Наш формат | Блог > Бізнес > Відверто про український бізнес: телепрограми, меблі, Новий рік
 

Відверто про український бізнес: телепрограми, меблі, Новий рік

Український бізнес — це не проста прогулянка. Він формувався у жорстких умовах: коли розвалювалися старі економічні зв'язки та створювалися нові. Тому й уроки, які він дає, — безжальні й унікальні. У книжці «Тут клює. Відверті історії українського бізнесмена» інвестор Дмитро Томчук ділиться власними спостереженнями, які він накопичив протягом десятків років підприємництва — від 90-х до сьогодні.

Сьогодні ми публікуємо перші уривки з книжки — про бізнес з продажу газет та неочікувані заробітки у новорічну ніч.

Дмитро Томчук

 

У цій книжці багато історій про одного бізнесмена. Усе, що з ним відбувалося, — чистісінька правда. Але при цьому всі збіги з реальними особами та ситуаціями випадкові.

 

Парадокс? Ласкаво просимо у світ бізнесу, адже він — це завжди парадокс.

 

Ця книжка — про мій двадцятирічний досвід у бізнесі. Про те, із чим я стикнувся й чого навчився. Я щиро радітиму, якщо вона підштовхне вас зробити хоча б один крок до мети, — Дмитро Томчук, засновник інвестиційного фонду First Investment Step Online.

Газета з програмою

У школі я щоліта був на заробітках. Поки інші їздили на моря (небагато хто) або трубили три зміни в піонертаборах (більшість), я займався різною чорною роботою. Ці заняття на все наступне життя вселили в мене стійку й незбориму ненависть до тупої важкої фізичної праці за копійки, пекельного рабського гарування до зносу й без просвітку. Уже тоді я вирішив, що так не житиму. І доклав усіх зусиль, аби було по-іншому. І було по-іншому.

Я вирішив піти в комерцію. Ми з другом організували постачання газет у Бердичів — у промислових масштабах. Газети в Бердичеві були потрібні, але не всі, а лише ті, що з телепрограмою. Незадовго до того вінницькі кооператори налагодили хитромудру ефірну трансляцію комерційного телебачення на регіон, і від телевізорів не відлипали і діти, і дорослі. Але як радянській людині дивитися телевізор без телепрограми? А раптом пропустиш щось цікаве? І ми стали возити газети з Вінниці в Бердичів. Пачками, на електричках. Не соромлячись, ми гнули за них подвійну ціну.

І це було по-божеськи: можна було й потрійну, але вже тоді я був за етичний бізнес.

Нам ніхто не розповідав, чим загрожує робити малий бізнес у глушині в дев’яностих. Не було такого бізнес-курсу. Та й розповідати не було кому: в Україні бізнес будь-якого рівня тільки зароджувався.

Ми почали діяльність без знань і, звісно, втрапили по повній. Непоганим результатом стало вже те, що ми лишилися живими. І при цьому отримували навіть якийсь мізерний прибуток. Нас щемили й пресували всі, кому ми потрапляли на шлях зі своїми пачками газет. Ми набивали ґулі й на цих ґулях намагалися вчитися, а наша ідеалістична картина кудись випарувалася.

Усі принади бізнесу ми відчули просто з перших рейсів. Щоразу щось новеньке. Наприклад, ми дізналися, що таке рекет, вибивання грошей, хто такі вінницькі бандити і в чому їх ледь уловимі відмінності від бандитів бердичівських і міліції, а ще — що таке, коли відомо, що ти їдеш із грошима.

Це був беззмістовний і нещадний бізнес, а ризики значно перевищували вигоди. Чому так вийшло? Тому що нам не було в кого перейняти досвід, не було людей, які попередили б, а значить, озброїли б нас. Ніхто не дав нам «розкладів». Ми йшли наосліп — нарівні з чєлноками, кооператорами, торгашами, перекупниками дев’яностих, усім цим строкатим набродом, з якого потім викристалізувався український бізнесмен.

Вітчизняний бізнес заснували не аристократи з академіками. Ударені перебудовою голодні вчителі, лікарі, інженери, яким потрібно було нагодувати сім’ї; мутні хлопці з дев’ятьма класами освіти, що читали по складах, але бадьоро рахували гроші й мріяли заробити на вишневу «дев’ятку»; старшокласники, які прагнули мати фірмовий плеєр SONY та чоботи з натуральної шкіри й на натуральному хутрі, — ось хто став поживним гумусом, на якому зріс бізнес нашої країни. І ми були частиною цього гумусу. Ми лізли у воду не знаючи броду. Співвідношення теорії та практики в нас було нуль до ста.

Попри те, що майже відразу цей бізнес перетворився на суцільну тривалу пригоду на наші задниці, ми з другом чомусь не кидали його: життя й робота довкола нас були страшнішими за рекетирів.

Ми хотіли вирватися, і ми вирвалися: невдовзі я поїхав у Дніпропетровськ вступати і відтоді віддавав перевагу праці не руками. За винятком випадків, коли така праця обіцяла ну дуже хороший прибуток. Це — єдиний виняток, що скасовує головне правило: працювати головою та заробляти якомога більше.

Меблі в новорічну ніч

Узимку передостаннього курсу я працював агентом з продажу меблів, робота була важкою. А доходи — невеликими. Цілими днями потрібно було мотатися по офісах фірм, штовхаючи тамтешньому планктону столи, офісні стільці й шафи для документів. Заробити в такий спосіб можна було близько 100 доларів — наприкінці дев’яностих для студента це були непогані гроші.

Одного разу, за пару днів до Нового року, прийшов покупець, який шукав не меблі, а всього лише складальників: меблі в нього вже були, їх потрібно було тільки зібрати. Меблів було багато, а часу на складання не було взагалі. Господар збирався відкрити якийсь магазин просто другого січня, і три величезні зали мали бути заставлені тими самими меблями, які потрібно було зібрати.

Перед Новим роком особливо роздумувати, якщо тобі пропонують гроші, не доводиться, а він запропонував, і чимало. Я сказав, що вдень 31 грудня всі меблі будуть стояти на місцях, і взяв з нього гроші вперед. Після цього пішов до збирачів.

Збирачі тоді були вищою кастою: після радянського убозтва всі масово купували меблі, у збиранні яких ніхто нічого не розумів. У них завжди була маса роботи, а відсоток від продажу становив 10% — це просто за cкручування гайок, при цьому мій відсоток за пошук клієнта, продаж, відвантаження й правильне збирання становив 5–7%!

Збирачі були людьми вкрай зажерливими. Вислухавши мене, вони заявили, що перед Новим роком такого божевільного обсягу роботи виконувати не будуть. І взагалі, вони вже святкують. Так я залишився сам на сам з величезною партією меблів, яку потрібно було зібрати — гроші-то вже отримані!

Я взяв товариша, товариш узяв два шуруповерти, і ввечері 30 грудня ми прийшли в майбутній магазин. Упаковки з меблями займали один із залів і лежали штабелями майже до самої стелі. З досвіду я знав, що одна невелика шафа цілком може забрати кілька годин. Ми розпакували першу. І тут з’ясувалося, що все куплене нашим клієнтом украй примітивно й легко збирається. Він не знав цього і переплатив за збирання мінімум удвічі. До ранку 31 грудня все було зібрано, а до середини дня — навіть розставлено по місцях, і це навіть з перервою на сон! Приїхав замовник, і, побачивши простоту збірки, захотів половину грошей назад.

Тоді я робив лише перші кроки в роботі із запереченнями, просто на наше щастя мужик попався совісний, багатий і нежадібний. Наприкінці дев’яностих було чимало людей, які не особливо рахували гроші. Ця культура прийде в бізнес пізніше, і то не скрізь. Постановили на тому, що раз було домовлено, то нехай так і буде.

У результаті наш заробіток склав 600 доларів — божевільна на ті часи сума за півночі не найважчої роботи. Отримати 300 доларів, коли максимум, що можна заробити, це було 100 — хіба не диво?

Формула заробляння грошей передбачає, що від будь-якого регулярного доходу ми відкладаємо на майбутнє 10%. Однак ця частка зростає до 50% у разі, якщо цей заробіток випадковий. Саме завдяки цьому правилу наприкінці 90-х я сформував початок капіталу, який пізніше дозволив відкривати свій бізнес.

Пам’ятаючи про закон 50% від випадкового заробітку, я заховав половину заробленого, а на решту жив як студентський король. До прихованої суми довго додавалися по 10% від різних регулярних заробітків, і в кінцевому підсумку я відкрив на ці гроші один з перших своїх бізнесів. І не шкодую.

Написано Наш формат