Книжковий інтернет-магазин Наш Формат
Кол-центр працює щодня з 08:00 до 20:00
Побажання
Таня П'янкова

Аудіокнига в електронному форматі «Вік червоних мурах»

mp3
Книга в наявності
Goodreads
4.64
Наш Формат
5.0
34
Вподобайки
4
Характеристики
Вид Електронний контент
Тематика Художня література
Автор Таня П'янкова
Видавництво Наш Формат
Рік видання 2022
ISBN 978-617-8434-94-6
Мова українська
Диктори Віталій Ажнов, Катерина Потапенко, Оксана Шевчук
Тривалість 10:21:00
Категорія Аудіокниги
Артикул 628201
Таня П'янкова - «Вік червоних мурах»
Ціна
219 грн
Слухати в

Банківською карткою VISA / MasterCard

Купити і слухати аудіокнигу ви зможете в додатку нашого партнера аудіокнигарні АБУК.

Опис аудіокниги «Вік червоних мурах» від Таня П'янкова

ТЕМАТИКА

Сучасна українська проза, художня література, Голодомор 1932–1933 років.

Третя премія «Коронації слова» 2021 року

ПРО АУДІОКНИЖКУ "ВІК ЧЕРВОНИХ МУРАХ"

Жорна життя перемелюють людей на борошно, і ніхто не знає, що виліпить із нього час... Сім’я молоденької Явдохи помирає від голоду, як і багато інших родин у Мачухах. Дружина радянського комісара Соломія то практикує лікувальне голодування, то несамовито «заїдає» втрату дитини і байдужість власного чоловіка. Представник сільської влади Свирид узагалі заплутався в почуттях і не знає, що зараз керує ним — закохане серце чи партія...
Здається, усі ці люди такі різні, що між ними — нездоланна прірва. Та вони ще не знають, що насправді йдуть одне одному назустріч. Йдуть, аби нарешті обійнятися і збудувати крихкий міст понад ненаситним мурашником своїх мучителів...

ДЛЯ КОГО АУДІОВИДАННЯ

Для тих, кого цікавить глибока психологічна проза. І для тих, кому небайдуже наше минуле, хай би яким болючим воно було.

ЧОМУ ЦЯ АУДІОКНИЖКА

Глибокий психологічний роман про одну з найскладніших сторінок української історії — Голодомор 1932–1933 років, де на тлі неосяжної трагедії тонко зображена кунсткамера людських доль.

ПРО АВТОРКУ

Таня П’янкова — авторка трьох поетичних збірок, романів «Кролівна», «Сонце в подолку» і «Чужі гріхи». Співзасновниця та креативна директорка Літературної агенції «Зілля»; організаторка креативних літературно-мистецьких заходів. Разом із поетом Василем Кузаном заснувала «Серію яскравої літератури», у якій уже видано альманах жіночої поезії «М’ята» і альманах чоловічої поезії «Імбир». Пише акрилом на тканині, створила колекцію авторських вінків, колекціонує автентичні ляльки.

КНИЖКА НА СХОЖУ ТЕМАТИКУ

ВІДГУКИ ПРО КНИГУ "ВІК ЧЕРВОНИХ МУРАХ"

Голод духовний і голод фізичний взаємозв’язані. І, очевидно, кожне покоління хоче/мусить художньо осмислити такий ключовий егрегор як голод: як травму роду, як збій у ДНК, як тріщину в суспільно-політичній плиті...

«Вік червоних мурах» — текст художній, тобто харизму автора з його світоглядом, душевною чуттєвістю і фізіологічною чутливістю приховати ніяк не вдасться, бо, власне, творення художнього тексту — то і є об’єднання душі індивідуальної з душею колективною (національної, світової, Універсальної...), глибинна історія емоцій... Ігор Павлюк, письменник, член Британського ПЕН-клубу

Ця книга не так про пекло 33-го, не так про торжество «червоних мурах на кістках невинно убієнних», не так про минуле, як радше — про нас із вами. Про нестерпні фантомні болі сьогодення — як наслідок безпрецедентної ворожої «ампутації» кількох поколінь особливо жорстоким методом — шляхом виривання народу із власної землі, про видирання з м’ясом, із коренем. Без жалю, без молитви, без анестезії… Василь Кузан, письменник

Визнаю, що вперше відчуваю такий біль. Розумію лише одне: углиб давніх ран треба молитовно дивитися широко розплющеними очима, довго-довго, до забуття, до нудоти, до сліпоти, до повного усвідомлення того, хто ти і що ти... І, може, тоді на отих старих «мертвяках» іще проростуть молоді трави… Петро Гармасій, музикант

Відгуки (34) Новий

Альона 11.05.2024 13:45
"Вік червоних мурах" Таня Пʼянкова
Село Мачухи, Полтавська область. Зима 1933 року.
Родина дівчини Дусі, потерпає від голоду, незважаючи на те, що мати гарує в колгоспі. Свирид одразу став на бік комуністів і тепер особисто ходить по хатах односельців та відбирає в них останні насінини. Соля - дружина партійного працівника, якого посилають в колхози Мачухи наводити лад. Вона втратила дитину і тепер заїдає своє горе, стаючи все більшою, поки люди в селах пухнуть від
голоду.
Дуже важка книжка, здебільшого через структуру, адже розповіді головних героїв доповнюють і підсилюють одна одну. І навіть те, що деякі події можуть знакати з поля зору і згадуватись лише побіжно, не заважає зануритись в ту атмосферу відчаю та страху. А такі персонажі, як Свирид, викликають лише огиду, навіть якщо намагаються чинити добре. Не кажу вже про чоловіка Солі, що дорвавшись до влади, перетворюється на монстра, а
може й був ним завжди.
Єдине, що мені не подобається у виданні, так це російська мова деяких персонажів, написана українськими літерами. Я довго думала над цим питанням і зрозуміла, що й такий підхід також легітимізує оце "і так паймут". Тому, як на мене, найліпший варіант у випадку використання російської - давати переклад українською у виносках. А ви як гадаєте?
Відповісти
Шелігацька Оксана 06.03.2024 11:48
«Спочатку ще не дуже страшно…
Спочатку пухнуть ноги»

Книга шок.
Моя душа вмирала на кожній сторінці.

Голодомор 1932-33-го це взагалі тема важка, темна і несправедлива.
Нема слів, аби описати всі ті звірства, які червона влада вчинила проти українського селянства.

Полтавщина. Мачухи.
РОЗКУРКУЛЕННЯ. ВОРОГИ НАРОДУ.

Господи, та відколи люди, які з темна до темна гарують усією сімʼєю на полі аби мати хліб і до хліба стали ворогами?
І для кого ворогами? Для трутнів, які пальцем об палець не вдарили і думали, що їм всі щось винні? Для лінивців, сусідів, які тупо заздрили? Для отієї мразоти стали вони ворогами?

Лють огортає від того терору. Перед очима стоять пухлі люди, які вже стікають водою і просять, щоб смерть змилувалася і прийшла по їх грішні душі.

На противагу вимираючому селу, там є реабілітаційний центр для хворої верхівки (колишня богадільня). Для тих хто тями не має про те, що діється за парканом, або ж сам чинить те звірство.

Три долі змальовує авторка. Трьох людей та ще кількох, дотичних до них. Повірите, кожен живе в своїй реальності. І не скажеш, що то все одні й ті самі Мачухи.

Дуся, дочка Ганни, та Мирось, її брат, пухнуть з голоду і не мріють дожити до ранку. Вони розкуркулені, вороги.

Свирид колись кохав Ганну, але вона злегковажила його коханням та обрала іншого. Свирид же затамував образу і помстився, коли отримав владу.

Соля, дружина червоного реакціонера, ще одна загублена душа, яка поняття зеленого не має, що в тому світі робиться. Вона жере. Заїдає горе, оплакує втрачену донечку і гладшає-гладшає-гладшає… для чоловіка вона пусте місце. Вона вірить йому. Вірила, аж поки на власні очі не побачила ту пустку з примарами, в яке перетворилось колись квітуче село.

Чи може бути в такій історії щасливий кінець? Сумнівно. Але якийсь-то кінець буде неодмінно. Хтось вмре, і ось попри все виживе, а хтось житиме знаючи страшну правду.

Pекомендую до прочитання цю книгу. Вона може стати однією з найважчих для вас, та ви все одно знайдіть сили і прочитайте. Аби памʼятати.
Відповісти
Olena Chupika 04.01.2024 11:08
"Ми не сіль цієї землі. Ми - її гіркий хліб, зневажений та знову відроджений з останньої крихти любові...
Пам’яті кожної зернини – кожної людини, пам’яті ненароджених поколінь присвячую..."

"Голод стер усе людське в мені. Нічим не гидую. Одчуття гидування пропало разом із одчуттям, що я жива."

"Спершу ти шукаєш їжу, аби вижити, а далі...
Далі - гірше.
Вона ж тебе і вбиває.
Шлунок давно забув свою роботу, забув... тому не витримує - дико корчить тебе, і щоразу, жадібно глитаючи рідку бевку, чуєш своє одмирання.
Бог прибирає мене зі світу не одразу - потроху рубає."

"Спочатку ще не дуже страшно...
Спочатку пухнуть ноги.
Вони все дужче терпнуть, дубіють, стають такі тяжкі та повні, наче дві бодні, наче хтось ізсередини щодня наливає їх оловом, і вони вже не тримають тебе, як тримали колись, а ли- шень заважають.
Вони тобі немилосердно сверблять, і ти їх обережно - аби не продерти шкіру - чухаєш. Шкіра на них усе тоншає, тоншає, жовкне, напинається, попід нею бродить собі якась жов- та вода, і ти розганяєш її, гладиш рукою намагаєшся випра- вити те, що вже сталося з тобою..."

"Голод випиває нас, виїдає, викручує, мучить думками все чорні- шими і гострішими, все тяжчими. Страшимося підіймати голови, щоб не бачити навколо себе тих безтямних чужих очниць, боїмося слухати - аби не чути протяжного лементу вмираючого людського моря. Дивимося на зношені чоботи, на брук, але й там на тикаємося на смерть, яку навіть каміння вже не приймає..."

"Ненависть - єдине з почуттів, котрі Бог забирає в тебе аж наостанку."

Таня П'янкова "Вік червоних мурах".
Книга про страшний, штучний Голод 1932-1933 років...

Голодомор - один з найстрашніших комуністичних злочинів, Геноцид українського народу.

Мусимо пам'ятати!

А книгу почитайте!
Відповісти
Ольга Погребняк 04.01.2024 11:06
"Голод стер усе людське в мені. Нічим не гидую. Одчуття гидування пропало разом із одчуттям, що я жива...Не пам'ятаю, коли ми вже почали їсти усе підряд: поварили решета, пояси, батоги...Мені здається, я могла би з'їсти не тільки тварину - шмат гнилого м'яса, - я могла би з'їсти людину, якби Господь був до мене милосердніший і одвернувся на мить в інший бік."

У книзі автор дуже талановито і майстерно поєднала 2 лінії оповіді. У першій - сім'я молоденької Явдохи потерпає від голоду, як і решта родину у селі Мачухи. А в другій - від голоду пухне дружина радянського комісара - Соломія. Їсти жінці завжди є що. Та дієта не дозволяє.

"У колгоспі додихають коні. Сухоребрих і паршивих, їх на ніч підвішують на шлеї, аби не падали. Вони все одно вмирають то зранку, то ввечері."

"Хлопчисько літ десяти, худий та обдрипаний, підбігає ближче, закочує холошу штанів до коліна, оголює свою ногу:
- Дивися, - гукає мені, вихваляючись. - Бачила? - І кілька разів тиче пальцем собі в ногу...Пухлий я вже. Бачиш?
- Давно?
- Не дуже. Але мати каже, що я умру...всі умремо. І баба наша вмерла, і Парася, і Орест...Я, коли умру, то хотів би сорочку нову, білу. Бо так мати її одягти не дає, каже - на свято держить. А я колись бачив, що на похорон людей у нове зодягають..."

Ця книга виймає душу, розтріпує її, а ти потім намагаєшся приладнати її так-сяк назад, але як було раніше - вже не буде.

У цієї книги таке потужне слово, що вгризеться в душу, певно, назавжди...Тому, збудьте всі книги, які я радила цього року й ПРИДБАЙТЕ ТІЛЬКИ ЦЮ!

10/10
Відповісти
Новосад Вікторія 04.01.2024 11:01
Пам'яті кожної зернини - кожної людини, пам'яті ненароджених поколінь присвячую...

[Той, хто бодай раз бачив смерть, не може її забути.]

Історія, яка зачепить кожного українця, бо ця історія наша, про нас з вами, про нашу травму, яка відгукується до нині. Пам'ять має жити вічно заради тих мільйонів замордованих голодом, заради того, щоб цього більше не повторилося.
«Вік червоних мурах» — психологічний роман про роки великого штучного голоду 1932-1933 років. Село Мачухи, Полтавщина. Через життя/виживання 3 різних прошарків населення розкриваються страшні події Голодомору.
- Сім'я молодої Явдохи помирає від голоду, як багато інших родин.⠀
- Дружина радянського комісара Соломія то практикує лікувальне голодування, то несамовито "заїдає" втрату дитини і байдужість власного чоловіка.
[Скажу чесно, що ось це протиставлення голоду-ожиріння на мене справило дуже сильне емоційне враження.]
- Представник сільської влади Свирид узагалі заплутався у почуттях і не знає, що зараз керує ним - закохане серце чи партія...
Здається, усі ці люди такі різні, що між ними нездоланна прірва. Та вони ще не знають, що насправді йдуть одне одному назустріч аби збудувати крихкий міст понад ненаситним мурашником своїх мучителів.⠀
Фінал для мене не став емоційним піком, адже вся історія - це один суцільний страшний оголений нерв.⠀
[Їсти....Жити...Господи!]
Відповісти
Олеся Чернишова
Олеся Чернишова 27.10.2023 12:09
Книга дуже важка. Навіть не темою, бо відомо, що тема Голодомору надзвичайно важка. Але з усіх розповідей і творів, написаних про Голодомор, ніщо не читалося настільки важко. Написання уривками, ніби на кілька хвилин вриваєшся в життя кожної родини. Те, що підняті інтимні питання, котрі залишилися на фоні голоду і смерті. Навряд прочитаю ще і не хотіла б, щоб це читали мої діти саме через важку манеру подання. Ніби автор сама була зґвалтована колись. Розумію, що це частина нашої історії, дуже страшна її частина. Відповісти
Zuyevych Tatiyana
Zuyevych Tatiyana 24.10.2023 18:00
В бібліотеці порекомендували книгу Тані П’янкової «Вік червоних мурах» київського видавництва «Наш формат». Оскільки мені вже доводилося читати книги цього видавництва не один раз і завжди, незалежно від жанру це було завжди щось дуже цікаве, розвиваюче та просуваюче, не дивлячись не те, що авторка для мене була не знайома, я без роздумів книгу взяла. Почала читати… Думала, що не зможу прочитати всю до кінця. Була несподівано вражена, що молода людина, тим паче, молода жінка, може ТАКЕ знати і ТАК писати про ЦЕ.
Прочитала. До останньої сторінки. Кілька тижнів ходила під враженням. Навіть говорити не могла про прочитане. Нарешті усвідомила: маю обов’язково написати відгук про цю книгу.
Я не молода жінка, котра дещо бачила в цьому житті, котра вважала себе дещо загрубілою душею, мало не за кожною сторінкою, ні, не ридала, просто, сльози заливали очі, не давали читати.
Ця книга перевернула мою душу, розбурхала в мені такі спогади розповідей моїх бабусь (дідусів не знала – загинули, один на фінській, другий – у другій світовій) та батьків, таку глибоку, мабуть, ГЕНЕТИЧНУ пам’ять. Ще й написана тою мовою, котрою розмовляли ми, сільські люди під, вже на той час геть русифікованим Києвом. Прожила разом з героями їх життя, прожила долі нашого народу.
Цю книгу мають читати ( і не по одному разу) всі українці світу аби розуміти що ми передаємо нашим дітям, нашим наступним поколінням. Аби ще раз усвідомити за що і проти чого ми й сьогодні боремося. Ми маємо вивчити ці уроки нашої історії не розумом - кожною клітиною тіла кожної людини, всіма фібрами душі.
Навіть не знаю, що додати… ЧИТАТИ ВСІМ!!!!!
Дякую Центральна бібліотека Солом'янки #ЦентральнабібліотекаСолом'янки за пораду книги Тані П’янкової «Вік червоних мурах».
Відповісти
Катерина
Катерина 23.10.2023 14:21
Голодомор – ця тема має бути завжди на слуху у кожного українця і не тільки. Адже це найбільша трагедія людства і найтяжчий злочин проти українського народу.
Про ті страшні події написано багато книг, зроблено чимало досліджень, але все-таки залишається багато таємниць.
Ось ще один роман, який змусить задуматися й нагадає, що людям варто цінувати життя. Всім, хто цікавиться історією України, раджу прочитати роман Тані П’янкової «Вік червоних мурах». Це глибокий психологічний роман. Емоційно він дуже складний для прочитання, але авторка вміло подає весь жах тоталітарного режиму так, що змушує перегортати сторінку за сторінкою і вчитуватися в кожне слово, яке передає страх, біль, відчуття прірви, нерозуміння, голод…, але й надію, що вижити можна навіть тоді, коли відбувається повна деградація, адже жодна тоталітарна машина не в змозі вбити все людське в українцях.
Нехай ця книга та інші подібні до неї відкривають очі всім прихильникам «руського міра» на правду і справжню історію.
Дякую бібліотеці Центральна бібліотека Солом’янки
Відповісти
Оля
Оля 17.10.2023 15:16
Таня П'янкова
"Вік червоних мурах"
@nashformat.ua
256 с.

"Спочатку ще не дуже страшно...
Спочатку пухнуть ноги."

Немилосердно пече мене, те що я прочитала, не вкладається в моїй голові.
Пекло для людей .
Торжество партії.
Гірко. Гостро.

Голод він всюди , в холодній хаті, в кожному кутку , на голій долівці, в голові.

"Жодна людська сльоза не може розбавити густину крові, котрою вони залляли Україну."

Село Мачухи на Полтавщині, холодна зима, Голодомор 1932-1933, рр., мало хто її перебув.
Хоть спалили все, що горить, зварили на юшку навіть ремені, пташки не співають, бо не літають, пси не гавкають, бо їх з'їли.
В село страшно вийти, цілі родини гаснуть, догорають, пропадають діти, їх теж вже...
Оповідь ведеться від кількох людей, яких жорнами перемелює система: Дуся, Соля, Свирид.
Дуся, Мирось, Ганна, пухнуть від голоду.
Соля, нещасна жінка пухне від ожиріння, бо заїдає той біль втрати дитини.
Свирид, секретар партії, пухне від любові.
Їхні долі так тісно переплетені.

Книга дуже важка емоційно, треба читати, що не забувати. Поставити свічку за упокій невинно убієнних .
Дякую шкільній бібліотеці @Рогачинський ЗЗСО І-ІІІ ,#рогачинськийззсо за можливість прочитати книгу
Відповісти
Федорів Ольга 04.10.2023 12:12
«Ненависть - єдине з почуттів, котрі Бог забирає в тебе аж наостанку.»

Яку тяжку історію розповідає ця книжка! Про звичайних людей у звичайному селі на Полтавщині, які є уособленням катованого українського народу в часи Голодомору.
Страшні та болючі сцени досі перед очима і просто так не забудуться. Ось люди з опухлими ногами і животами; лежача жінка з виїденою навколо травою; ридаючі немовлята під сільрадою; Оленка на колінах на сцені; Свирид з червонокосою Тамарою; Дуся в руках у ката; Ганна зі зернятами пшениці в роті; Соля в дверях кабінету чоловіка; безумна Ількова молодиця з клунком поперед себе; мовчазний Голод на печі; той віз…

Приступаючи до читання роману, події якого відбуваються під час Голодомору, ніби-то розумієш що очікувати. Але правда приголомшує. Усвідомлення того, на що здатна людина, ні, мураха задля Червоної матки, вкотре вражає. У книжці є все найстрашніше, що можна уявити, думаючи про Голодомор. Ніщо не замовчено.

У Мачухах Голод. Тут же, край села пансіонат, де лікують близьких партії людей зі зайвою вагою. Голодом. Звісно, герої книжки є по обидва боки паркану пансіонату та їхні долі зрештою перетинаються.

Книжка наскільки болюча, настільки й цікава. Розповідь веде Дуся, яка мучиться від Голоду з мамою та братом; Соля, яку лікують голодом за наполяганням чоловіка-партійця; Свирид, який страждає від давнього нерозділеного кохання і віддав свою душу партії.
Я слухала аудіокнигу в АБУК - озвучка прекрасна, так і здійснена трьома особами. Тепер, звісно, придбаю і паперовий варіант. Так, книжка тяжка, з нею не відпочинеш. Але це саме та пожива для мозку, яка змушує думати, робити висновки, говорити про історію, вкладатись у колективну пам’ять.
Відповісти
Алла Веремчук
Алла Веремчук 02.10.2023 16:00
Про події 1932-1933 років написано багато книжок, але дуже добре, що сучасних авторів також цікавить тема Голодомору. “Вік червоних мурах” Тані П'янкової - надзвичайно зворушливий психологічний роман про одну з найчорніших сторінок нашої історії.

Це не перша книжка, яку я читала про Голодомор, але мене надзвичайно вразила майстерністю викладу. Авторка змогла не лише зобразити історичні події, а й дуже тонко та надзвичайно глибинно розкрити почуття й переживання героїв. Дуже органічно були зображені долі головних героїв, що, врешті, сплелися та відобразили повну загальну картину того жаху, який штучно створила радянська влада на території України.

На мою думку, цей роман мусить прочитати кожний українець, бо він не лише про пекло, яке сотворили "червоні мурахи" на території нашої землі у минулому столітті, а й про наслідки, які були спричинені викоріненням українського народу, адже вони мають великий вплив на наше сьогодення. Ця книжка не лише екскурс у минуле, а й демонстрація того, яким може бути майбутнє, якщо його не захищати від зовнішнього окупанта.

Дякую Центральна бібліотека Солом’янки (м. Київ, вул. Освіти, 14а)
Відповісти
Колтун Ганна 02.10.2023 09:23
"Голод стер усе людське в мені. Нічим не гидую. Одчуття гидування пропало разом із одчуттям, що я жива."

Історія, яка зачепить кожного українця, бо ця історія наша, про нас з вами, про нашу травму, яка відгукується до нині. Пані Тетяна поєднала трьох різних людей: Дуся, родина, якої була тими ж куркулями. Свирид, який був "посланцем" і "виконувачем" партії та Соля – жінка великого цабе з партії, і яка голодує, але в лікувальних цілях.

Розповідається оповідь від кожного героя, від першої особи. Кожен має свою правду. Свирид вірив, що робить для держави лише краще. Соля вірила чоловіку, як самій собі, вона нічого не знала, але хіба це знімає провину?! Дуся хотіла вже лиш смерти.

А ще тут Голод – повноцінний персонаж, який керує усім, якому всі поклоняються та служать.
//Істи... Жити...
Господи!//

Голод в Мачухах що на Полтавщині забрав майже все село, нікого не лишилося. Так, ця історія про голодомор 31-33рр. Під час читання багато різних думок, почуттів та емоцій. Та плакати не хотілося. Єдине, що хотілося помсти. Жорстокої і невблаганної.

Розкуркулення, яке відбулося страшним методом ніяк не можна пробачити. Не можна пробачити закатованих, скривджених, зґвалтованих людей.

Поїдає ненависть!!!
Коли женуть співати перед начальством з короваєм, а ти хліба в роті не мала вже роки...
Коли ґвалтують, бо треба рятувати брата ...
Коли матері лишають під сільрадою новонароджених в надії що іх порятують, а ті новонароджені вже "врагі народа"...
Коли пухнуть діти і їдять власних вошей...
Коли ми все це собі закарбуємо в пам'яті?!

Жах і сюрреалізм, який описується, крає серце, бо все це не уява письменниці, це було все насправді. Пам'ять має жити вічно. Заради тих мільйонів замордованих голодом українців у 31-33 роках. Заради того, щоб цього більше не повторилося.

//А ми куркулі, забула? З голими сраками у зимній хаті, голодні, напівмертві, квасолини в хаті не маємо, а куркулі...//
Відповісти
Сольська Мар'яна 29.09.2023 10:14
1932-1933 роки.

Полтавщина. Село Мачухи.

Дуся разом із мамою, братом та бабусею намагаються вижити, шукаючи будь-яку поживу, але їхні тіла вже пухнуть від голоду, наливаються водою, лише доторкнись і шкіра трісне.

В той самий час Соля - дружина партійного чиновника, вгамовує біль від втрати дитини, напихаючись їжею, мов гуска, й пухне від неї. Її чоловік отримав посаду в Мачухах, а дружину відіслав до місцевого санаторію, аби там вона схудла.

Яким чином переплетуться долі головних героїв? Чи виживе Явдоха та її сім'я? Чи впаде полуда із очей Соломії?

Одна з найважчих книг про Голодомор, які я читала. У ній стільки болю мого народу, стільки правди, що ними можна захлинутися. Та попри біль, цю книжку потрібно читати всім, а особливо тим, хто сумує за совком і чекає на його повернення.

"Серце родить сльози, а вони не виливаються, доходять аж до самого горла і там пересихають..."

"Мені хочеться навіки її запам'ятати, передати цю пам'ять моїм дітям через власну плоть, через кров, через спазм ока, через холод мурашиних слідів під шкірою... Щоб вони, як і я, вже не могли осліпнути, забутися, одректися цієї пам'яті, цього марева, цього болючого потворного видива".
Відповісти
Kateryna Brostovska 25.09.2023 09:10
Ми не сіль цієї землі.
Ми — її гіркий хліб.

Вік червоних мурах. Таня П'янкова

Голодомор 1932-1933 років є однією із найбільших трагедій українського народу, і забрав він життя мільйонів людей. Книги, що розповідають про цю страшну подію, не тільки є важливим джерелом історичної інформації, але й допомагають зберегти пам'ять про тих, хто загинув. Сьогодні я хочу розповісти про книгу, яка змусила мене пережити трагедію тих часів разом з героями її історій.

Насправді, такі книги дуже важко читати, але ще важче розповісти про них і передати свої почуття. Але окрім "читайте такі книги, вивчайте історію, бо це найменше, що ми можемо зробити в пам'ять про наших предків", мені хочеться сказати, що це не тільки про вивчення історії і біль, це й про емпатію, про вміння співпереживати, про колективну пам'ять та колективний біль.

Бо раніше я не розуміла, як може боліти фантомним болем пам'ять людей, яких я не знала. Історія України швидко цьому навчає, на жаль. Як і ця книга, яка боліла, боліла кожною сторінкою, кожною зламаною долею, кожною втраченою душею. Авторці вдалося сплести долі головних героїв в одну, жахливу картину, яка поглинула своєю безвихіддю та невідворотністю. Де на фоні здавалося б сюрреалістичного марева — родючої полтавської землі та врожаю, одні пухнуть з голоду, а інші сідають на примусові голодування через ожиріння. В цій книзі авторка без прикрас показує кожного: хто насправді з чого зроблений, з чого зліплений справжній характер і як він ламається.

Голодомор на Полтавщині залишив величезний слід в історії України. Він став однією з найбільших трагедій в історії нації та нагадує нам про важливість захисту прав людини та свободи вибору.
Штучно створений радянською владою голод, став не тільки трагедією нації, але й випробуванням нашої людяності і її меж.

Полтавщина болить мені окремим болем, адже це історія моєї родини, історія моїх дідів та батька, всіх, хто не пережив ті часи, і чиїх могил я ніколи так і не знайду.

Це дуже сильна, емоційна і глибока робота авторки, яку я щиро рекомендую.
Відповісти
Оля Маринчук 25.09.2023 09:08
НЕНАВИСТЬ - єдине з почуттів, котрі Бог забирає у тебе аж наостанку.

"Вік червоних мурах" Тані П'янкої - художня література про Голодомор, подана неймовірно красивим авторським стилем. Під час читання було дивно переживати такі суперечливі емоції водночас: тема складна, болюча, певною мірою навіть табуйована, а написано так красиво, що неможливо відірватися, хочеться пити той текст, всотати в себе кожне слово.

Події Голодомору ми спостерігаємо не лише очима жертв - селян, а й колаборанта, а також дружини радянського комісара, в якої проблема взагалі в протилежному: вона об'їдається через депресію, і зовсім не відає, що коїться довкола неї і до чого її чоловік докладає руку.

Такий цікавий підбір персонажів допомагає зрозуміти проблему Голодомору повніше, з різних точок зору. Зокрема, книга підіймає актуальні питання байдужості, відстороненості, непричетності, але, зрештою, усвідомлення відповідальності за власну сліпоту.

Всі ми знаємо, чого очікувати, коли берешся читати книгу про Голодомор. Проте авторка додала кілька таких моторошних описів, що закарбуються в моїй пам'яті надовго. Вона показала, як падає людина, як вона животіє, коли не може думати ні про що, крім їжі.

"Голод розриває наші міцні обійми, розкидує нас хатами, селами, містами, розводить у різні боки, аби, врешті-решт, ми всі зібралися в одній велетенській бездонній ямі, котра ніяк не може насититись людським перегноєм".

"Голод нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: "Ну как? Харашо тєбє? А? Харашо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай!..."
І ми стогнемо.
Ми стогнемо - аж заходимося, корчимося, мучимося, валимося знеможені, знесилені, розіп'яті, страшні, пропащі, немічні. Падаємо - а все ніяк не вмираєм, усе просимо у Господа нового дня, просимо у Нього сили, аби дочекатися до нового хліба... А голод тоді ще дужче скаженіє, ще дужче розпалюється нашою безборонністю, і пускає нас по колу - усіх пускає: дівчат, жінок, матерів - день у день, знову і знову; втішається нашою всепокорою, нашим усе глибшим і глибшим безчестям, торжествує, окроплюючи наші жовті пухлі животи пекельним червоним сім'ям..."
Відповісти
Полякова Марія 23.09.2023 17:40
Книга, яку прочитала за один день. Це було нестерпно боляче, але одночасно з цим неможливо відірватися.
Вирячені очі, шок, огида, сльози, злість, ненависть... І так по колу... Це саме ті емоції, що викликала книга.
"Вік червоних мурах" - книга про Голодомор 33-го.
Люди, що їдять все, що знайдуть. Те, що в інші часи вважали сміттям. Мами, що віддають своїх дітей чужим людям з надією, що хоч там їх прогодують. Люди, що вбивають чужих дітей, щоб засолити і нагодувати власних...
А одночасно з цим, за високим парканом, дружина партійного начальника лікується від ожиріння. В неї теж голод, але свій, лікувальний.
А є червоний комісар, в якого свій голод - він кохає чужу жінку. Змушуючи її та її дітей голодувати, сподівається, що вона втамує його жагу...
Страшна книга, але дуже важлива...
Відповісти
Доля Ольга 23.09.2023 12:17
Коли купляла цю книгу я розуміла, що її буде дуже важко і боляче читати, але навіть не уявляла наскільки…

Книга переносить нас у Мачухи, невелике село на Полтавщині. Події розгортаються в період голодомору 1932-1933х років. Занурюючи нас в думки, відчуття і переживання головних героїв авторка малює страшну картину тогочасної дійсності. Дуся – 19ти річна дівчина - пухне від голоду разом зі своїм молодшим братом і матір’ю, яка з останніх сил ходить на роботу до колгоспу. Свирид – людина, яка змогла пристосуватися до нової влади, має вдосталь їжі, але все одно страждає – чи то від нерозділеного кохання чи то від самотності, чи то від голосу совісті. Соломія – дружина радянського комісара, яка навіть не уявляє, що її країну роздирає голод. Вона занурена у власні проблеми, які приводять її до примусового лікування від надлишкової ваги. Всі вони наче незалежні один від одного, але все ж їхні долі пов’язані.

На прикладі думок і переживань героїв авторка демонструє як голод вбиває не тільки фізично, а й морально, як відбувається процес дегуманізації суспільства. Спочатку зникають будь-які соціальні цінності. Голод робить людей жорстокими і цинічними незалежно від статі і віку. Авторка зіштовхує два протилежні світи з їх світосприйняттям і проблемами, які вони намагаються вирішити.

Я б назвала цей твір книгою відчуттів. Тут майже немає подій, але є дуже багато болю, страху, ненависті та відчаю. В книзі максимально детально описані саме почуття і відчуття героїв. Це один з найпронизливіших текстів, які я будь-коли читала.

Закінчити відгук хочу цитатою з тексту книги, яка розповість про неї набагато більше ніж написала я…

«Людина без людини не проживе, бо тільки живе тепло інших людей тримає тебе на світі… Спершу болить кожна жарина – кожна людина, відхід кожної вичавлює із серця кров, а далі звикаєш, перестаєш жаліти… Людина перестає бути людині світлом, людина людину одпускає з цього світу так легко, ніби не знає, що людині без людини не прожити…»
Відповісти
Шуляк Анастасія 21.08.2023 11:45
Тетяна розірвала мені серце цією книгою. Розʼятрила мої рани… У мене немає загиблих від Голодомору родичів, бо Київ голод частково оминув, але бабуся розповідала оповіді прапрапрабабусь і дідусів- жилося дуже тяжко.
Вік червоних мурах. Я все думала- чого саме червоні мурахи? А потім зрозуміла. Бо червоні-це комуняки, і цей вид мурах найжалючіший.
Червоні мурахи дійшли до села Мачухи і запустили буревій голоду, який зносив все на своєму шляху. Оповідь йдеться від матері, доньки, колишнього кохання матері і жінки комуніста, що заїдає горе від втрати дитини їжею.
Саме в цій книзі як ніколи проступає дикунська людська сутність. Сутність, що примирливо сидить в кожному з нас, поки все наче добре, але варто тільки розпочатись голоду…. Я не буду описувати всіх сцен, які були в цій книзі, але волосся дибки стояло.
Всі ці подробиці фізичних та моральних змін тіла від голоду поєднувались з наріканнями Соломії, яка все не могла втратити кілограми… Химерно, правда? Я була войовничо налаштована щодо неї, але все таки в ній перемогла чесність і сміливість.
Я хочу забути цю книгу. Але ще більше я хочу, щоб її памʼятали. Щоб памʼятали вік червоних мурах, які з неймовірним цинізмом, апетитом пожирали роками наш народ. Щоб не було оманливих ілюзій.
Бо нащадки цих червоних мурах зараз гризуть нас. Запускають ракети, калічать, вбивають і вимагають нашого знищення.
Книгу раджу. Але перед її прочитанням треба зібратись з силами.
Відповісти
Войтюк Аліна 24.03.2023 15:39
Книга про Голодомор... Моя перша книга про Голодомор...
Вердикт: читати страшно важко, але однозначно варто! Щоб знати! Щоб пам'ятати!
1932 рік... Село Мачухи на Полтавщині (і не лише їх, а й всю Україну) нещадно "косить голод", не щадить ні малих, ні старих.
Дуся - молоденька дівчина, саме "на виданні"; їй би кавалерів рядками біля ніг укладати, але ж ні! Партія вирішила інакше! Тепер Явдоха мусить думати про те, що потрібно роздобути хоч крихту якогось харчу, бо її сім'я просто "не дотягне" до завтра. Тепер дівчина мусить діяти наперекір власним переконанням та просто розтоптати власну гордість... Аби вижити і дати шанс на життя своїм близьким!
Соля - білошкіра та рожевощока панянка, дружина партійного, комісара, "наближеного до верхівки суспільства". Здавалося б, що їй хотіти - живи в своє задоволення... Але вона настільки нещасна, що просто "заїдає" всі свої біди, невпинно гладшаючи наперекір збайдужілому чоловіку. І навіть лікувальне голодування не допомагає... Соля нещадно картає свою зранену душу, бо не може впоратися з прийняттям втрати дитини, її "добиває" байдужість чоловіка та його відданість партії...
Свирид - страшенно заплутаний у власних почуттях та переконаннях. Ніяк не зізнається, навіть перед самим собою, а що ж для нього важить більше: партія чи кохана жінка. А може то її відмова, така давня та гірка, що наче хробак підточувала його душу і штовхнула його в "міцні обійми партії"?
Усі ці люди такі різні; між ними, здавалося б прірва... Та їх поєднав голод...
Я щиро обурена та подивована тими подіями... Ну як, як можна заморити голодом хлібороба?! Як можна відбирати останній шматочок хліба від сім'ї, котра власноруч виростила, викохала та виплекала з малесеньких зернин жовтогаряче поле, вимісила тісто та випекла пахучий "скарб"...
І коли я ще хоч раз почую про те, як добре було при союзі, то процитую: "...щоночі я засинаю, аби знову і знову помирати од голоду... Хтось навмисне перекидає діжку з розсолом і виливає мені під ноги останки Мелашки..."
Відповісти
Улюра Ганна 01.03.2023 11:10
Катастрофи, що визначають націю, стають об’єктами рефлексії художньої літератури. Це природно. Завдання таких творів – не надати нам інформацію чи сформувати наше ставлення до історичної події (про трагедії національних масштабів ми щось та знаємо). Метою таких творів є комеморація – потреба ритуально узгодити окремі елементи колективної історичної пам’яті. Поволі випрацьовуються механізмі співпереживання щодо різних ролей (не людей, саме ролей) проявлених у трагедії. Так пишуться романи травми.
Щороку з’являються нові романи про Голодомор. Голодомор-роман дедалі частіше пишеться за зразком Голокост-роману. Обов’язкові компоненти: локальна приватна історія, мелодраматична складова, твір за формою покликаний переконати, що перед нами живе свідчення. І головне: конче важить апеляція до уцілілих нащадків, і не просто звернення до них/до нас, а пряма вимога: ніколи знову таке не повинне повторитися.

Щороку з’являються нові романи про катастрофи, що визначають націю. У Голодомор-романі «Вік червоних мурах» Тані П’янкової є все уже раніше бачене: цей твір – буквальний набір штампів геноцид-романів. Але при цьому книжка якимсь дивом справляє враження новизни і – акцентую! – дуже обережного, себто, не експлуатаційного ставлення до теми. Простіше кажучи, «Вік червоних мурах» щирий.

Пізня осінь 1933 року. Село Мачухи кілометрах в десяти від Полтави. (Це реальне село з реальною назвою. Проте його б було не гріх і вигадати: символізм цієї назви в романі П’янкової працює елегантно і на кількох рівнях. 1) ситуація окупованої країни: коли твоя Батьківщина ставиться до тебе як до чужої дитини, ти – сирота в рідній домівці при злій мачусі; 2) в романі насправді нема матерів, рідні мами повмирали-понищені, дітей виховують чужі жінки, самі мачухи навколо – коли ласкаві, коли байдужі. Це як про країну після війни скажуть, що то «земля вдів і безбатченків», так країна після штучного голоду стає «землею мачух і сиріт». Красива заявка на сильний і змістовний символ, скажіть). Так от, в Мачухах триває голод, людей щодня менше, щодня менше сил говорити один до одного; але до нас все ще говорять аж троє – в романі розгортаються та перетинаються історії трьох українців, по черзі ми чуємо кожного з героїв: жертва, злочинець і та людина, яка буде відшкодовувати/спокутувати біль жертви і сором злочинця.

Явдосі Рибці сімнадцять. Вона від народження живе в Мачухах, поруч були мамо і тато, молодший брат, бабця. Щойно вибудували нову хату. Родина працьовита, отож заможна. Мати, Ганною зветься – перша красуня на селі, досі згадують, як до неї по молодості залицялися найкращі друзі і той, хто отримав відкоша, ледь не вішався через це. Дуся в маму вдалася, нівроку дівка… Тата відправили до Сибіру. Хату забрали. Матері дозволили робити в колгоспі, але трудодні не платять. Їсти нема чого. Брат пухне. Баба померла. Ганна часом краде жменьку чогось – виносить в роті чи за пазухою. До Ганни навідується Свирид, чекає, поки жінка настільки у відчай впаде, що йому віддаються. На Дусю теж тут один масним оком накинув. Дуся певна: до весни вона не дотягне і приховує від рідних стегна, що уже налилися.

Свириду Сучку під сорок. Він у Мачухах за комнезама. Заповзято громив церви. Не менш палко відбирав у односельчан хліб. Боровся чоловік із куркулями, понімаєте. Тут цікавинка: Свирид – не з бідноти: він мав великий млин, але млин були попалили, Свирид сам – із заможних селян, що розорився. Попалив його, кажуть, Ганнин чоловік, шоби не шастав Свирид до чужої жінки. Ганна йому ще тоді давно відмовила. Але він не може таке простити, сильно її любить. А тим часом має за коханок дівчат, які віддаються за хліб, ґвалтує дорослих доньок-сиріт із розкуркулених родин. Насильником, звісно, себе не вважає, просто тепер йому ніхто уже не годен відмовити. Окрім Ганни хіба що.

Соломії Баші тридцять три. (А оце уже нав’язливо: синхронізувати вік героїні із тим страшним роком Великого голоду; втім, це найвдаліша з героїнь роману – може, звідси їй така честь). Соломія походить із міської інтелігенції, донька лікаря і вчительки. Хороші люди ростили. Вийшла заміж за військового з Харкова, що його лікував від поранення на фронті батько. Добре жили, любилися. Алєксєй робив кар’єру по партійній лінії, Соля марила дитиною, але ніяк не вдавалося завагітніти. Її жадана донька прожила лише два місяці. Тепер Соломія їсть, вона обжирається, запихається їжею. Вона їсть, наче, за двох: в її уяві вона таки годує цією їжею мертву доньку. У Алєксєя нове призначення – у Мачухах. Він переїздить туди разом із Соломією. Поблизу села є відомий курорт, де лікують голодом номенклатуру та їхні родини; у тому санаторії за наказом чоловіка буде марніти Соля.

Голод – не те, що є, голод – те, чого нема. В цьому складність історій трьох головних героїв: змістом їхнього життя стає відсутність (з/в)місту. Три головні герої відчувають голод. Нестерпний ненаситний голод. Три різні голоди, точніше. Буквально голодує Дуся. Дуся ненагодована. Метафорично – Свирид, його голод має сексуальний характер. Свирид спраглий. Символічно голодує Соля, вона відчуває порожнечу, яку не може заповнити. Соля неродюча. Їм всім доведеться зіткнутися зі своїм голодом – у снах, у мареннях, у галюцинаціях. Дослівно: зійтися лицем до лиця.

Персоніфікація голоду – прийом не новий, проте завжди потужний. (Пам’ятаєте, як це зробила Герта Мюлер в «Гойдалці для дихання», де Голод є співрозмовцем, другом, коханцем Лео, який помирає поволі без їжі?). У романі П’янкової Голод має три іпостасі: це мертва дитина, яка просить їсти; це сексуально збуджена жінка, яка просить з нею кохатися; і це хижак, який харчується тим, що недавно було живим. Кожен з людей тут має Голод, сотворений за подобою людини.

У санаторії, де лікується Соля, є практика – силу волі у пацієнтів розвивають. У той день, коли вони нічого не їли, їм дають відро пряників, що їх треба згодувати конячці. Це не лише омаж до «нема хліба, то хай їдять тістечка», щоби показати наскільки пришла номенклатура відірвана від селян-автохтонів. Це ж справжнісінький квазірелігійний ритуал, майже жертвоприношення: ти вшановуєш голод – але не свій, а чужий. Убиваєш себе, насичуючи іншого – тотемного божка. Ну Соля звісно що те відро пряників виїла враз й не помітила. Їй марилося, що вона годує пряниками свою померлу доньку. Соломіїна дівчинка померла від порушення травлення, стався заворот кишок, її буквально задавав надлишок їжі. Донька Соломії звалася Єва.

Голод в романі не просто персоніфікований, він боготворений, він – божество.

«Вік червоних мурах» – мелодрама: все тут дуже інтенсивно, все тут через край. П’янкова свідомо працює з мелодраматичною уявою, вона (уява) мусить збурити читачів, об’єднати навколо важкої теми – через скорботу, гнів чи навіть моральну паніку. Мелодрама: чеснота страждає, потім ще сильніше страждає, потім за межею терпіння страдає, потім її винагороджують… Наразі залишаю на розсуд тих, хто читав і ще прочитає роман: хто ж тут та мелодраматична нагороджена чеснота – Соля чи Дуся? а хто з них є інструментом, за допомоги якого чесноту винагородили? Зі Свиридом все ясно, а от хто є хто з дівчат – це одна з сильних моральних вправ роману. Добро і зло в мелодрамі – контрастне, добро можна нюансувати, зло – ні. Якщо ти партійний функціонер – то ти ґвалтівник, зрадник і убивця, ба не просто там якийсь убивця: а як мінімум – серійний, як мінімум – убивця немовлят. Алєксєй і Свирид шансів на психологічне нюансування не мають.

Тривожуся здатися цинічною, але в мелодрамі хоч не хоч мусиш рахувати мертвих немовлят: смерть маленької дитини – це граничний момент, коли добра мелодраматична проза валиться в нечисті води експлуатації. У «Віці мертвих мурах» – дев’ять мертвих немовлят, кожна така смерть має шокувати читача і шокує. Одне немовля, яке мусило за сюжетом померти, виживає. Його виховають чужі люди, напевно, він ніколи не дізнається, що народився від союзу жертви і злочинця. Він не зможе зберегти і передати родинну історію, досвід прежків нічому його не навчить. Ця десята уціліла дитина – табула раса, перерваний ланцюг історичної пам’яті, він – де факто уцілілий свідок – дізнається про Голодомор уже в дорослому віці з викривальних статей в прогресивній пресі (старші родичі потай ніц не розказують – нема родичів). І щоби вижила ця дитина, помруть дев’ять інших – така логіка історичного процесу. Фахівці Інституту демографії озвучили підрахунки жертв Голодомору: 3,9 млн загиблих. В художньому світі «Віку червоних мурах» ніяких таких цифр нема і не може бути. Тут є дещо страшніше і символічніше: вижило кожне десяте немовля.

Коли приватна біографія готова стати символом, а художня деталь охоче ним стає – це таки роман травми, що формує історичну пам’ять.

Найщиріше і наймоторошніше в цьому творі існує навіть не в основну його тексті. Тут на пам’ять і обурення працюють примітки – авторські, здається. В примітках авторка пояснює назви страв, а то і дає короткі переписи. Спочатку на це особливо не звертаєш увагу – такі примітки є необхідною фурнітурою (пара)історичної прози. Потім уже не можеш їх не бачити і не відстежувати. Цих назв багацько, значно більше, ніж припустимо існувати на землі – маторжаники, беці, блювали, ліпники, кользяники, плесканчики, товченики, щоденники, лип’яники. Так звалися страви з апріорі неїстівних компонентів, якими намагалися насититися ті, хто помирав від голоду. Коржі з кори і подорожника. З гнилої картоплі і вівсяного борошна.

З товченого насіння шавлії. З ріпака. З пуголовок жаб. З бруньок липи. З липового борошна. Вони придумували назви тому, що їли. Це не день тривало, не два. Вони встигли придумати назви, зафіксувати рецепти… І цієї миті дуже хочеться, щоби зло, в аспектах його не треба розбиратися, отримало покарання, а чеснота була винагороджена за свої страждання, і кожна дитина виросла, і свідомі нащадки не дали б повторитися біді. Але ні, це просто ще один роман про Голодомор написали. Непоганий роман.

«А поки сам заходжу до зимної хати – два дні мене не було. Піч вистигла і тхне вологим попелом. Кидаю в її задубіле нутро кілька трісок, аби розпалити. За якусь мить хата світиться вдячним полум’ям. Мені дрімається… Десь там, за білим маревом снігів, голод Ганну мою по голові гладить – заколисує. Муркоче Ганна, кішкою в зачіпку теплому вивертається.

–Добре тобі, Ганнусю?

–Ой, добре! Як у Бога за пазухою.

–Не Божа то пазуха, Ганно, — Свиридова! Грійся собі до ранку..»
Відповісти
Поддубняк Іванна 12.02.2023 00:02
Не побоюся цього вислову, але це одна із найсильніших книг, які я читала. Дуже важка емоційно та дуже важлива духовно книга! Відповісти
Наталія Чайковська 26.12.2022 15:19
Тут так багато про нас з вами. Про нас колишніх. Сьогоднішніх. Про тих, якими ми можемо стати. І якими станемо. Про наше минуле. І майбутнє, якщо відцураємося і забудемо минуле.

«Вік червоних мурах» - це книжка-біль. Про кожного з нас окремо. І усім разом.

Голод. Скажений, руйнівний, ніби невидимий, але має чіткі риси. Він усюди. Він у всьому.
У хаті. У хліві. У дворі.
Він у серці.
Він їсть і поволі доїдає.

Персонажі - Дуся, Соля, Свирид - різні. Дуся, її мама і брат пухнуть від голоду. Соля пухне від ожиріння, бо заїдає горе - смерть своєї дитини і байдужість чоловіка (радянського комісара). Свирид вислужується перед партією.

Оповідь помірна і виважена. Але кожне речення, кожен абзац - це зміст, посил, застереження, нагадування.

Таня П‘янкова об’єднала долі людей, яких нічого не об’єднувало. Вони мали різні цінності, пріоритети, погляди на життя… Але усі вони опинилися в одному місці - село Мачухи Палтавської області. Село, в якому оселився голод.

Книжка чесна. Гостра, місцями пекло, різало, рвало.
Але вкрай важлива.
І сьогодні, і такою буде завжди.
Адже є речі, які не можна забувати, а про те, щоб пробачати навіть мови бути не може.

Коли я писала роман «Очевидець» на цю ж тему (який наступного року вийде друком), пам’ятаю, були моменти, коли під час опрацювання свідчень очевидців, мене накривало.
І від такої літератури теж накриває.

Бо це відбулося насправді.
Кожна дрібниця, описана в книжках.
Кожна страшна дрібниця, яку несла клята радянська влада, а тепер несе клята русня.
Відповісти
Доценко Катерина 26.12.2022 15:17
Здається, про Голодомор написано безліч книг, і ми вже не почуємо нічого нового. Але, на щастя, досі з'являються подібні цій книзі перлини.
Це надзвичайно сильний та важкий для читання і сприйняття твір. Події відбуваються у 1933 р. в селі Мачухи. Одна із головних героїнь, Ганна, чоловіка якої забрали як куркуля, разом зі своїми дітьми намагається вижити у селі, яке швидко вимирає.
За Ганною тінню ходить закоханий у неї Свирид. Чи врятує він від голоду дитя, яке народила йому інша жінка?
А дружина партійного чиновника, Соля, після смерті їхньої єдиної донечки заїдає свій біль. Вона лікується від ожиріння у пансіонаті і не уявляє, що відбувається за його стінами. А одного дня Соля тікає і опиняється у стражденних Мачухах...
Це одна із тих книг, де кожна сторінка просякнута болем. Про страшний голод, який змушує людей віддавати своє майно за копійки; змушує матерів лишати новонароджених дітей під сільрадою з надією на те, що їх порятують; голод, який каламутить людям розум і штовхає їх на страшні вчинки. А ще це історія про велику материнську любов і самопожертву. Вражає сцена, де жінка помирає під час обшуку, не зронивши ні слова, бо зберігає в роті зерно для своїх дітей.
Книга написана дуже натуралістично, від багатьох сцен волосся стає дибки (попередження для занадто вразливих). А ще у авторки досить цікавий і незвичний стиль викладу. У тексті вистачає місць, які хочеться цитувати:
"Мені здається, я могла би з'їсти не тільки тварину - шмат гнилого м'яса, - я могла би з'їсти людину, якби Господь був до мене милосердніший і одвернувся на мить в інший бік".
Зізнаюся, давно я не отримувала настільки сильного враження від книги. Прикро, що настільки сильний текст посів на "Коронації слова 2021" лише 3 сходинку. Бо твір торішнього переможця, який я теж читала, значно поступається цьому роману.
Книгу рекомендую!
Відповісти
ТЕТЯНА ТРОФИМЕНКО 05.10.2022 11:52
Творів на історичні теми в сучукрліті з’являється стабільно багато. Здебільшого вони, як і байопіки, мають на меті пропаганду національних цінностей та виконують виховну функцію. Історична проза працює з трагічними сторінками минулого українців, закликаючи осмислити причини наших поразок і не повторювати помилок у минулому. Серед тем, до яких звертаються сучасні українські автори історичної прози, важливе місце займає тема Голодомору, що зринає в різних текстах, навіть якщо не є центральною для того чи іншого художнього твору.
Узагалі тексти сучасних українських авторів про геноцид і червоний терор буває непросто розрізнити.



Усе залежить від того, наскільки сильне враження кожен окремий твір справить на вас. Звісно, якщо читач або читачка – людина, яка вперше береться за книжку на цю тему або мало що про неї чула-читала-бачила, приголомшення не уникнути. Те саме стосується читачів, здатних неодноразово отримувати катарсис від пережитої в художній формі трагедії. Більш досвідчений чи то цинічний читач уже знає, чого чекати від роману про Голодомор: звироднілі представники радянської влади нищать українське село, де конають люди, позбавлені останніх крихт їжі; ситуація складного морального вибору когось із персонажів – уклонитися «совітам» і отримати пайку чи зберегти честь і померти від голоду; натуралістичні описи спухлих людей, деталі приготування страв із макухи, кори і таке інше; кульмінаційні сцени людоїдства і спровокованого ним божевілля.

Усе це маємо і в романі Тані П’янкової «Вік червоних мурах», що змальовує Голодомор 1932–33 рр. у селі Мачухи на Полтавщині. На одному боці художньої опозиції тут – юна Явдошка, родина якої приречена на голодну смерть; на другому – дружина червоного комісара Соломія, яка «заїдає» втрату дитини й байдужість чоловіка, так що змушена лікуватися від ожиріння. Ще одним персонажем, колізію якого авторка простежує послідовно, є представник сільської влади Свирид, що кохає одну жінку, а спить із іншою (ну і, звісно, нічим хорошим це не закінчується).

Сексу в романі, до речі, несподівано багато, і якби я була схильна до самогубства, неодмінно номінувала би деякі зі сцен на антипремію «Золотий хрін». Адже якщо метафори пожирання в ситуації голоду більш-менш зрозумілі, то благодать і мед якось не дуже асоціюються з негідником, який скоро покине нещасну дівчину вмирати родами: «…голодним псом солод із Тамари злизую, виїдаю її всю, випиваю, смакуючи кожним порухом… На коліна її кладу… Сам на неї спираюся. Вологу стежку помежи стегон намацую – і вже не можу більше чекати. Вдираюсь у ту гарячу прірву, аби наповнити її благодаттю, налити її медом, молоком, теплом…» тощо.



Узагалі весь текст написано в цьому пафосному регістрі, на межі емоцій, у тональності прокльону. Він покликаний вразити, змусити ненавидіти і водночас пробудити емпатію (скажімо, тільки абсолютно черства людина не заплаче, коли читатиме про смерть матері, яка в роті виносила з колгоспу зерно для дітей). Разом із тим роман доволі динамічний, структурований як популярний серіал – і це також можна вважати дієвим засобом пропаганди. Таня П’янкова активно працює над тим, щоб «Вік червоних мурах» було перекладено іноземними мовами й презентовано за кордоном, де про історичні трагедії українців знають мало або не знають узагалі. Думаю, закордонний читач гарантовано дістане шок.
Відповісти
Лавренюк Ольга 23.08.2022 18:35
Відгуків на книгу «Вік червоних мурах» мало, але всі вони підтверджують, що книга варта того, щоб її читати. Ні, я на відгуки «не купилась», а книгу маю. Як я її отримала — нехай це буде загадкою. В творі не розчарувалася, навпаки, це роман, який займе достойне місце в мене на полиці.
Час і місце подій — Полтавська область 1932 –1933 роки. Це час, коли радянською владою був організований страшний голодомор для розправи над українськими селянами. Він привів до мільйонів смертей, і після того, як світ взнав правду, він здригнувся.
Головних героїв троє: Дуся, Соля та Свирид. Але на сторінках книги ми знайомимося з їхньою родиною та односельцями. Родина Явдохи помирає від голоду, а Тимофія (голову родини) вивезли незрозуміло куди.
Соломія також страждає від голоду, але іншого: вона лікується в пансіонаті від ожиріння. В той час її чоловік — радянський комісар, забирає в селян останні крихти хліба.
Свирид — людина, яка пробує всидіти на двох стільцях. Але чи вдасться це йому…
Кожному з героїв доводиться робити вибір і проходити певні випробування. І ким буде кожен з них: сміливцем, чи покидьком — відповідь на ці запитання можна знайти, прочитавши книгу.
— «…я витираю пил з портрета його вусатого «бога»…».
— «У село вже страшно виходити. Нас добивають, допатрують, домучують, як лишень можна… Ми домираємо — падаємо як груші, гаснемо, цілими родинами, востаннє взявшись за руки, одходимо за обрій…».
— «Ми живемо нинішнім днем. Ми не думаємо про благі діла. Ми втрачаємо подобу людей. Ми хочемо їсти».
Читайлики, читайте, тому що такі книги потрібно робити затребуваними. 10/10.

Відповісти
Доценко Катерина 23.08.2022 18:32
https://www.facebook.com/photo?fbid=821747625679978&set=gm.1684300765261689

Здається, про Голодомор написано безліч книг, і ми вже не почуємо нічого нового. Але, на щастя, досі з'являються подібні цій книзі перлини.
Це надзвичайно сильний та важкий для читання і сприйняття твір. Події відбуваються у 1933 р. в селі Мачухи. Одна із головних героїнь, Ганна, чоловіка якої забрали як куркуля, разом зі своїми дітьми намагається вижити у селі, яке швидко вимирає.
За Ганною тінню ходить закоханий у неї Свирид. Чи врятує він від голоду дитя, яке народила йому інша жінка?
А дружина партійного чиновника, Соля, після смерті їхньої єдиної донечки заїдає свій біль. Вона лікується від ожиріння у пансіонаті і не уявляє, що відбувається за його стінами. А одного дня Соля тікає і опиняється у стражденних Мачухах...
Це одна із тих книг, де кожна сторінка просякнута болем. Про страшний голод, який змушує людей віддавати своє майно за копійки; змушує матерів лишати новонароджених дітей під сільрадою з надією на те, що їх порятують; голод, який каламутить людям розум і штовхає їх на страшні вчинки. А ще це історія про велику материнську любов і самопожертву. Вражає сцена, де жінка помирає під час обшуку, не зронивши ні слова, бо зберігає в роті зерно для своїх дітей.
Книга написана дуже натуралістично, від багатьох сцен волосся стає дибки (попередження для занадто вразливих). А ще у авторки досить цікавий і незвичний стиль викладу. У тексті вистачає місць, які хочеться цитувати:
"Мені здається, я могла би з'їсти не тільки тварину - шмат гнилого м'яса, - я могла би з'їсти людину, якби Господь був до мене милосердніший і одвернувся на мить в інший бік".
Зізнаюся, давно я не отримувала настільки сильного враження від книги. Прикро, що настільки сильний текст посів на "Коронації слова 2021" лише 3 сходинку. Бо твір торішнього переможця, який я теж читала, значно поступається цьому роману.
Книгу рекомендую!
Відповісти
Пянкова Тетяна Леонідівна
Пянкова Тетяна Леонідівна 23.08.2022 18:25
Втеча з пекла

https://zakarpattya.net.ua/Blogs/222422-Vtecha-z-pekla?fbclid=IwAR26K8EQXUZf_1Q0ITtgrEIaFzcClCXC0Il_Omt9-Q413DJ3ysIIjc6f-ew

Щойно презентована в Ужгороді сьома книжка Тані П’янкової “Вік червоних мурах” — історичний роман про Голодомор-33.

Про ті події написано вже сотні і тисячі творів, проте далеко не всі з них набули читацької популярності. Роман П’янкової гостросюжетний, кінематографічний, сповнений внутрішніми інтригами, дуже динамічний, з несподіваним фіналом у дусі О’Генрі. Не дивно, що його вже перекладають польською і німецькою. За такий глибокий твір справді не соромно перед нашими зарубіжними партнерами.
У романі три сюжетні лінії, уособлені трьома персонажами — двома жіночими і одним чоловічим. Авторка почергово звертається то до одного, до іншого героя, а у підсумку усі три лінії філігранно зв’язуються в один нерозривний вузол. Така троїста структура роману (її особливо любить А. Курков) нагадує калейдоскоп: три дзеркала утворюють призму, всередині якої — зображення кольорових скелець, що з кожним поворотом трубки складають у все нові і нові орнаменти. Події твору розгортаються у реальному селі Мачухи за 3 км від Полтави, де тоді вимерло половина мешканців. При цьому усі персонажі балансують на межі між психічною нормою і аномалією.
Свирид — один з організаторів голодомору в масштабах власного села. У диявольському механізмі він найдрібніше коліщатко, але зі своєю душевною травмою (відмова коханої жінки, яку він ціле життя прагне повернути), що і заводить його кінець-кінцем у цілковиту безвихідь.
Дуся — центральна фігура роману. День св. Євдокії припадає на 1 (14) березня, відома приказка “Яка Явдоха, таке і літо”. Відповідно і героїня з цим іменем — символ весни, яка неодмінно настає всупереч усім зимовим поневірянням. Її історія — це суцільне ходіння по муках, які так любили зображати наші іконописці на образах Страшного Суду. Як писав Олекса Влизько:
І знов романтикою плине
в юнацькі очі синя мла,
мов репродукція з картини
середньовічного хохла.
Правда, образ Дусі — більше епічний, ніж романтичний, у ньому багато від Марусі Богуславки, що рятує козаків з неволі.
Соломія Степанівна з Опішні — дружина номенклатурника, яка живе у своєму герметичному світі, але поступово прозріває і усвідомлює, чим займається її чоловік. Образ, безперечно, біблійний, що й підкреслюється самим іменем. Згадується, звісно, і М. Хвильовий з його “Санаторійною зоною” (героїня П’янкової саме лікується у санаторії після втрати дитини). Якби не самогубство Миколи Григоровича під враженням від того самого Голодомору, він сам міг би створити дуже подібний образ.
Голодомор зображений у романі як пік громадянської війни в Україні. Війну спровоковано Росією, головний комісар на селі принципово російськомовний, але він має силу підручних із місцевих людей, та й самі селяни в екстремальних умовах запекло конкурують між собою заради власного виживання. У селі розпадаються усі соціальні зв’язки, люди перетворюються на “червоних мурах”. Перед читачем постійне питання: на якому рубежі скінчиться це руйнування цивілізації?
Роман — про те, як дві цілком чужі одна одній жінки, кожна зі своєю заплутаною родинною історією, допомагають одна одній. Це дозволяє одній з них разом з молодшим братом вирватися з голодного пекла, отримати шанс на життя. Твір про загадковість жіночої душі, в якій святі і чорти безперервно ганяють одні одних, де на перший план виходять то одні, то інші, проте ніхто з них так і не може перемогти остаточно. Доволі романтичний Свирид опиняється між цими двома полюсами і врешті-решт божеволіє. Насамкінець в його уяві голод перетворюється на щось персоніфіковане, Свирид розмовляє з ним.
Попри десятки інфернальних мікроісторій, якими сповнений твір, він завершується світлим фіналом. Якщо роман починається образами обважнілих від водянки ніг обох голодуючих героїнь, то останнє слово у романі — “Невагомість...”, останній образ — героїня із щойно народженою донькою.
Відповісти
Тимінська Мирослава Василівна
Тимінська Мирослава Василівна 17.08.2022 11:21
"Жодна людська сльоза не може розбавити густину крові, котрою вони залили Україну"


Одна з найгіркіших, найболючіших книг, які я читала. Роман про Голодомор. Не спогади, не статистика, а почуття і емоції українців, яких радянська влада вбивала голодом.

Село Мачухи на Полтавщині, 1933 рік. Молода дівчина Явдоха, яка з мамою Ганною і братом Мирославом намагаються вижити, і мріють про повернення батька, якого забрали як куркуля. Дружина партійного чиновника Соломія, яка переїданням намагається вгамувати страшний біль. Радянський посіпака Свирид, закоханий у чужу дружину - і водночас не припиняє ходити до юної дівчини. І Голод.

Голод тут як повноцінний герой твору, центр всього. Голодом лякають, голодом шантажують, голод панує над усіма думками і вчинками. Голод змушує людину піти на найстрашніші гріхи, оголює душу, відлущує все зайве. Людина віддасть найдорожче за кілька зернят. Скільки золота заробив Торгсін? І ота прекрасна вишиванка - для кого вона була шита, чи та дівчина ще жива?

Село стоїть пусткою. Не гавкне пес, не заспіває пташка. Ви знаєте, що з ними сталося. І у той же час, і тому ж селі коней годують медовими пряниками. Це такий метод лікування ожиріння партійців і членів їхніх сімей. Не знали? Не чули? Вірили у пропаганду про злих куркулів, які підкидають дітей на холодний ґанок сільради, лиш би не іти у колгосп?

Моральні муки, божевільна закоханість, шалене бажання жити і голод - всього вдосталь у цім романі. Насамперед болю - іншим не буває роман про 33-ій рік в Україні. Переплетені долі всіх героїв, до відрази прописані характери одних і до щему, до клубка у горлі - долі інших.

Я ніколи не думала, що існує скільки слів на позначення того, що їли під час Голодомору. Люди називали всі ці каші і коржі з бур'янів, кори і гнилого буряка, кожна "страва" мала свою назву. Це дуже страшно.

Я можу передбачити, що ви будете плакати, коли її читатимете. Але прочитайте.
Відповісти
Таня 08.08.2022 22:29
Пригадую як шестирічною дівчинкою звернула увагу, що у багатьох моїх ровесників є дідусі, а в мене… нема. На питання про це, дорослі вигадали байку, що дід Савка зник безвісти на фронті. І я тоді усім щирим дитячим серденьком повірила. Як же люто відтоді ненавиділа отих фашистів…Насправді він і ще двійко його синочків спухли і померли з голоду. І лише навчаючись на факультеті журналістики столичного університету імені Тараса Шевченка, вперше (краєм вуха), випадково, почула про жахливий Геноцид 33-го року. Згодом, працюючи за направленням у Херсоні, купила в газетно-журнальному кіоску найпопулярнішу (наклад сягав понад мільйон!) газету «Сільські вісті» (ще й досі зберігаю). Дивлюся – і не йму віри: на світлині відкриття пам’ятника жертвам Голодомору у моєму рідному селі на Черкащині. Гурт односельців і посеред них – мама… Вперше в житті пошкодувала, що покійна бабуся Марфа нічого не розповіла раніше, боялась. Потому розпитувала вже маму, якій у 33-му було 9 рочків. Відтоді ця тема мені дуже болить. І чим більше стає років, тим боліснішою, бо щоразу пропускаю крізь серце… А це, повірте, не просто.

«Вік червоних мурах» – така назва нової книги української письменниці Тані П’янкової. З її творчістю знайома давно. Припали до душі попередні психологічні романи «Сонце в подолку» та «Чужі гріхи»: всепроникно- захопливе письмо, яке потому довго не залишає. Моя реакція на новий роман – подив! П’янкова для мене – це якась неосяжна мрійливість, непередбачуваність, нові лексично-стилістичні відкриття, свіжість думки, новизна погляду… І раптом – тема 33 – ого року. Мені здавалося, що братися за таку тему, то треба було би бути… емоційно невразливим, або хоча б жити у тих краях, де відбувались сумні події. Чи, може, навпаки? Інакше, як передати-відтворити психосоматичний стан того, хто перебуває у передсмертній агонії не природного відходу? Бо ж мало бути «психосоматиком» ( грецькою – душа і тіло)…

Кілька разів «збирала» себе докупи аби прочитати роман. Важко було ще й тому, що перебуваємо у стані рашистсько-української війни. Гнітить – не те слово. Сказати про себе, що маю після прочитання духовно-душевне потрясіння, то нічого не сказати. Зловила себе на думці, що либонь сама авторка ще достеменно не усвідомлює, який літературний «пам’ятник» створила не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь. Пам’ятник – від слова пам’ять, пам’ятати. Вже вкотре переконуюсь у влучній правдивості крилатого вислову: «На все свій час». Бо таки свій, і він настав для нас, наш український час. (Та і як тут не згадати східну мудрість про те, що час – це Бог і не треба розтринькувати його намарно). Над цим твором письменниця працювала торік, напередодні війни. Написане нею – своєрідна «прелюдія» до сьогоденного лихоліття. Усвідомлення і розуміння жаских реальних подій. Стовідсоткова підсилена правдою відповідь на тисячі питань: «Чому? Навіщо? За що?». Відоме біблійне «Ви – сіль землі…» вразливіше і болісно, майже розпачливо «кричить» в епіграфі: « Ми не сіль цієї землі. Ми – її гіркий хліб, зневажений та знову відроджений з останньої крихти любові…». Із Шевченковим відгомоном звучить присвята «Пам’яті кожної зернини – кожної людини, пам’яті ненароджених поколінь присвячую…». Отже, і моїй родині. Низький уклін…

ХТО ВОНИ – ЧЕРВОНІ МУРАХИ?

У назві роману криється трьохпластова інформація про часові простори минулого, сьогодення і майбутнього. Вони вдало переплетені. Уважний читач не може не помітити цього. Бо слово «вік» у заголовній частині викликає асоціативний чисельний ряд, і найперше – цифру сто. Сто років. Сторіччя. Вже кілька таких сторіч Україна стогне від загарбницької московитської навали: економічної, освітньої, ментальної, фізичної. Тим часом, у всьому і у всього є свій початок і є кінець. Сумно, що «початок» проминулого віку був ганебним, бо й завершення його буде таким. І як тут не згадати золоті слова, мовлені своїм учням Ісусом Христом: «Що посієш, те й пожнеш». Недарма слово «вік» є частинкою іншого слова – чоло. Бо саме у цій частині фізичного тіла найважливіша ментальна точка відліку, з якої струменіє енергетичний зв’язок людини з Творцем. Але… але вона є доти, доки людина (чолоВік) прагне того. У протилежному випадку ця «нитка» розривається (аджна – санск.) і чоловік стає тоді сірою «мурахою» серед безлічі таких самих мурах, які добровільно своїми вчинками позбавляють (позбавили) себе відведеного біологічного віку. Відтак такими «мурахами» дуже легко маніпулювати, вони автоматично стають маріонетковими. Яскравий взірець – персонаж Свирида, який разом з іншими односельцями поповнює ряди безбожників: «« А тепер нема мені ні Бога, ні Богородиці нема. Усе святе убила ти у мені… І я не вірю більше нікому – ні Богові, ні

людині. Може, Ганно, я і сам собі вірити давно перестав». Дуже влучно з цього приводу висловлюється про свого чоловіка чиновника інша героїня написаного Соля: «Партія дала йому, немовляті - цицьку, виростила з нього чоловіка», « Партія давно прибрала нас до рук та й вилущує од мене чоловіка».

Образне порівняння червоноармійців із червоними мурахами – зрозуміло, неспроста. Бо тих ненажерливих ординських «мурах» (більшовиків) набігло стільки на наші землі, що годі. Ще й досі не можемо їх позбутися. Хоча… вірю, ось-ось настане їм кінець. Поза всяким сумнівом – іншого не дано. Бо їхній вік завершився. І не врятує поцуплений для державної символіки червоний колір, який підсилює агресію і несе в собі насилля. «Вік червоних мурах» завершився. Крапка. Все, що відбувається зараз – це агонія. Авторка вдало додає «червоного» до різних образів: червоне сите Савине лице, червоні мурахи, червона Мачуха, червоний комісар, «… червона хустка на її плечах здається мені кривавою плащаницею», «Червоні мурахи не дають нам свята…», тінь червоної підошви, «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпає», «Голод червоним гребенем руді Тамарині коси вичісує». І навіть жменька місцевих людей перетворилась на тих мурах, «… очі їм зайнялися червоним».

ПРО СЮЖЕТНУ СТРУКТУРУ

Страшні події страшного часу. Чому вони настали? Що трапилось такого, що вони стали можливими у центрі найбагатшої житниці на планеті Земля? Авторка разом із своїми персонажами (їх не багато, але вони символізують український народ) детально, покроково прагне дослідити ці та інші питання, аби знайти на них відповіді. Чому? А що вже казати про тих, хто засліплений і знесилений голодом, просив у Всевишнього лишень одного – не крихти хліба, чи, бодай якоїсь їжі, а… смерти. Жаскі описові картини тодішнього села (у цьому випадку – Мачухи), коли в ньому вимирає все живе, абсолютно все. Письменниця, яка розуміє, що рух – це життя, в одну мить зупиняє його силою свого слова. І звучить це так: «Ніщо не цвіте, не літає, не гніздиться…», «Не ходимо – крадемося селом: кротами, котами, дрібною

мишвою, павуками, однією потворною сороканіжкою, – і кожна нога їй пухне і свербить» (Дуся). «Розмовляємо пошепки, перешіптуємось – наче солому жуємо. Лиш вона не жується, залазить між зуби, застрягає у піднебінні, заважає вимовити невимовне, те, котрим давимося, котрим труїмося… Намагаємося міцно вспатися, дуже міцно, так, аби вже ніколи не прокинутися…». Чуєте? Вспатися, заснути, забутися, змусити зупинити життя (його рух). Це дуже важлива офілосочена художня деталь. Хати вмирали разом із людьми: «… була чиєюсь хатою і знала запахи з печі» (Дуся). Між тим піч – це також рух і життя. Дуже переконливими є запропоновані тексти вже тільки тому, що мова кожного персонажа ведеться від першої особи і вирізняється своєю лексикою, інтонацією, побудовою речень. Завдяки цьому сюжетна структура твору чітко виражена і немає зайвини. Читач має нагоду відчути душевний стан кожного: Дусі, Солі, Свирида. Перевтілитися і стати кожним з них. Щоб взятися за такий стиль письма, треба бути (як кажуть на моїй рідній Черкащині) – дужою в дусі. За цими іменами трагедії не просто родин, а величезної кількості штучно і насильно знищених українських сімей, а відтак – родів. Але всі книжкові персонажі тісно переплетені між собою, адже живуть у невеличкому мальовничому полтавському селі Мачухи. Назва, до слова – невигадана. Окрема канва: Дуся і Соля. Що їх об’єднує? Обидві пухнуть. Тільки от Дуся з голоду, а Соля... від ненажерства. Остання – дружина партійного чиновника. У такий спосіб намагається «заїсти» втрату донечки Єви. І якщо у Дусі навіть їстівної крупинки нема в хаті (а ще спухлий брат, мама ледве ноги тягне до колгоспу), то у Солі шафа тріщить від продуктів та всіляких смаколиків. Ще б пак, адже її Олексій має все, окрім «душі і серця». Він не вірить у Бога, натомість – у червоні знамена. Батьків ніколи не знав. Замість них у нього була і є – партія. Замість мови у нього «язик». Ось звідки тягнуться «корені» жахливої жорстокості до всього українського. Яскравий приклад яничарства.

ЛЮБОВ І СТРАХ

Уважно вчитувалась у кожне слово, речення. Деякі абзаци – кілька разів. Мене мучило одне питання. Якщо людина народжується з любові, в любові, з любов’ю у серці, то куди потім щезає та любов? Бо ж хіба можна позбавляти інших життя, якщо серце переповнене любов’ю? Виявляється, тому є важлива причина, і вона в людях, які нас оточують. «Взірець» – Тосько Лантушок, який відверто нікого не любить. А причина його стану криється у дитячому страхові, який одного разу ним заволодів, заповз у його душу і назавжди скував своїми бридкими щупальцями зневіри і розчарування: «Малий Тосько не знав тоді, за що батька карають, вуха долоньками затиснув, під призьбу забився і од страху дрижав. Колінцями у саму землю угруз – у дрібну товчену піщину, серця не чув, через раз дихав». Ось вона – відповідь. Першопричина причини. Діти – віддзеркалення вчинків і дій дорослих: чи то батьків, чи то родичів, а чи знайомих… Недарма нова влада свідомо відбирала дітей у батьків, аби позбавляти їх тієї материнсько-батьківської любові, і відправляла у комунівські садки. Калічила їхні душі.

Тим часом різні почуття, але ніяк не співчуття, викликає постать Свирида,

якого також оповили страхи: «Хочу глянути на себе, страх той увесь, як є, побачити, а немає дзеркала, страхи мої всемогутні». Роздвоєння душі цього

нікчеми породжує до нього велику відразу, адже причетний до безлічі смертей односельців, зокрема – новонароджених. І ота його спроба «хапання за соломинку» – бажання врятувати Ганну з дітьми, особисто у мене викликає тільки роздратування. Бо ж хіба можна простити безліч смертей немовлят, а серед них – і матері його новонародженого сина? Смерть, смерть, смерть… Вона присутня повсюди. Вона чатує на кожній сторінці, іноді виникає (в уяві) бажання схопити її за барки і струсити… геть. Але хіба можна струсити історичну правду з написаного? Ніяк. Тож треба подякувати письменниці за її багатющу уяву і словесний хист, бо, описуючи трагічний драматизм українських родин, знаходить такі влучні і високоякісні лексеми,

несподівані психологічні повороти, смислові і стилістичні відтінки,

що серце завмирає, як пташеня в клітці, а душа квилить, як зранена чайка при дорозі. Відчути, перевтілитись у далеке тогочасся – не всім під силу. І в цьому вищий майстерний пілотаж письменниці. А якщо врахувати, що авторка живе на протилежному боці України, де не було тотального винищення люду голодоморами, то й поготів, цитую:«Пішла наша баба райські колачі їсти», «Жінка під стіною лежить – груди розповиті, дитя коло неї реве, видко, цицьку шукає. Та мати вже його не чує – десь у іншій місцині хліба шукає», «Господи, здається, я поволі починаю наближатися до твого саду. Не одмовляй мені у проханні увійти» (Соля), «Навіть смерть голодна боїться заснути у нашій хаті», «– Їсти! Їсти-и-и-и…– кволим протяжним стогоном озвалася біда із нутра сусідської хати і прогналася нам дрижаками під шкірою», «Цілого світу сіль у очах її зібралася і навік загусла»,

«Ситий нами цвинтар». А ось отсе речення направду приголомшує. Зосередьмось, лише три слова, але яку жахітливу несуть у собі інформацію.

«Ситий», бо вже місць на ньому не вистачає. Одна з трьох персонажів, якій належать ці слова – Дуся. Складається враження, що говорить вона з нами вже з того – іншого світу, себто потойбічного… А насправді вона ще жива, чи то пак – напівжива… в дусі. Подумки – серед померлих, фізично – серед земного буття.

ДУША, ВІЩИЙ СОН, ХЛІБИНА

Для Тані П’янкової притаманно вживати тотемні слова. Є вони і тут: душа, віщий сон (смерть верби), скарб (грушка, срібло), хлібина («Хлібина пахне життям і давно забутим щастям»). Ось кілька: « Не на місці душа; Якщо душа людська родить ще сльози – має в собі щось живого; Мертвим чужим немовлям випадає із мене душа; Душа вгризається у тіло з останніх сил». І зовсім не притаманне людській природі слово, яке суперечить божественній природі – це голод. Метафорична характеристика проймає… «Голод у

добротному кожусі, в чоботях, з наганом при поясі, на три версти смердить казьонкою, та й ходить од хати до хати – все дівчат молодих та гарних

вишукує, рипить ворітьми…», «Голод рідніший за матір, бо зігріває мою душу надією, що зосталося вже недовго, що зовсім скоро сей світ і мені закотиться за обрій», «Голод усівся на студену піч у нашій хаті й звісив собі чорні ноги. Дриґає ними весело, товче порепаними п’ятами по кахелині…», «Голод у небі над нами хижим яструбом завис, крила розіклав, пір’я раз у раз губить. Гостре воно, тверде. По вилицях нам черкає. Болять вилиці», «Голод на всі замки замикає нам роти, заліплює їх байдужою німотою, заковує, заливає гарячим оловом, смердючим сургучем. І тільки смерть має право позривати його печаті, або вибрати з горловини останній крик», «А голод мене по руках – лясь!», «Біля баби Саньки голод усівся та й тютюнець із бабою нюхає», «Голод зітхає, стогне, пищить, плаче, бризкає слиною, викрикає, канючить, випрошує, молиться, вимагає, спазмує», «Голод у гімнастерку нову вбрався, портупея на нім, галіфе напрасоване, чоботи добротні… Чуба пригладив, за вухо квітку червону заклав…».

«Материнське серце найближче до Бога» – це про Ганну. Вселюбляча мама Дусі і Мироська. Передфінальна сцена твору приголомшує. Виснажена голодом Ганна помирає від побиття під час чергового обшуку. Очманілі від голоду і страху діти помічають цівку крові з її рота. Помічають як разом з нею витікає пшенична зернина. Це вона, Ганна, сховала жменьку пшениці у роті, для дітей, аби не відібрали, аби продовжити їм життя. Життя за рахунок

смерті. У цьому й полягає глибокий символізм: життя- смерть- життя. Діти визбирували кожну зернину із рота померлої матері, з надією посіяти їх навесні… у майбутньому. Життя всеперемагаюче, незнищенне, вічне.

«Жовтий князь» Василя Барки, «Марія» Уласа Самчука, «Вік червоних мурах» Тані П’янкової – дізнавайся, світе, про жахіття, через які проходив (і проходить) Дух українського народу. Не заплющуй очі на нашу біду, бо вона, насправді, спільна. Так само, як і спільний наш дім у якому разом живемо і назва якого планета Земля. Вік червоних мурах завершується. Вороття у минуле немає. Крапка.

ВАЖЛИВО! Після цього роману з’являється непереборне бажання, бажання ДЯКУВАТИ за все, що маємо, не лише за хліб і сіль на столі, але й за сонце і воду, за повітря, за новий день, за момент молитви про мир і Перемогу. Книга йде поміж люди. Не проминіть… Згадайте мудру настанову Володимира Мономаха, який наголошував «Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте». Ця книга оживає в руках, в очах, у серці, «олюднює». Не проминіть! Впустіть її у свою душу. Ніколи світ сам не зміниться, а тільки тоді, коли змінимось ми.

Валентина Семеняк
Відповісти
Вікторія Якуб 26.07.2022 21:44
Дуже сильна книга…
У мене немає слів.Прочитала її на одному подиху.
Не знаю,Таню,як Ви змогли знайти потрібні слова..Як змогли описати весь той жах..як взагалі можна вмістити ЦЕ в слова?
Дуже потрібна для прочитання всім..
Не маємо право забувати,ЩО робили радянські нелюди з нашими дідами..знову і знову..Щоб не дозволити їм зробити це ще раз..
Історія циклічна,і Ваша книга як ніколи «на часі»..

Таня П'янкова «Вік червоних мурах»
Відповісти
Olena Virt 26.07.2022 11:22
Прочитала запоєм, АЛЕ...
Ця історія, просто викричана на одному подиху у три голоси, є надто живою, аби бути про смерть, і занадто трагічною, щоб слухати її, запійно кайфуючи.
Вона така, що хочеться взяти та й запити десь так на тиждень і не виходити за межі кімнати, не бачити-не чути світу, уявити собі цей повний вакуум, це повільне болісне відмирання тіла і розуму, поступове, покрокове, щоденне, щогодинне…
Ця книга від першої і до останньої сторінки – суцільні люди. У кожного своя еволюція, своє обличчя, своя історія. І часто десь посеред сторінки ти просто «глючиш», пропускаючи кожного з них через свою голову. Тонкі паралелі, яких навіть не бачиш, але добре відчуваєш, і болісні контрасти, від яких просто дурієш, оскільки здорове раціо не витримує таких різких перепадів напруги.

Усе подразнює нервові закінчення:
і радянська злочинна система викачування життя /"Що там вже од тих домівок? Нічого зовсім – запалі порожні очниці многоликої відьми, що ймення їй Смерть. Із тих глибоченних вирячених очниць голод щоденно вибирає людей – по зернятку, по дрібушечці, по дробиночці, по граминочці, по крихітці, по рісочці… У непідйомні сірі чувáли пакує солене людське горе та й вивозить услід за хлібом, туди, куди вже навіть і думка не досягає"/,
і атмосфера поступової деградації особистості /"Голод зітхає, стогне, пищить, плаче, бризкає слиною, викрикáє, канючить, випрошує, молиться, вимагає, спазмує"/,
і майстерно виписана лінія кохання любовного трикутника (навіть – чотирикутника), зради та помсти /"Доки я воістину вмирав, ворог мій собі плодився, сіяв діти свої у черево Ганнине… Хіба можу я тепер простити їм усе? Хіба маю право одступитися?"/
і така чудова, така надтонка лінія еротизму /"Голодним псом солод із Тамари злизую, виїдаю її всю, випиваю, смакуючи кожним порухом…"/ на фоні глобальної катастрофи, спричиненої тупізмом «червоної мачухи»… «яку вони називають Родіной»

Що сказати, друзі? «Вік червоних мурах» – перша в сучасному укрліті художня книга про Геноцид 1932-33рр., яка дає повну, а не фрагментарну візуалізацію трагедії і підходить для широкої читацької аудиторії, адже читати документалістику не кожен «стягує».

Я хочу продовження, тому що ця історія точно його має...
Відповісти
Спатар Інна
Спатар Інна 25.07.2022 08:23
Книжка мені сподобалась. Ніколи такого не читала. Пробирає, шокує, чіпляє. Думала, що почну читати і не зможу. Проковтнула. Цікаві сюжетні лінії, персонажі. Кінець не виправдав моїх очікувань. Багато недосказаного. Невідома доля декількох персонажів.
Але, все одно, дякую за такий твір. Джерело: https://nashformat.ua/products/vik-chervonyh-murah-709514
Відповісти
Vasyl Kuzan 20.07.2022 12:48
ЧАС УСВІДОМИТИ
Ця книга майже чорна, але не зовсім.
Вона про смерть, але не таку, що перемагає життя; про густу і холодну темінь, але таку, котра невтомно народжує світло, бо по факту і є зворотнім лицем світла.
Ця книга не так про пекло 33-го, не так про торжество «червоних мурах на кістках невинноубієнних», не так про минуле, як радше – про нас із вами. Про нестерпні фантомні болі сьогодення – як наслідок безпрецедентної ворожої «ампутації» кількох поколінь особливо жорстоким методом – шляхом виривання народу із власної землі, про видирання з м’ясом, з коренем. Без жалю, без молитви, без анестезії…
«На світанку голод розворушив. Вовтузиться собі – не зважає, що спимо. Дістав з-під пóлу давні, ще бабині, жорна та й перетирає нас усіх, як жито, перемелює на дрібненьку мучечку, таку мілку і чорну, що ніяка смерть, навіть найлютіша у світі, не могла би вмолоти такого борошенця…»
Цей текст не дарма написаний від першої особи, і не дарма для кожного читача у часі теперішньому, бо нічого не міняється, бо історія до болю циклічна, бо досі «Голод вилущує нас із людської подоби, наче соняшникове зерня зі шкаралупи, а далі кладе на зуба: «Ось, нутро, ваше, – говорить, – ваша людська серцевина. А зараз клацнуть зуби – і не стане. Шкаралупа лише зостанеться…» І не дарма досі «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпує…»
Ця книга про те, що нарешті прийшов ЧАС – час подорослішати і уповільнитися, час усвідомити весь отой наш жахливий травматичний анамнез, генетику колективного страху, часто пов’язану з радянським минулим і образом Сталіна: «Червоний звір ґвалтує моє тіло – до самісінької душі проривається, аби набутися моїм безсиллям…»; «А голод тоді ще дужче скаженіє, ще дужче розпалюється нашою безборонністю… і пускає нас по колу – усіх пускає: дівчат, жінок, матерів – із дня у день, знову і знову; втішається нашою всепокорою, нашим усе глибшим і глибшим безчестям, торжествує, окроплюючи наші жовті пухлі животи пекельним червоним сім’ям…»; «– Не можна, дитино, тихо! – я злодійкувато обзираюся. – Голод учує та й нагаєм сперіщить… Не треба більше щедрувати…»
і десь підсвідоме, але таке природне, таке людське бажання якомога скоріше забувати все те, що приносить страждання. Довбана філософія позитивізму – такого собі наївного самообману, тоді, як перший крок до одужання – все ж возлюбити свої рани, як самого себе…

Ця історія сталася не у 33-му, і не лише з Явдохою і Солею, не лише зі Свиридом та іншими… Вона сталася з цілою нацією, з кожним із нас. Вчора вона трапилася зі мною, а завтра повториться з вами – з кожним, хто візьме до рук цю унікальну книгу. І саме відчуваючи свою особисту глибоку травму, я ніколи не зможу забути, як «Голод Мироськовими покришеними зубами вгризається у моє серце… Вигризає, прости Господи…», як він «нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: «Ну как? Харашо тєбе? А? Харошо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай..!», як «мертвим чужим немовлям випадає із мене душа…», а смерть «витьохкує маминим мертвим ротом…» і як «Бог прибирає мене зі світу не одразу – потроху рубає…»

Я міг би розібрати цей твір на цитати. Але зупинюся. Скажу одне: «Вік червоних мурах» – роман про вагу людської комашки, про ціну життя.
До мурашок. До сліз. До трему…

Василь Кузан – письменник
Відповісти
Гармасій Петро 04.06.2022 09:04
ДЕЩО ПРО ГЛИБИНУ РАН
та роман Тані П’янкової #Вік_Червоних_Мурах

«Скупий тато. Уловив мишу у нас в хаті, задавив та й самий і з’їв. Я його прошу: «Таточку, тату, дайте хоч раз одкусити!..»
«Чогось вони мертві, та не задубілі. Їх везуть – а їхні тіла трусяться, мов холодець…»
«Ціле моє життя перед очима стоїть той день, коли голод руками Ількової молодиці засолив моє серце в діжці…»
Я прочитав цю книгу ще в рукописі, іще ДО війни... Отримав певний шок, довго збирався з думками...
Виявляється, це дуже і дуже боляче. І несподівано-огидно. І тупо викликає у тебе нудоту.
Виявляється, таке ніяк не жується-не ковтається-не перетравлюється… Шокує, дратує і не сприймається, бо «Сліпнуть очі од того видива. Таки правдиво сліпнуть. Вузькими стають, мутними, западають, наливаються водою, котра вже, може, і не солена – повиїдали ми сіль, і нас сіль повиїдала…»
Виявляється, у давніх ран є особливість мучити…
Ми нічого не знаємо про їх глибину і температуру, про їх неоковирні краї. Про те, як вони гнояться і як ненаситно ковтають наше майбутнє. Ми нічого не знаємо про смерть, як і про життя, зрештою. Ми – травмоване покоління, котре маючи мізерні шанси на виживання, таки проросло із кореня, підточеного війнами, голодоморами, тотальним знищенням. Ми дивне покоління невігласів, котре знає про своє минуле рівно стільки, скільки є у шкільних підручниках. Однак нам і не дуже хочеться колупати кірку давніх суспільних ран. Заняття так собі – на любителя. Краще жити по принципу: забути і пробачити…
Пробачити… Забути…
Наше минуле так нічому нас і не навчило. Як тоді, так і тепер «Червоні мурахи плодяться, гуртуються у колонії, хутко розповзаються Україною – її містами, селами, хуторами…», «Їх сила – у єдності. А нас стає все менше і менше, і ми давно роз’єдналися…» Як тоді, так і тепер наш давній ворог не гине, а лише проходить свої реінкарнації, і його диявольська «червона» живучість – якраз у нашій ментальній, у нашій дивній, іноді – аж маніакальній – силі всепрощення і глобального милосердя. Як тоді, так і тепер «Голод нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: «Ну как? Харашо тєбе? А? Харошо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай..!»
Що ж виходить? Кармічні граблі, по котрих пробіглися цілі покоління українського народу, нікуди не поділися. Може, виглядають трохи по-іншому, але не ламаються – луплять однаково боляче. «І нема на то ради – немає ради на великі жнива смерті, на мертвий хліб із живого людського горя…»
Виявляється, ходимо по колу. Виявляється, не такі вже й мислячі, не такі вже й загартовані… Досі ранимі…«Ми іще живі, а того не чуємо одне одного – лишень голоси мертвих, їхні протяжні химерні плачі…» Але ми живі, а отже, не маємо права забутися…
Виявляється, пам’ять – це дуже і дуже боляче. Визнаю, що вперше відчуваю такий біль. Розумію лише одне: углиб давніх ран треба молитовно дивитися широко відкритими очима, довго-довго, до забуття, до нудоти, до сліпоти, до повного усвідомлення того, хто ти і що ти...
І може, тоді на отих старих «мертв’яках» іще проростуть молоді трави…
Віриться…
Дякую тобі Таня П'янкова за цю книгу, за це одкровення... Маємо зробити все можливе і неможливе, щоб трагедія Голодомору ніколи більше не повторилася.
Слава Україні!
Відповісти
Дивитися ще відгуки
Залиште свій відгук
Книгомани завжди мають свою точку зору і полюбляють ділитись нею. Залишайте відгуки та рецензії на цю книгу для майбутніх покупців. Заздалегідь дякуємо!
Будь ласка, оцініть даний товар!
Інші книги автора

Таня П'янкова

Вік червоних мурах
330 грн
Рік видання: 2022 Палітурка: тверда

Таня П'янкова

Вік червоних мурах
175 грн
Рік видання: 2022
Вхід до особистого кабінету
Увійти за допомогою:

Підпишіться на розсилку
і отримайте знижку 10%

Вкажіть, будь ласка, Вашу стать

Або

Я погоджуюсь з умовами використання персональних даних