У жовтні виходить друком бестселер «Текст-пекс-шмекс» Вільяма Зінссера, книжка яка вже десятиліттями є універсальним посібником для тих, хто хоче навчитися писати.

Ця книжка не черговий посібник із правопису або довідник із граматики, цю книжку Зінссер написав для людей, які хочуть навчитися влучно писати. Він пропонує практичні поради для створення текстів різної спрямованості (мемуари, подорожні нотатки, ділова кореспонденція, замітки про мистецтво) і допомагає сформувати власний стиль оповіді, уникаючи при цьому найпоширеніших помилок.

Сьогодні ми пропонуємо вам ознайомитися з уривком з книжки Зінссера, в якому він описує, як писати про мандри.

Навчившись писати про людей, опануйте вміння писати про місця. Люди і місця — два стовпи, на які спирається документальна проза. Кожна подія десь відбувається, і читачі прагнуть знати, як виглядає це «десь». Іноді буде достатньо одного-двох абзаців, щоб змалювати місце подій. Проте значно частіше вам доведеться описувати цілі райони чи міста, щоб ваша історія мала форму.

Хоч би якими були ці пропорції, на перший погляд здається, що це зовсім не важко. Сувора правда в тому, що це дуже складно. Саме на цьому аспекті спотикається багато письменників — як професіоналів, так і аматорів. Найгірші статті з’являються не через недоліки персонажів, а через надлишок ентузіазму.

Нікому так швидко не стає нудно, як мандрівнику, що повертається додому. Йому так сподобалася подорож, що він прагне все нам про неї розповісти, але «все» нам не треба. Нам треба лише дещо. Чим його подорож відрізнялася від мандрівок інших людей? Що такого він може розповісти, чого ми не знали? Нам не треба, щоб він описував кожну гірку в Діснейленді або казав, що Великий каньйон дивовижний чи що у Венеції є канали. Якщо ж одна з гірок у Діснейленді зламалася, якщо хтось упав у дивовижний Великий каньйон — це варто послухати.

Як письменник, ви повинні зосередитися на власному «я» — на мандрівнику, якого вразили нові види, звуки та запахи, — і при цьому тримати руку на пульсі читача. Стаття, у якій описано абсолютно все, що ви робили під час подорожі, сподобається вам, бо це була ваша подорож. Чи сподобається це читачам? Ні.

Стиль — це теж тонка крига. Ніде в документальній прозі автори не використовують стільки тягучих і банальних слів, як при описі місць. Прикметники, яких ви ніколи не вживаєте в справжніх розмовах, на зразок «небачений», «строкатий» чи «казковий», тут трапляються постійно. Більшість пам’яток виявляється чудернацькими, особливо вітряки і дерев’яні криті мости. Міста, розташовані в горах (чи біля них), зазвичай гніздяться, а ландшафт посічений хвилястими сільськими дорогами, переважно напівзабутими. У Європі ви прокидаєтеся під стукіт запряжених кіньми возів, що їдуть уздовж річки з багатою історією, і чуєте скрегіт пера. Це світ, де старе завжди зустрічається з новим. Це світ, де оживають неживі предмети: вітрини всміхаються, будинки вихваляються, руїни манять, а димарі співають вітальні пісні.

Писати, що місто «привабливе», не слід. Це абсолютно суб’єктивні поняття. Романтичний схід сонця для однієї людини — це похмілля для іншої.

Як усе це перебороти і добре описувати місця? Мою пораду можна звести до двох основних принципів — один стосується стилю, а інший — змісту.

По-перше, надзвичайно ретельно добирайте слова. Якщо фраза далася легко, придивіться до неї прискіпливіше: імовірно, це одне з безлічі кліше, які настільки міцно вп’ялися в оповіді про подорожі, що треба докладати зусиль, аби уникнути їх. Також намагайтеся не вживати надто ліричних фраз, щоб описати чудернацький водоспад. У кращому разі, це звучатиме штучно, а в гіршому — пафосно.

Що стосується змісту, будьте не менш обережні. Якщо ви описуєте пляж, не кажіть, що «берег був укритий галькою» чи що «час від часу над головою пролітали чайки». Більшість пляжів укрита галькою, а над головою там літають чайки. Позбудьтеся кожного очевидного факту: не треба нам розповідати, що на морі є хвилі, а пісок білий. Знайдіть якісь особливі деталі.

Наведу для прикладу наступний уривок зі статті Джоан Дідіон під назвою «Золота мрія». У ньому йдеться про моторошний злочин, скоєний у долині Сан-Бернардіно в Каліфорнії. Дідіон ніби везе нас у своєму авто геть від цивілізації на безлюдну дорогу, де незрозумілим чином спалахнув Volkswagen Люсілль Міллер:

 

Це Каліфорнія, де простіше послухати по телефону релігійну проповідь, ніж купити книжку. Це край високо зачесаного волосся, штанів-капрі і дівчат, для яких сенс життя зводиться до довгої білої сукні, народження Кімберлі, Шеррі чи Деббі, розлучення в Мексиці та повернення до школи перукарів. «Ми були просто дурними дітлахами», — кажуть вони без тіні жалю, дивлячись у майбутнє. Воно завжди здається хорошим на цій золотій землі, адже ніхто не пам’ятає минулого. Проте саме тут рівень розлучень удвічі вищий за загальнонаціональний, а одна людина на 38 живе в трейлері. Це остання зупинка для тих, хто приїхав здалеку, залишивши холод минулого позаду. Тут вони намагаються влаштувати нове життя, яке бачили в кіно та газетах. Випадок Люсілль Марі Максвелл Міллер — флагман цього стилю життя.

 

Спершу уявіть Баньян-стрит, адже саме на цій вулиці все сталося. Щоб туди потрапити, треба їхати на захід від Сан-Бернардіно по бульвару Футгілл, повз двори Санта-Фе і мотель Forty Winks. Мотель складається з 19 вігвамів і має гасло: «Спи у вігвамі, отримуй більше за свої буси». Їдьте далі, повз церкву Назареї у Фонтані, повз ресторан Pit Stop, повз завод Kaiser Steel, повз містечко Ранчо-Кукамонга, де є ресторан Kapu Kai і кав’ярня, до перехрестя траси 66 і Карнеліан-авеню. За рестораном Kapu Kai, що означає «Заборонені моря», майорять рекламні плакати агентств нерухомості, енергетичних батончиків і кахлів. Скрізь відчувається дух Нової Каліфорнії. Однак далі по Карнеліан-авеню реклами стає дедалі менше, а замість котеджів у пастельних тонах з’являються побляклі будинки людей, які досі вирощують виноград і тримають курей. Далі дорога починає повзти вгору і навіть ці хати потроху зникають. Саме тут і знаходиться безлюдна, обсаджена евкаліптом та лимоном Баньян-стрит.

 

Усього два абзаци дозволяють нам чітко уявити краєвиди Нової Каліфорнії з вігвамами, нашвидкуруч зведеними будинками, позиченою у Гаваїв романтикою та претензійністю людей, які селяться там. Усі деталі виконують важливу функцію.

Байдуже, пишете ви про місто чи селище, про схід чи захід — кожне місце має своє обличчя, народ і набір культурних родзинок. Знайдіть їх.

Тренуйтеся писати подорожні розповіді. Однак, коли я кажу «подорожні розповіді», то не маю на увазі, що ви обов’язково повинні їхати в Марокко чи Момбасу. Сходіть у місцевий торговельний центр, кегельбан чи дитячий садок. Однак хоч би про яке місце ви писали, ходіть туди якомога частіше, щоб уловити його особливі риси. Як правило, ці риси — суміш місця і людей, які його населяють. Якщо ви обрали місцевий кегельбан, це буде суміш його атмосфери та постійних відвідувачів. Якщо це місто в іншій країні — суміш стародавньої культури і сучасного населення. Намагайтеся знайти її.

Гуру цього мистецтва був англійський автор Віктор Соден Прітчетт, один із найкращих і найбільш універсальних письменників у жанрі документальної прози. Оцініть, як він описав поїздку в Стамбул:

 

Мандрівники уявляють Стамбул настільки казковим, що реальність їх шокує. У своїх фантазіях ми думаємо про султанів, які сидять, схрестивши ноги, на диванах, усі в дорогоцінних прикрасах. Ми пам’ятаємо історії про гареми. Насправді в Стамбулі немає нічого особливого, крім місця його розташування. Це місто крутих, устелених бруківкою пагорбів…

 

У крамницях, переважно, торгують тканинами, одягом, панчохами і взуттям. Грецькі продавці кидаються на кожного потенційного покупця, розгортаючи перед ним сукно, турки спокійно чекають. Усі навколо кричать, ви наштовхуєтеся на коня, мало не падаєте, аж раптом крізь весь цей хаос ви бачите одне з найдивовижніших видовищ Туреччини — скромного юнака, який несе мідну тацю з маленькою склянкою червоного чаю посередині. Він не проллє ані краплини, маневруючи крізь натовп до свого боса, який сидить на порозі крамниці.

 

Відразу розумієш, що в Туреччині люди діляться на два типи: ті, хто носить, і ті, хто сидить. Ніхто не сидить так розслаблено, упевнено і блаженно, як турок. Він сидить кожною клітиною свого тіла. Навіть його обличчя сидить. Турок сидить так, ніби перейняв це мистецтво у поколінь султанів у палаці на мисі Сарайбурну. Ніщо так не радує його, як запросити вас посидіти з ним і кількома іншими людьми в його крамниці чи кабінеті. Він спитає про ваш вік, шлюб, стать ваших дітей, спитає, де ви живете. Ви все розповісте, і нарешті запанує тиша.

 

Мені подобається фраза «навіть його обличчя сидить». Лише чотири прості слова, але як же несподівано вони звучать. А ще вони багато кажуть нам про турків. Я вже ніколи не зможу приїхати до Туреччини і не звернути увагу, як там сидять місцеві. Однією фразою Прітчетт описав особливу рису цілої нації. Це і є суть хороших історій про інші країни.

Англійці давно виробили своєрідну форму подорожніх розповідей. У їхніх роботах не настільки важливо, що автор відкриває в місці, як те, що місце відкриває в ньому. Нові види навіюють думки, які інакше не виникли б у голові письменника.

Якщо мандрівки розширюють людські горизонти, вони повинні розширювати не лише знання про готичні церкви та способи виробництва вина у Франції. Подорожі повинні формувати цілі сузір’я думок про те, як чоловіки та жінки працюють і моляться, виховують дітей, поклоняються богам, живуть і вмирають.

Тож, коли пишете про місце, намагайтеся вичавити з нього все найкраще. Утім є й зворотний метод: нехай воно вичавить усе найкраще з вас.

Хай там як, а найкраще оживлюють місце саме люди. Люди, які роблять речі, що надають місцю подій певного характеру. Я досі пам’ятаю, як сорок років тому вперше читав книжку Джеймса Болдуїна, у якій він розповідає про церкву в Гарлемі. Я досі відчуваю атмосферу храму недільного ранку, адже Болдуїн не обмежився поверхневими описами. Він дав читачам змогу відчути звуки, ритми та емоції:

 

Церква була справді захоплива. Мені знадобилося багато часу, щоб відійти від цього захоплення. Утім, у глибині душі, я так і не відійшов і ніколи не відійду. Ніде немає такої музики, як там, немає таких драм, як драми святих і грішників.

Звуки тамбуринів і голоси зливаються воєдино і звертаються до Господа. Я ніде не бачив такого натхнення, як натхнення на тих різнокольорових утомлених обличчях, які попри майже фізично відчутний відчай дякують Богові за його милосердя. Я ніколи не бачив чогось подібного до захвату, який інколи раптово наповнює церкву і буквально змушує хитатися. Ніщо не зрівняється з тією силою, яку я часом відчував посеред церемонії, ніби церква і я були одним цілим. Біль і радість цих людей були й моїми, а мої — їхніми. Вигуки «Амінь!», «Алілуя!», «Так, Господи!» і «Хвалімо ім’я Його!» закручували вихор пісень і танців біля підніжжя вівтаря.


Ніколи не бійтеся писати про якесь місце, навіть якщо думаєте, що про нього все вже написали до вас. Воно не стане вашим місцем, поки ви про нього не напишете. Я поставив перед собою таке завдання, коли вирішив писати книжку «Американські місця» про 15 найвідоміших туристичних об’єктів, що стали іконами Америки.

Дев’ять із цих місць були іконами з ікон: гора Рашмор, Ніагарський водоспад, форт Аламо, Національний парк Єллоустоун, Перл Гарбор, плантація Джорджа Вашингтона Маунт-Вернон, місця битв при Конкорді та Лексингтоні, Діснейленд і Рокфеллерівський центр. Лише одна з обраних мною пам’яток була маловідомою: монумент на честь боротьби за громадянські права, створений Маєю Лін у Монтгомері, штат Алабама. Цей пам’ятник присвячений чоловікам, жінкам і дітям, убитим під час руху за громадянські права на Півдні США. Я не бував у жодному з цих місць, крім Рокфеллерівського центру, і нічого не знав про їхню історію.

Я вирішив не запитувати в туристів, які роздивляються гору Рашмор, що вони відчувають. Я знав, що вони скажуть щось суб’єктивне («Вона неймовірна!»), тобто те, що я не зможу використати як факт. Натомість я звернувся до людей, що працюють на цих пам’ятках, і спитав: «Чому, на вашу думку, щороку два мільйони туристів приїздить подивитися на гору Рашмор? Чому три мільйони приїздить до Аламо? А мільйон до Конкордського мосту? Або чверть мільйона в Ганнібал? Що ці люди шукають? Я хотів зрозуміти, яке призначення має кожне з цих місць. Хотів дізнатися, які вони є насправді, а не якими я їх уявляю.

Беручи інтерв’ю у місцевих рейнджерів, кураторів, бібліотекарів, продавців, старожилів, Доньок республіки Техас і панянок із Жіночої асоціації Маунт-Вернон, я наткнувся на одну з найбільших золотих жил, що письменник може знайти в Америці.

Ця жила — природна красномовність людей, які працюють у цих місцях. Ось що мені розповіли працівники трьох пам’яток.

Гора Рашмор: «Увечері, коли на обличчях пам’ятників з’являються тіні, — сказав рейнджер Фред Бенкс, — здається, ніби очі цих чотирьох чоловіків слідкують за вами, хоч би куди ви йшли. Вони проникають у вашу свідомість, бачать, що ви думаєте, змушують почувати провину: “Ти сумлінно виконуєш свій обов’язок?”».

Національний парк Єллоустоун: «Поїздки в національні парки — це родинна традиція для американців, — каже рейнджер Джордж Робінсон. — Кожен чув про Національний парк Єллоустоун. Однак є й менш відома причина приїхати сюди.

Думаю, люди відчувають потребу зв’язку з місцями, із яких ми всі походимо. Я помітив, що найсильніша ця потреба у наймолодших і в найстарших відвідувачів».

Сильну емоційну наповненість книжки забезпечили люди, із якими я говорив. Мені не довелося нічого прикрашати. Коли пишете про значущі місця, ніколи цього не робіть. У Перл Гарбор я дізнався, що з бойового лінкора «Аризона», який 7 грудня 1941 року потопили японці, досі витікає близько трьох із половиною літрів мастила на день. Коли я брав інтерв’ю в директора пам’ятки Доналда Меджі, він згадав, що, посівши цю посаду, скасував бюрократичний наказ, який забороняв дітям менше 115 сантиметрів на зріст відвідувати меморіал «Аризона». В указі було зазначено, що їхня поведінка «могла негативно вплинути на враження» інших туристів.

«Не думаю, що діти дуже малі, щоб усвідомити, що символізує цей корабель, — сказав мені Меджі. — Вони запам’ятають його, якщо побачать, як виливається мастило, ніби судно досі стікає кров’ю».

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
Уведомление о
Відгуки (0)
Топ кращих книг

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації