Від діалогу – до відкриттів

“Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом” – книжка британського невролога Олівера Сакса, названа на честь пацієнта, цілковито позбавленого конкретно-предметного сприйняття світу.  Аби дати собі раду, він синхронізував побутові поведінкові рухи завдяки музиці. Тобто щоб згадати, як надягати шкарпетку, треба було заспівати звичну для цього ритуалу пісеньку. Якщо ж музичного супроводу не було, різниця між дружиною й, скажімо, вішаком зникала.

Це тільки один із неймовірних випадків у практиці Олівера Сакса. А таких у книзі описано понад двадцять. Особливо дивовижні відкривають химерний зв’язок між хворобою і творчістю. Під час читання я дивувалася з того, як Оліверові Саксу вдалося віднайти в аутистові Хосе дар малювання або як лікар переймався станом розумово неповносправної Ребекки, яка, незграбна у повсякденні, у танці перетворювалася на істинну грацію.

Найцікавіше, що деякі з пацієнтів не віднайшли б у собі дару, якби лікар втомився з ними спілкуватися й шукати підходи. Наприклад, до діалогів із лікарем Саксом згаданий юнак Хосе мляво реагував на зовнішні подразники, але після того, як доктор запропонував хлопцеві перемалювати картинку, світ для хлопця змінився: він зацікавився живописом і віднайшов сенс у чужому досі світі! Та не тільки Хосе після цього подивився на життя по-новому – для лікаря Сакса світ змінювався після кожного Хосе, кожної Ребекки. Ці відкриття просилися на папір. Так постала книжка.

Краса недосконалості в історії хвороб

«Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» — не тільки скрупульозна інформативна наукова робота про унікальні випадки нервових розладів у людей. Насправді це ода красі недосконалості, її непізнаному виміру і спроба доторкнутися до світу, від якого більшість звикла абстрагуватися. Доктор Сакс описав унікальні випадки своєї практики не тільки під науковим мікроскопом, а й із погляду письменника, що спостерігає за своїм улюбленими персонажами і вболіває за них, співчуває їм і захоплюється ними, вірить у реалізацію їхніх незвичайних здібностей. Звідси й відповідні декорації – пацієнти Олівера Сакса не тіла в білих палатах, а особистості зі своїм неповторним і химерним поглядом на світ.

Автор умисно наснажив елементами художнього стилю свої науково-популярні статті: «Якщо ми хочемо повернути до центру уваги людське створіння, – стражденну і зболену боротьбою істоту – ми маємо поглибити історію хвороби, надати їй оповідальної форми. І лише тоді перед нами з’явиться не лише «щось», але і «хтось» – реальна особистість, а не лише тіло, пацієнт, а не лише його хвороба».

Насправді [ця книжка] це ода красі недосконалості, її непізнаному виміру і спроба доторкнутися до світу, від якого більшість звикла абстрагуватися

Проте, незважаючи на стильові експерименти, ця книжка передусім наукова. Кожна її глава – це історія хвороби, методи її подолання і способи життя з нею. Автор описує свої намагання увійти до світу пацієнтів, щоб зрозуміти їхню поведінку. Він доходить неймовірних висновків, згідно з якими розумові відхилення часом можуть провокувати на вияви неймовірних здібностей. Наприклад як це сталося з “безнадійно втраченими для суспільства” близнюками-аутистами, які могли умить здійснювати в пам’яті суперскладні математичні обчислення.

Мандрівники з інших світів

Кожна історія Олівера Сакса – це окремий настрій. Іноді він трагічний, іноді – життєствердний, іноді, – з комічним присмаком, як-от в історії про бабусю, що не хотіла прощатися із сифілісом, бо перебіг хвороби її приємно збуджував (цей випадок, до речі, екранізували в одній із серій “Доктора Хауса”).

Та хай яка ця історія є, перед читачем незмінно постає особистість, яка прагне пояснити собі химерний зовнішній світ. І лікар, що допомагає у цьому й називає таких особистостей «мандрівниками, які потрапили до інших світів, – без них ми не могли б навіть уявити, що такі світи існують».

20 переглядів

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
Уведомление о
Відгуки (0)
Книжка «Усе замахало. Але надія є»

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації