Людмила Старицька-Черняхівська

Людмила Старицька народилась в самому серці української інтелігенції кінця XIX сторіччя. Її батьками були Микола та Софія Старицькі, а дядьком — композитор Микола Лисенко. У цій родині завжди панував дух літератури, не писати там, зі слів самої Старицької, було просто неможливо, тому перші кроки в письменництві вона робила ще під час навчання у приватній гімназії для дівчат, публікуючи свої невеликі твори та вірші в місцевому рукописному журналі.

Зростаючи в домі, де було багато людей і завжди щось відбувалось, вона сама була проактивною: у складі гуртка «Плеяда» організовувала літературні вечори та опікувалась перекладом класичних творів українською мовою, під час Першої світової працювала сестрою милосердя, була співзасновницею Товариства «Український національний театр» та входила до його президії.

Після сфабрикованого у 1930 році звинувачення, несправедливого засудження та смерті авторки, радянська влада намагалась стерти пам'ять про неї: драми не ставили на сцені, а твори не видавали, але в незалежній Україні читачі знов отримали до них доступ. Тепер творчість Старицької досліджують науковці, а в Києві на її честь названо вулицю.