Сім’я Рокфеллерів — одна з найбагатших та найвідоміших сімей в американській історії. Постать та доля кожного її члена — унікальна. Не виняток і Девід Рокфеллер — банкір, СЕО Chase Manhattan Corporation, онук нафтового магната та філантропа Джона Рокфеллера старшого. У цих мемуарах Девід розповідає історію свого надзвичайного життя. Він говорить про родину, банк, Нью-Йорк та політику, про Кастро, Кубу та Ейзенгавера, а також розповідає безліч інших історій.

Сьогодні ми публікуємо уривок з мемуарів Девіда Рокфеллера, в якому він пояснює, як потрапив на війну.

Одного вечора мама заговорила про війну. Вона була переконаною пацифісткою і (перед Перл-Харбором) стійко вірила, що Сполучені Штати мають зберігати нейтралітет. Наприкінці 1930-х років, утім, змінила свою думку: Гітлер та його союзники прямо загрожують Сполученим Штатам, ба більше, усім цінностям західного світу загалом. Її лікар розповідав мені пізніше, що на кожну перемогу нацистської військової машини — Австрія, Чехословаччина, Польща, Франція — мама реагувала серйозними психосоматичними реакціями, дуже сильно нервувалася, навіть хворіла фізично.

Безумовно, мама довго боялася заводити зі мною ту розмову. Але вона м’яко, проте впевнено висловила свої погляди: Сполучені Штати мають силою захистити наш шлях розвитку, тому придатні до військової служби чоловіки повинні самі йти до армії добровольцями. Не треба чекати мобілізації. Це — наш «обов’язок». Я пам’ятаю, як вона м’яко, але палко вимовила це слово.

Я розгубився, і не тому, що вона змінила свої погляди на війну, а тому, що фактично наказувала мені ставати до боротьби і, ймовірно, загинути. Це мене засмутило, і маму, безперечно, теж, але знав, що вона має рацію і що я просто тягнув час.

 

Я поговорив про все це з Пеггі [дружина Девіда Рокфеллера], і вона погодилась. У середині березня 1942 року я став рядовим армії Сполучених Штатів (хоча батько міг би використати свої зв’язки, і мені дали б офіцерський чин).

Базова підготовка

Моя базова підготовка почалася у Форт-Джей на острові Гавернорс 1 травня 1942 року. Острів Гавернорс лежить біля південного вигину острова Мангеттен. Я спав у казармах разом із конюхами, які доглядали офіцерських коней.

У кожній кімнаті жило по кілька десятків призовників; спали ми на двоповерхових ліжках, я — на другому «поверсі», над одним із конюхів. Коли надворі теплішало, «пахощі» від одягу мого сусіда ставали сильнішими, і я не міг вирішити, що смердить дужче: конячий чи сусідів піт.

                Джерело: www.cnbc.com

Базова підготовка полягала в нескінченних годинах муштри, гімнастики, чищенні зброї і неодмінних нарядах на кухню. Спершу армія шокувала мене. Усе здавалося загрозливим, незнайомим, невідомим і, водночас, важким та нудним. Я завербувався, переоцінивши свою здатність фізично впоратися з рутиною військової підготовки й соціально адаптуватись. Я ніколи не був аж таким фізично сильним і ніколи не любив змагальних видів спорту. Тому перерви на бейсбол були для мене складнішими, ніж сама муштра.

Ну й найголовніше: я переймався, як мені вдасться зійтися з людьми дуже різного походження, з різними смаками й уміннями. Як виявилося, муштру я проходив напрочуд добре. Призвичаїтися до військової дисципліни і заприятелювати з іншими новобранцями мені вдалося значно легше, ніж очікував. У мене було сильне почуття обов’язку, я робив саме так, як наказували (що, можливо, недивно, зважаючи на моє виховання). А виконання наказів було найголовнішою чеснотою рядового.

Я пам’ятаю, як кількох із нас призначили фарбувати кухню при офіцерській їдальні. Я точно виконував приписи і працював старанніше за інших, які ставилися до наказів і робіт досить недбало. Я, безперечно, аж ніяк не прагнув «випнутися», але чергового офіцера, який наглядав за нами, це вразило, як і інших рядових.


Їх здивувало, що людина з прізвищем Рокфеллер так охоче виконує брудну роботу. Я дуже скоро усвідомив, що не так уже й не вписуюсь у компанію, чого сильно боявся. Навіть зміг потоваришувати з кількома хлопцями, із якими мав хоч трохи спільного.

Офіцерське училище

Після кількох місяців служби у Флориді я попросив у полковника Герда дозволу вступити в офіцерське училище. Він сказав мені, що конкурс туди досить високий. Тому, якщо я хочу вступити щонайшвидше, варто подавати документи до Інженерного офіцерського училища у Форт-Бельвуар, штат Вірджинія.

Конкурентів буде небагато, бо навчання там у рази складніше, ніж в інших подібних закладах. Мене прийняли, і в січні 1943-го розпочався обов’язковий тримісячний підготовчий курс. Цей курс був набагато важчий, ніж базова підготовка, як інтелектуально, так і фізично. Наприкінці навчання на нас чекало найскладніше завдання: пройти двадцять миль із рушницею М-1 і рюкзаком у тридцять шість кілограмів. Тієї ночі ми ставили намети у глибокому снігу й одразу ж їх згортали; ми дотяглися до табору о п’ятій ранку, а за дві години вже починалася зарядка. Мені було приємно, що можу витримати важкі тяготи військової служби так само добре, як раніше труднощі навчання в університеті.

     Джерело: www.sott.net

           Джерело: www.widewalls.ch

Мені надали звання другого лейтенанта інженерних військ у березні 1943 року. Я повинен був з’явитися у Тренувальному центрі військової розвідки в Кемп-Річі, штат Меріленд, за два тижні. А доти мав відпустку. Пеггі тоді була вагітна, на останньому місяці, тому я був дуже радий, що зможу побачитися з нею у Нью-Йорку, хоча й ненадовго. І лише за кілька годин після того, як я поїхав назад у Кепм-Річі, Пеггі народила в лікарні нашу дочку Еббі. Я дізнався про це, коли вже прибув на місце, але отримав відпустку ще на три дні і повернувся в Нью-Йорк, щоб подивитися на мою новонароджену донечку.

Двомісячний тренувальний курс у Кемп-Річі готував офіцерів до розвідувальних завдань під прикриттям бойових підрозділів піхоти. Увагу зосереджували на бою: ми розбирали бойові розклади й тактику як союзників, так і противника; вчилися читати мапи та провадити розвідку, допитувати полонених. Кожного вибирали для цього тренувального курсу через якісь уміння, наприклад знання іноземної мови чи культури. Запрошували тих, чиї знання могли знадобитися в Європі, саме туди мали відправити нашу групу.

Після проходження тренувального курсу мене призначили інструктором у французьке відділення училища, і я ще три місяці викладав там французькою «Організаційну систему французької армії». Це підготувало мене до завдання, яке я виконував в останні роки війни у Північній Африці та Франції.

Наприкінці серпня 1943 року моє тихе життя в Аппалачах скінчилося. Чудового літнього ранку я розпечатав листа, у якому повідомлялося, що мене переводять в Об’єднане агентство зі збору розвідувальної інформації при Військовому відомстві. Я мав негайно прибути до Вашингтона.

Наступний місяць я провів у Пентагоні, де довідався про переведення у відділ агентства при штаб-квартирі союзницьких військ генерала Ейзенгавера в Алжирі.

Я вільно говорив французькою, знав довоєнну політичну ситуацію в Європі, викладав у Кемп-Річі — командування вирішило, що я «експерт» у французьких питаннях.

Я вилетів із Вашингтона 23 вересня 1943 року; нас було десь сотня на борту шумного холодного DC-4. Ми перетнули Атлантику і приземлилися у Прествіку, в Шотландії. Подорож була не з приємних через сидіння, подібні до ковшів, — металеві лавки з неглибокими уторами, куди треба втулити свої сідниці. Тринадцятигодинний переліт буквально виснажив нас.

Два дні я у Прествіку чекав транспортного літака до Північної Африки, аж раптом зустрів Вільяма Франкліна Нокса, секретаря командувача Військово-морського флоту, якого знав ще з часів свого студентства в Чикаго. Він запропонував підкинути мене на своєму літаку (сидіння там точно зручніші), але тільки до Рабата, у Марокко, звідки я на військовому літаку дістався б уже до Алжира.

Оскільки я перетинав лінію фронту, мені видали браунінг, дві обойми, двадцять бойових патронів, аптечку, компас і пару шлейок на штани (їх я одразу ж загубив). Також я отримав маленький інформаційний буклет із надзвичайно корисними порадами про те, як поводитися у Північній Африці: «Ніколи не куріть і не плюйтеся перед мечеттю», «Не вбивайте змій і пташок. Деякі араби вірять, що в них живуть душі померлих вождів», «Коли ви бачите дорослих чоловіків, які тримаються за руки, — не зважайте. Вони не “голубі”».

Одна з таких брошур попереджала, що не можна задивлятися на мусульманок і торкатися їхніх чадр, бо це викличе масові заворушення місцевого люду!

Коли я прибув до Алжиру, справжні бої вже посунулися далі. Африканський корпус Роммеля вибили з його основного бастіону в Тунісі, а Ейзенгавер блискавичним наскоком захопив Сицилію. На початку вересня сили союзників перетнули Мессинську протоку і вступили в тривалу та криваву кампанію на італійському півострові. Але, на відміну від природної краси Алжиру, суспільно-політичне життя міста не було таким безхмарним. Усередині Французького комітету національного визволення точилася запекла боротьба за владу: вирішувалося питання, хто заступить представників уряду Віши у Північній Африці. Основним каменем спотикання було запитання: хто очолить Комітет — генерал Анрі Жиро чи генерал Шарль де Голль.

Для Девіда Рокфеллера все тільки починалося…

Наслідки війни

7 травня Німеччина капітулювала, і Париж відзначав День перемоги в Європі. Це був чудовий весняний день, бурхливе святкування, здавалося, ніколи не скінчиться. Посольство зачинили, і ми вийшли на вулиці, щоб разом з усіма радіти всю ніч. Тієї ночі і ще трохи потому парижани любили нас просто за те, що ми — американці!

Париж, якого фізично війна майже не зачепила, був тоді гарніший, ніж будь-коли. Тотальний дефіцит лише підкреслював чари цього міста. Бензин видавали тільки на талони, тому автомобілів на вулицях майже не було. Натомість багато жінок їздило на велосипедах: із довгими батонами під пахвами поверталися додому з ринків, їхні спідниці до п’ят час від часу піддував вітер.

Я дуже хотів повернутися додому, але ще не набрав достатньої кількості «балів» для демобілізації. Тим часом генерал Сміт дав мені кілька цікавих доручень. Лише за десять днів після капітуляції я мав відвідати Франкфурт і Мюнхен. Бомбардування союзників майже знищило ці міста, масштаби руйнувань були жахливі. Я побачився з давнім другом із Гарварду Ернстом Тевесом у Франкфурті вперше з 1938 року. Ернст пішов працювати на американську окупаційну адміністрацію, коли скінчилася війна. Зустріч збурила болісні почуття: мені як другові важко було слухати Ернстову розповідь про роки війни. Він не став нацистом, але для збереження родинного бізнесу змушено йшов на компроміси, які суперечили принципам і порушували його систему цінностей.

Люди мого покоління згадують про свою військову службу або як про хорошу, або як про погану. У мене була хороша служба.

Спершу я розгубився і злякався, але дуже швидко навчився пристосовуватися і використовувати свої знання й уміння в інтересах своєї країни. Я вважаю роки війни неоціненною школою. Саме тоді вперше спробував робити те, чому присвятив решту життя. Зокрема, я зрозумів ціну налагодження контактів із впливовими людьми — це давало змогу досягти конкретних результатів. У той час я започаткував мережу знайомств, яку розвиватиму все життя.

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
Уведомление о
Відгуки (0)
Топ кращих книг

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації