«Руїни бога»: воєнний досвід та як зі всім цим жити

17.08.2017

   
« – Вони зазнали значних втрат, – продовжила Урсула.

–       Хто це вони?

–       Люди. Мешканці Гамбурга.

Тедді не думав про них як про людей. Це були міста, заводи,

 залізничні вузли, військові бази, доки» 

Досить символічно, в день репетиції параду до Дня незалежності, презентували український переклад роману відомої британської письменниці Кейт Аткінсон – «Руїни бога». Тричі лауреатка премії Costa Аткінсон написала роман, в якому намагається окреслити і, можливо, частково переосмислити досвід та події Другої світової війни, про що вчора говорили перекладачка роману Ярослава Стріха, письменник, мандрівник, автор книжки репортажів з Донбасу Артем Чапай та кураторка літературних програм Мистецького арсеналу Оксана Щур.

 
Не все так просто

Сюжетна лінія роману нехитра, а інтрига, як зауважують учасники презентації, взагалі відсутня. Перед нами постає Тедді, який в 40-вих роках минулого століття був пілотом Королівських повітряних сил та здійснював бомбардування промислових районів Німеччини. Але той Тедді, який був на війні, лишився в минулому, зараз ми бачимо перед собою старшого чоловіка, який не може знайти спільної мови з донькою, який намагається виховувати внуків і просто спокійно жити. Нічого екстраординарного, звичайний собі старенький. Але це лише початок, письменниця постійно перескакує з минулого в майбутнє, і ми то знайомимось з матір’ю Тедді, його тіткою Іззі та рештою численного сімейства, включаючи собак, то пірнаємо у далеке майбутнє, де герой вже і не усвідомлює, де він та що з ним. Періодично між всім цим зринають спогади з війни: бомбардування, польоти, друзі, які не повернулись, концтабори, талісмани, аварії та випадкові зустрічі зі знайомими.

Сам Тедді видається спокійним та урівноваженим, хоча війна його таки не відпускає: він не купляє німецької техніки, навідується час від часу на кладовище до друзів і проговорює подумки те, чого не може сказати вголос.

Як жити з усвідомленням того, що ти став причиною загибелі безлічі людей? Так, це війна. Так, «вони перші почали», але хіба це щось змінює? Тедді в певний момент все ж починає розуміти, що їх відправляли не так нищити промисловість, як людей.

«Згодом, уже значно пізніше, задовго після завершення війни, він дізнався, що це був «вогненний смерч». Раніше він цього поняття не чув, принаймні під час війни. Він довідався, що їх зумисне посилали на житлові райони. Що люди варилися заживо у фонтанах, пеклися по підвалах. Вони згорали заживо, задихалися, перетворювалися на попіл і горілий жир. Вони прилипали, як мухи до липкої стрічки, коли намагалися перетнути розплавлений асфальт вулиць, де жили. От вам і добре бомбардування.

(«Око за око»,  сказав Мак на зустрічі ветеранів. Доки зрячих узагалі не лишиться? – подумав Тедді)

Гоморра. Армагеддон. Старозавітний Бог гніву та помсти. Раз вони почали, треба йти до кінця. Гамбург був не поворотним моментом, а підготовчим етапом. Він призвів до Токіо, до Хіросіми, а потім стало вже не до розмов про невинність, коли можна натиснути кнопку на одному континенті й стерти з лиця землі тисячі людей на іншому», – описує думки Тедді Кейт Аткінсон.

Важливість саме цього моменту в книжці підкреслює і Чапай. За його словами, роман дуже співзвучний з тим досвідом, який всі ми зараз здобуваємо. Так само як і тоді, нам зараз важко говорити про втрати серед мирного населення, чи вимовити вголос, що винними у цих втратах можуть бути свої, а не солдати з іншого боку барикад. Але ми живемо безпосередньо в гущі подій і нам набагато важче подивитись на все це збоку на відміну від народженої у 1951 році Аткінсон, яка має можливість певною мірою відсторонено спостерігати. Хоча і для неї є певні ризики, зауважує Оксана Щур, адже авторка живе в країні, де ця війна є чимось величним і дуже складно критикувати вчинки ще живих ветеранів, бо це в свою чергу може призвести до остракізму.

Поза тим не можна сказати, що письменниця займається моралізаторством чи зловживає своєю незримою присутністю в романі. Навіть навпаки, вона не висловлює свою думку, вона не каже як має бути (хоч і пояснює певною мірою свої думки наприкінці в окремому «слові авторки»). І саме така позиція, на думку Чапая,  є правильною, адже «основне завдання автора не так пояснити щось, а змусити пережити».

Ярослава Стріха:

«Кейт Аткінсон – одна з небагатьох авторів, яка балансує між низькою, умовно кажучи, та високою полицями. З одного боку вона пише, під своїм іменем, до речі, історії про приватного детектива, який працює в Единбурзі, а з іншого боку Аткінсон видає книжки, які регулярно здобувають шановані премії.

Свою першу премію Costa вона отримала у 1995 році, що викликало тоді досить великий скандал. Справа в тому, що того року в короткому списку премії був Салман Рушді з його «Останнім подихом мавра», і тут раптом премію отримує мати-одиначка, яка працює прибиральницею в будинку для старих, з незрозуміло якою формальною освітою. Реакція критиків була передбачувано неадекватною.  Голова журі взагалі зауважив, що, мовляв, ця книжка дуже постмодерна, «але ми не знаємо, чи сама авторка це розуміє». І це при тому, що Кейт Аткінсон писала дисертацію про американську постмодерну прозу.

Отак якось виходить, що всю свою кар’єру Аткінсон досить помітна, її читають, а потім раптово вона пише два романи про війну, кожен з яких отримує премію Costa («Життя за життям» та «Руїни бога» - у 2013 та 2015 рр. відповідно)».

Оксана Щур:

«Як читачка можу сказати, що роман дуже добре перекладений, соковито перекладений. Читати його – це насолода від самого процесу.

В самому романі немає інтриги як такої, це родинна сага. Тут основна інтрига на рівні технічної майстерності. «Руїни бога» був би одним з типових романів середнього рівня про війну, якби він не був дуже цікаво та майстерно зробленим. Те, як авторка завершує роман, переносить цю книжку до вищого класу літератури, робить її шедевром, і саме завдяки цьому книжка житиме ще 10-20-30 років».

«Руїни бога – це така собі британська версія «Бойні номер п’ять» (Курта Воннегута – прим.), тільки герой тут значно менше страждає, точніше читач менше страждає разом з героєм».

«Тедді хоч і ветеран, але він не схожий на більшість тих ветеранів, яких ми бачили, він ніколи не спекулює на тому як «він у літаку горів».

Артем Чапай:

«Що мене зачепило як письменника: герої дуже чітко діляться на позитивних і негативних. Мабуть, це вона (Аткінсон – прим.) перенесла сюди зі своєї нижчої полиці. Тедді – складний персонаж, але він весь такий позитивний-позитивний-позитивний. Я не пам’ятаю, щоб він поганого щось зробив».

«Питання (бомбардування цивільного населення – прим.) насправді дуже складні, тому Аткінсон дуже добре зробила, коли вирішила не давати на них відповіді, адже на війні ці дилеми неминучі.

Дилема на те і дилема, що хорошого вибору тут немає».

Наталія Шнир

Поділитися в соціальних мережах:
Схожі новини
Коментарі
Поки немає коментарів
Написати коментар
captcha
Замовлення зворотного дзвінка