити…
Ми нічого не знаємо про їх глибину і температуру, про їх неоковирні краї. Про те, як вони гнояться і як ненаситно ковтають наше майбутнє. Ми нічого не знаємо про смерть, як і про життя, зрештою. Ми – травмоване покоління, котре маючи мізерні шанси на виживання, таки проросло із кореня, підточеного війнами, голодоморами, тотальним знищенням. Ми дивне покоління невігласів, котре знає про своє минуле рівно стільки, скільки є у шкільних підручниках. Однак нам і не дуже хочеться колупати кірку давніх суспільних ран. Заняття так собі – на любителя. Краще жити по принципу: забути і пробачити…
Пробачити… Забути…
Наше минуле так нічому нас і не навчило. Як тоді, так і тепер «Червоні мурахи плодяться, гуртуються у колонії, хутко розповзаються Україною – її містами, селами, хуторами…», «Їх сила – у єдності. А нас стає все менше і менше, і ми давно роз’єдналися…» Як тоді, так і тепер наш давній ворог не гине, а лише проходить свої реінкарнації, і його диявольська «червона» живучість – якраз у нашій ментальній, у нашій дивній, іноді – аж маніакальній – силі всепрощення і глобального милосердя. Як тоді, так і тепер «Голод нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: «Ну как? Харашо тєбе? А? Харошо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай..!»
Що ж виходить? Кармічні граблі, по котрих пробіглися цілі покоління українського народу, нікуди не поділися. Може, виглядають трохи по-іншому, але не ламаються – луплять однаково боляче. «І нема на то ради – немає ради на великі жнива смерті, на мертвий хліб із живого людського горя…»
Виявляється, ходимо по колу. Виявляється, не такі вже й мислячі, не такі вже й загартовані… Досі ранимі…«Ми іще живі, а того не чуємо одне одного – лишень голоси мертвих, їхні протяжні химерні плачі…» Але ми живі, а отже, не маємо права забутися…
Виявляється, пам’ять – це дуже і дуже боляче. Визнаю, що вперше відчуваю такий біль. Розумію лише одне: углиб давніх ран треба молитовно дивитися широко відкритими очима, довго-довго, до забуття, до нудоти, до сліпоти, до повного усвідомлення того, хто ти і що ти...
І може, тоді на отих старих «мертв’яках» іще проростуть молоді трави…
Віриться…
Дякую тобі Таня П'янкова за цю книгу, за це одкровення... Маємо зробити все можливе і неможливе, щоб трагедія Голодомору ніколи більше не повторилася.
Слава Україні!
Відповісти
Дивитися ще відгуки
Залиште свій відгук
Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!
Будь ласка, оцініть даний товар!
Читачі найчастіше обирають

Світлана Поваляєва

Мінлива хмарність з проясненнями
290 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Віра Агеєва

Марсіани на Хрещатику. Літературний...
320 грн
Рік видання: 2023 Палітурка: м'яка

Павло Дерев'янко

Літопис Сірого Ордену. Книга 3....
480 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Ерік Ларсон

Велич і ницість. Історія про...
600 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Євгенія Кузнєцова

Готуємо в журбі
750 грн
Рік видання: 2020 Палітурка: тверда

Ернст Юнґер

В сталевих грозах
350 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: суперобкладинка

Джеймс Комі

Вища вірність. Правда, брехня і...
329 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: м'яка

Світлана Ославська

Сєверодонецьк. Репортажі з минулого
350 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Крістін Генна

Соловей (оновл. вид.)
350 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда
Благодійний брелок зі шматка...
499 грн

Оксана Забужко

Найдовша подорож
225 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Сергій Плохій

Ядерне безумство. Історія...
350 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Валерій Маркус (Ананьєв)

Сліди на дорозі
350 грн
Рік видання: 2018 Палітурка: тверда

Джоан К. Ролінґ

Гаррі Поттер і Орден Фенікса....
1 400 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда, суперобкладинка

Трей Ґауді

Сила запитань. Як ефективно...
330 грн
Рік видання: 2022

Роджер Скрутон

Консерватизм. Запрошення до великої...
350 грн
Рік видання: 2022

Віра Агеєва

За лаштунками імперії
295 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: м’яка

Раян Голідей, Стівен Генсільман

Стоїцизм на кожен день. 366...
360 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Джоан К. Ролінґ

Різдвяна свинка
400 грн
Рік видання: 2021 Палітурка: тверда

Міхаель Бар-Зохар, Ніссім Мішаль

Моссад. Найвидатніші операції...
390 грн
Рік видання: 2021 Палітурка: тверда

Фредрік Бакман

Тривожні люди
390 грн
Рік видання: 2021 Палітурка: тверда

Колін Гувер

Веріті
405 грн
Рік видання: 2021 Палітурка: тверда

Валерій Пекар

Бесіди майстра Хай Тао про стратегію
320 грн
Рік видання: 2020 Палітурка: тверда

Джохар Дудаєв

Лицар свободи
307 грн
Рік видання: 2020 Палітурка: тверда

Олександр Палій

Збагнути Росію. Свідчення очевидців
300 грн
Рік видання: 2020 Палітурка: тверда, глянцева

Роберт Сапольскі

Біологія поведінки. Причини доброго...
530 грн
Рік видання: 2021 Палітурка: тверда

Тімоті Снайдер, Тоні Джадт

Роздуми про двадцяте століття
400 грн
Рік видання: 2019 Палітурка: тверда

Марк Аврелій

Наодинці з собою
250 грн
Рік видання: 2019 Палітурка: тверда

Боріс Джонсон

Фактор Черчилля: Як одна людина...
340 грн
Рік видання: 2019 Палітурка: тверда, глянцева

Енн Епплбом

Червоний голод. Війна Сталіна проти...
473 грн
Рік видання: 2018 Палітурка: тверда

Сергій Жадан

Інтернат
347 грн
Рік видання: 2017 Палітурка: м'яка, матова

Володимир В'ятрович

Україна. Історія з грифом «секретно»
300 грн
Рік видання: 2014 Палітурка: тверда, матова
Вхід до особистого кабінету
Увійти за допомогою:

Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%

Вкажіть, будь ласка, Вашу стать

Або

Я погоджуюсь з умовами використання персональних даних