Іван Дзюба

Народився 1931 року у с. Миколаївка на Донеччині. Ще з раннього дитинства спізнав на собі злочинний характер радянської політики – нищівний голодомор 1932-1933 років. Юнаком вступив до філологічного факультету Донецького педагогічного інституту, по завершенню якого закінчив аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Починаючи з 1959 року публікувався в місцевій періодиці. Був дописувачем часопису «Молодь» та літературним критиком журналу «Вітчизна». У 60-х роках зазнав політичних утисків за оприявлення та поширення націоналістичних та гуманістичних поглядів. У 1965 році разом із В. Стусом та В. Чорноволом під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова виступив в ідеологічному демарші, спрямованому проти арештів української інтелігенції. У 1970 році його було виключено зі Спілки письменників України. Слідом, у 1973 році Київським обласним судом за написання книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюбу засуджено до п’яти років ув’язнення та заслання. Вирок суду було скасовано Президією Верховної Ради УРСР.

Вже за незалежної України, у 1991 році Іван Дзюба здобув посаду редактора журналу «Сучасність», а згодом посів місце голови редакційної ради. По завершенню каденції міністра культури України з 1999 по 2005 рік був головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Провадив активну громадську діяльність на чільних позиціях ініціативної групи «Першого грудня». У 2001 році Іван Дзюба отримав звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія». Окрім активної громадсько-політичної діяльності Дзюба є автором чималої кількості лекцій, вступних статей та публіцистичних книг. Серед його творів, опублікованих лише на початку XXI століття, «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008), «Чорний романтик Сергій Жадан» (2017), «Золота нитка: нариси про (не)знаних» (2020) та ін.