Аудіокнига в електронному форматі «Любовноподібні та інші есеї про наше тваринне життя»

ПРО АУДІОКНИЖКУ «ЛЮБОВНОПОДІБНІ ТА ІНШІ ЕСЕЇ ПРО НАШЕ ТВАРИННЕ ЖИТТЯ» РОБЕРТА САПОЛЬСКІ

Що таке «генетична війна між чоловіками та жінками» і чи справді існує «ген розуму»? Чому і як соціальний статус впливає на наше здоров’я? Чи є помста біологічно запрограмованою? Роберт Сапольскі, нейробіолог і приматолог із чудовим почуттям гумору, показує: у нашій поведінці значно більше тваринного, ніж нам хочеться визнавати.

«Любовноподібні» — це збірка блискучих есеїв, де складні теми на зразок генів, гормонів, стресу та сексуальності перетворюються на доступні та захопливі історії. Автор досліджує, як взаємодіють гени та середовище і чому ми не заручники своєї ДНК.

Тут ви зустрінете мишку Дуґі, що мала «геніальну» пам’ять, поглянете в очі павіанам Джонатану і Ребецці та подивитеся на себе крізь призму біології. Якщо хочете зрозуміти людей краще, посміятись і трохи здивуватися — ця книжка саме для вас.

ПРО АВТОРА 

Роберт Сапольскі — американський нейроендокринолог, професор біології, нейронауки і нейрохірургії в Стенфорді, науковий співробітник Національних музеїв Кенії. У 2008 році отримав Премію Карла Сагана за популяризацію науки. Публікується в New York Times, Wired, журналі Стенфордського університету. Автор низки книжок, зокрема «Чому зебри не страждають на виразку», «Біологія поведінки. Причини доброго і поганого в нас», «Визначено наперед. Життя без свободи волі».

Відгуки на аудіокнижку:

Поєднання Олівера Сакса та Девіда Фостера Воллеса... Сапольскі — це той професор, на чиїх курсах студенти несамовито веселилися і надихалися стати науковцями. Los Angeles Times

Сапольскі дає змогу своїй нав’язливій цікавості приязно блукати, з веселим завзяттям шукаючи відповіді на загадки. New York Times Book Review

Цитати з аудіовидання:

Отже, з одного боку, є наша природа: нейрони, хімічні сполуки мозку, гормони, і, звісно, на самому денці всієї мішанки — гени. З другого — те, що нас плекає: усі ті вітри середовища, які дмуть нам в обличчя і в спину. Усі в нашій галузі добре знають: немає сенсу протиставляти природу й середовище, варто говорити лише про їхню взаємодію. Але чомусь це кліше ніяк не приживеться. Когось обов’язково прагнуть виперти: щойно на сцену виходить новий ген і нібито «видає накази», «визначає» поведінку, вплив середовища негайно проголошують несуттєвим, випихають його геть.

Зв’язок тіла і мозку, взаємна здатність регулювати одне одного — нині це одна із центральних тем біології. Тепер майже не залишилося запеклих дуалістів, які вважають, що людський розум вільно ширяє над усіма біологічними гвинтиками й гайками клітин тіла, органел і молекул. Ми — продукт усіх тих клітин, а наш мозок — також біологічний орган, не гірший за, скажімо, сечовий міхур, а круті турбозаряджені нейрони з кори головного мозку мають між собою значно більше спільного, ніж відмінного. Мозок — усього лиш орган, хай і солідний, і його функціонування неможливо уявити поза межами тіла. Як сказав нейробіолог Антоніо Дамасіо, «розум живе в тілі так само, як і в мозку».