Борис Грінченко

Народився на хуторі Вільховий Яр (тоді – Харківська губернія, тепер – Сумська обл.).

Навчався в реальному училищі у м. Харків, але в п’ятому класі його вигнали та на два місяці посадили у в’язницю за розповсюдження заборонених матеріалів. Після звільнення підробляв канцеляристом. Екстерном склав екзамени на народного вчителя і працював за цією спеціальністю протягом 13 років (з 1881) у селах Харківської, Сумської, Луганської областей.

В 1891 став членом Братства тарасівців (разом із Михайлом Коцюбинським, Миколою Міхновським, Іваном Липою, Віталієм Боровиком та іншими).

У Чернігівському земстві (де мешкав з дружиною з 1894) організував видавництво книг українською мовою. Деякий час керував нелегальною організацією «Чернігівська громада».

В 1902 переїхав до Києва. Згодом очолив Українську демократичну партію. Був лідером київської «Просвіти», займався редагуванням праці «Словарь української мови», писав для газети «Громадська думка». Один із засновників Всеукраїнської учительської спілки.

В останній роки життя Грінченка особливо активно переслідувала влада, дочку Анастасію жандарми довели до смерті. Поїхав на лікування в Італію, там помер. Похований на Байковому цвинтарі.

Написав 5 повістей («Сонячний промінь», «На розпутті»), декілька драматичних творів («Лісні зорі», «Серед бурі»), майже 50 оповідань для дітей та дорослих («Екзамен», «Олеся», «Дзвоник», «Украла», «Каторжна»), більше 4 поетичних збірок («Пісні та думи», «Хвилини», «Під хмарним небом»). Псевдоніми: Перекотиполе, Василь Чайченко, Гречаник, Вільхівський, Вартовий та інші. Також видав етнографічні матеріали Чернігівщини (у 3 томах), переклав твори В. Гюго, Г. Гейне, Й. Гете, Ф. Шиллера та ін.