Книга «Африка — не країна. Розвінчуючи стереотипи про строкатий континент»

Про книжку «Африка — не країна. Розвінчуючи стереотипи про строкатий континент»

Що спадає нам на думку, коли чуємо слово «Африка»? Бідність. Божевільний диктатор мчить на джипі з мачете в руках. Спека, саванна, сафарі й певна річ, страждання. «Ні», — рішуче заперечує нігерійський журналіст Дíпо Фалóїн. Африка — це щось значно більше. 

Написана з гумором і знанням справи, книжка послідовно розвінчує найпоширеніші міфи про строкатий континент, розказує нам про справжню і багатоголосу Африку. Як з’являються та діють місцеві авторитарні режими? Що стоїть за феноменом Ноллівуду? Чому 90 відсотків матеріальної культурної спадщини Африки перебуває за її межами? Як правильно їсти джолоф? І врешті — чи потрібно насправді «рятувати Африку»?

Це не просто збірка фактів, а глибокий погляд на історію і теперішній стан речей у різних країнах, огляд наслідків колоніалізму, міжпоколіннєвої травми рабовласництва та сучасних шляхів її подолання. Книжка допомагає бачити Африку поза кліше, розуміти її внутрішню логіку та динаміку, поважати її самобутність.

ПРО АВТОРА

Діпо Фалоїн — журналіст, письменник, старший редактор та автор журналу Vice. Також публікувався в Guardian, Esquire, Newsweek, Dazed, Huffington Post та інших виданнях. Його праці зосереджені на темах культури, раси та ідентичності у Європі, Африці та на Близькому Сході.

Відгуки на книжку:

Захоплива подорож крізь міфи, хибні уявлення та стереотипи сучасної Африки. Ця книжка — урок історії, який потрібен усім нам. Джеффрі Боак’є, Guardian

Тепла, кумедна, гостра і необхідна для прочитання книжка. Адам Рутерфорд, автор книжки «Як сперечатися з расистом»

Книжки на схожу тематику:

• «Голі статуї, гладкі гладіатори та бойові слони. Відповіді на цікаві запитання про стародавніх греків і римлян», Ґаррет Раян, «Наш Формат», 2024 рік

Цитати з видання:

Не всім дозволено мати складну ідентичність. Так склалося історично, що окремим людям і цілим народам систематично відмовляли у праві бути собою, зазвичай щоб применшити й підкорити, а в деяких випадках — викорінити. Самобутність — це привілей, дар, який багато хто сприймає як належне. Коли ви можете прийти на нараду чи співбесіду як рівний, коли офіцер поліції спілкується з вами з повагою і без упереджень, це визначає, стверджує і рятує життя.

Позбавляючи людину привілею бути собою, ми її нівечимо. А якщо застосувати такий підхід до спільноти, країни чи раси, можна затруїти цілі покоління сумнівами в собі: так вигадка переходить у ранг істини, яку озвучують у школах, за сімейною вечерею і в підручниках, нав’язують через óбрази масової культури.

Мало кому відмовляли у праві бути собою частіше, ніж Африці — 54 держави на одному континенті, понад дві тисячі мов і 1,4 мільярда людей. А говорять про них усіх як про одну країну, гомогенну масу, приречену на довічні страждання.

Насправді Африка — це строката мозаїка, калейдоскоп спільнот та історій, а не монолітний скрижаль, на якому викарбувано долю всіх африканців. Ми по-різному говоримо, по-різному сміємося, навіть цілком буденні речі робимо по-різному, а наші моральні орієнтири далеко не завжди збігаються.

Африканців давно обурює те, як на заході зображають Африку — тотально безпорадною. Медіа множать óбрази смерті та спустошення, голоду й продажності політиків, щоб глядач не сумнівався: єдине, що тут квітне, — це злидні, які проростають крізь тріщини у фундаменті вкрай нестабільного суспільства, а самі африканці й гадки не мають, що для них добре. На думку вражених синдромом білого спасителя, жителі Африки ніколи не дадуть собі раду самостійно — їм бракує сили волі, тож промінь надії в це темне царство несе західний світ — ось вони, лицарі, поспішають горопахам на допомогу. Це надзвичайно спримітизоване сприйняття: у центрі уваги опиняються рятівники, а не ті, чиї життя вони нібито рятують. Окрім того, стосунки ці завжди ієрархічні.